Василь Васильович спокійно відклав "Княжну Джаваху" набік і наче зовсім забув про неї. Принаймні він жодним словом не згадав більше про цю книжку.
Рішуча хвилина наближалась. Треба було нарешті спитати про матір. Василь Васильович глянув на Галину.
— Ти ж пам'ятаєш, Галино, нашу вчорашню розмову? Ти не журишся? Твоя мати…
— Поїхала вже… — прошепотіла дівчинка.
— Поїхала, — повторив Василь Васильович, наче він уже про це знав і раніше. — Але… але з тобою залишився батько, якого ми всі любимо й поважаємо, Галино. Батькові теж важко, я певний цього. Не поглиблюй же його горя оцінками "погано". А матір, безумовно, вилікують. І я знаю, що коли вона приїде, ти зможеш дуже її звеселити. Знаєш як? Покажеш свої відмінні оцінки. Як їй буде радісно поцілувати свою доньку-відмінницю.
У дівчини стиснулось серце. Вона пригадала, як тато сказав: "Це справжнє щастя, справжня радість. Дочка — відмінниця".
Бідний татусь, він і досі не знає, що його донька вже має оцінки "погано"!
— А крім цього, — вів далі Василь Васильович, — ти не повинна забувати, що не маєш ніякого права плямити свій клас, який зараз має чудові показники. Тобі не подякують шестикласники, коли човен прикордонників (знаєш — "Буревісник"!) через тебе потрапить до іншого класу. Тут уже йдеться про справу честі!
— Про справу честі, — пошепки повторила Галина.
Директор говорив спокійно й переконливо. Наче це було продовження вчорашньої бесіди. І все було надзвичайно просто і ясно — треба залишитися й далі відмінницею, інакше не можна. Диктант на "дуже погано" — це минулий і тяжкий сон.
Семирічною дівчинкою Галина часто бачила уві сні огидну руду мавпу. Вона стрибала на ліжко й волохатою лапою міцно затуляла сонній дівчинці рота. Галина дико кричала спросоння, тоді в темряві до неї обзивався рідний заспокійливий голос:
— Я тут, дитино. Не бійся. Мама з тобою…
Мати схилялась над нею, цілувала, заспокоювала.
— Мамочко, мені знову приснилась руда мавпа…
До дівчинки викликали лікаря-спеціаліста, батькового приятеля, він блискав скельцями пенсне й говорив:
— Ось ми почнемо приймати ванночки, і нам нічого не буде снитись.
Він усі речі називав зменшеними іменами: ванночка, градусничок, і навіть огидлива нічна мавпа була в нього "мавпочка".
Одержане "дуже погано" здавалось тепер Галині подібним до тієї "мавпочки".
Прощаючись з Василем Васильовичем, дівчинка сказала проникливо й серйозно:
— У мене вже ніколи не буде поганої оцінки.
Василь Васильович глянув на її личко й зрозумів — Галина каже правду.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Прикордонники помічають підозрілий вогник на березі
Катер прикордонної морської охорони, швидкохідний і сірий, схожий на щуку, відчалив од пристані. Незабаром він зник у темряві. Сіяв дрібний тихий дощик. Електричний ліхтар на березі змагався з темрявою, яка, здавалося, суцільним муром насувалася з моря.
Такі темні ночі найзручніші для порушників кордону. Це чудово знає весь екіпаж катера, і в ці нічні години немає такого моряка, який би особливо гостро не відчував відповідальності й важливості дорученої справи.
Командир катера щільніше насунув собі на картуз капюшон брезентового плаща. Дощ не вщухав, він збільшувався з кожною хвилиною, важкі хмари висіли так низько, що їх, здається, можна було дістати рукою з командирського містка. Давно вже сховалася в мороці пристань, дощ барабанив по палубі, від нього, здавалось, не врятують ні теплий бушлат, ні плащ.
Командир катера чудово знає свою дільницю. Кордон на морі — для нього не уявлювана лінія, накреслена на бурхливих хвилях, — цю лінію командир відчуває так, як свої пальці, як свій катер.
Перед виходом катера в море командир мав коротку ділову розмову з начальником загону.
— Товаришу Чертков, — сказав начальник, — ніч темна, на морі туман. Ви розумієте, чому я кажу про це?
— Цілком розумію, товаришу начальник!
— Випадки порушення кордону за останній час збільшились. Я не маю ніякого сумніву у вашій пильності. Будьте уважні, як завжди, і пам'ятайте — ніч надзвичайно темна…
— Її освітить, коли буде треба, прожектор з мого катера, — відповів Чертков.
І тепер, напружено вдивляючись у море, командир пригадав цю свою відповідь начальникові. У Черткова була своя тактика: він не скромадив моря наосліп промінням, але в потрібну хвилину несподіваний сніп блакитного світла вихоплювався з мороку ночі, і порушник кордону, зненацька викритий, розумів, що він програв справу.
Моряки казали, що в їхнього командира є якесь внутрішнє відчуття присутності ворога. Але сьогодні ніч така темна, що Чертков, мабуть, сам не вірить у жодне своє відчуття. Раз у раз на непривітні хвилі лягає довгий шлях світла від прожектора. Шлях то скорочується, підходить до самого катера, то раптом простягається в невідому далечінь, і кінець його губиться, здається, десь за обрієм.
— Ну, ніченька, — сердиться командир. — Неба від моря не відрізниш…
Він не кидає свого містка. Ліворуч з'являється далека зелена крапка. Що за чорт? Звідки тут узявся маяк?
Крізь темряву ночі, крізь густий туман десь на березі миготить вогник.
— Дозорний! Ви бачите вогонь?
— Не бачу, товаришу командир!
— Я боюся, що ви проґавили, товаришу Чайка.
Командир замовк. Вогник погас. Та тієї ж хвилини він знову замиготів — далекий, як зірка в тумані, далекий і ледве помітний.
— Бачу, товаришу командир. Вогник на березі!
— Сам знаю, що на березі, але… підозрілий якийсь вогонь.
— Ми зараз знаходимося проти Слобідки, товаришу командир, можливо, що це з якогось будиночка. На полум'я від вогнища не схоже.
— Ну яке там вогнище! Не забувайте, що зараз година ночі. Навряд чи світитиме хто в такий пізній час. До того ж, хіба вам не відомо, що з моря тут видно всього кілька будинків?
Командир зацікавлено й уперто дивився на далекий вогник, пощипуючи себе за голене підборіддя. За цим рухом ховалось хвилювання.
— Вогник зелений, товаришу Чайка. Яскраво-зелений. І… великої сили. Звичайне світло в віконці не проб'ється крізь цю волохату пітьму.
Чертков викликав на місток свого помічника. Далека зелена крапка почала рухатись. Вона робила щось схоже на круги.
— Чи не думаєте ви, що це світло горить на якомусь високому місці — на скелі, може, на даху будинку? — спитав командир.