— Та не "мунумет", а монумент! — виправив хтось з учнів. — Ану, годі!
— Пусти Чайку.
— Годі!
— Пусти! — гукнула Кукоба.
Олег зиркнув на неї і встав.
— Бачила поета?
— Хулігана бачу! — з викликом відповіла йому Галина.
Василь Васильович глянув на розчервонілі обличчя двох хлопців:
— Билися?
Сашко й Олег мовчали. В цю мить задзеленчав дзвінок. Велика перерва скінчилась.
— По класах! — сказав Василь Васильович. — Про всё поговоримо сьогодні на зборах.
Сашко боявся озирнутись, щоб не глянути на Галину, яка сиділа на задній парті. Йому здавалось, що Кукоба тепер зневажає його. Адже вона була свідком його ганьби. Він лежав розпростертий на спині, притиснутий до підлоги коліном Башмачного. Правда, він не скорився напасникові, але це не має значення. Однаково зверху був Олег. Усе це бачила Галина. Як же вона тепер товаришуватиме з ним, з таким слабосилим, з такою нікчемою?
І сором, і злість сповнювали серце. Але злостився Сашко більш на себе, ніж на Башмачного. Він ображав себе найобразливішими словами, він не міг простити собі, що так по-дурному дав себе перемогти. Хіба не можна було підставити Олегові ногу? Правда, такі прийоми суворо заборонені неписаним шкільним кодексом, та коли свідком боротьби є Галина Кукоба, можна піти на все. Аби тільки не ганьба!
Хтось легенько торкнув Сашка в спину. Через плече його простяглася рука з пом'ятим синеньким зошитом. Сашко впізнав цю тонку руку дівчинки. Зошит був з віршами, з власними віршами Сашка Чайки, які він читав Кукобі за хвилину перед сутичкою з Башмачним.
Гаряче почуття вдячності до Галини ворухнулось у серці. Після всього, що було, після ганьби, вона ще звертається до нього, вона підняла з підлоги його вірші, врятувала заповітний зошит. В запалі боротьби Сашко зовсім забув про нього.
Хлопчик хоче озирнутись, хоче міцно потиснути Галині руку. Але на порозі класу вже стоїть Євгенія Самійлівна.
Зараз почнеться урок географії, на дошці вже повісили карту, вчителька перегортає сторінки класного журналу. Десь на вулиці, біля воріт шкільного подвір'я, мабуть, сидять зараз і чекають закінчення уроків кілька вівчарок і дворняг. Вони бояться проґавити Євгенію Самійлівну, бо тоді — прощай, підсмажені хлібні скоринки!
Галина квапливо перечитує сьогоднішнє завдання. Вона не вивчила уроку. Вчора ввечері знову плакала мати, знову умовляв її батько, і дівчинка даремно дивилася в розгорнуту книжку. Її думки розбігалися, і даремно вона намагалася зосередитись і щось зрозуміти з прочитаного. Зараз уже не вивчити. Правда, на великій перерві Галина встигла прочитати урок, але хіба з одного разу запам'ятаєш?
"Південний Китай розташований у басейнах рік, що течуть у Південно-Китайське море, — похапцем читає Галина. — Найбільша з цих рік — Сіцзян, при гирлі якої стоїть місто Кантон". Сіцзян, Кантон, Сіцзян, Кантон. Ну, Кантон ще можна запам'ятати. Галина знає смішну приповідку: "Пекін, Нанкін і Кантон сіли поряд в фаетон і поїхали в Шанхай купувати чай". Кантон — не страшно, а от Сіцзян страшний, його важко запам'ятати і спробуй-но знайти на карті… А ще ж ось порт Гонконг, ще цілий розділ "Головні відомості про господарство й політичний лад".
Є надія, що Євгенія Самійлівна сьогодні не викличе. Що, коли ось так пошепки: "Не викличе, не викличе, не викличе"? У молодших класах так роблять. А що, коли допоможе? Тільки треба дивитись просто на вчительку, не зводити з неї очей. "Не викличе, не викличе…"
Аж ось Євгенія Самійлівна глянула просто на Галину.
— Кукоба щось шепоче — мабуть, вона бажає першою розповісти нам сьогоднішнє завдання, — вимовила, привітно посміхаючись, учителька. — Чи не так?
Галина густо почервоніла й мовчки кивнула головою. До горла їй підкочувались якісь горошини, і вона ковтала їх, як пілюлі.
— Ну, Кукоба, вийди сюди, до карти, й розкажи нам, що ти знаєш про сільське господарство Китаю і про його промисловість.
— Про сільське господарство? — перепитала Галина, почуваючи, як щось наче одірвалось у неї всередині.
— Так, про сільське господарство.
— Ну, той… значить, там розводять чай і п'ють його і той… рис…
Галина замовкла. Вона безпорадно глянула на клас, на ряди голів над партами і побачила настороженість і подив на обличчях своїх однокласників.
— Ну? — здивовано підняла брови Євгенія Самійлівна. — Що з тобою, Кукоба? Скажи, що сприяє в Китаї сільському господарству?
Галина мовчала. В класі нависла важка тиша. В цій тиші дзизнуло перо якогось пустуна, застромлене в парту, і соромливо стихло. Ніхто не наважувався підказувати. Всіх уразило те, що одна з перших учениць, відмінниця Кукоба, не вивчила уроку.
— Ти… не читала завдання? — спитала вчителька.
Галина мовчала. Ще секунда — і вона б не витримала, вона б заплакала. Сльози, пекучі сльози вже підступали до горла.
— Сідай, Кукоба, — тихо вимовила Євгенія Самійлівна і, нахилившись до журналу, щось черкнула в ньому пером.
"Дуже погано", — прошелестіло по класу, ніби війнув подих неспокійного вітерця. Галина сіла за парту, і їй здалося, що вона знову пристала до затишного берега після поневірянь у бурхливому морі. Рум'янець залив її обличчя, пальці тремтіли. "Який сором! Який сором! Що подумає про мене тепер Сашко і всі, всі?.."
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Розмова з директором школи
"Надзвичайні" збори, як висловився Василь Васильович, розпочалися в шостому класі відразу ж після закінчення уроків. Останнім уроком була українська мова, і Василь Васильович роздав учням зошити з диктантом.
Галина не наважилась відразу розкрити свого зошита. Знала, що зробила в диктанті багато помилок. Вона взяла зошит двома пальцями за нижній краєчок і, напіввідкриваючи його, обережно зазирнула всередину. Вся сторінка була покреслена товстими рисами червоного олівця. У Галини боляче защеміло серце. У неї була до цього маленька надія, що матиме за свою роботу хоч "посередньо". Тепер ця надія зникла. На сторінці було, напевне, не менше як п'ятнадцять помилок. Ні, за такий диктант ніякий учитель не поставить "посередньо". А скільки ж? "Погано"?
Щоб не мучити себе зайвими здогадами, Галина одразу відкрила зошит. Внизу на сторінці стояло червоним олівцем: "Дуже погано".