— Ваш командир залишив вас і втік.
Після цього запанувала мовчанка. Але той, хто розмовляв з торпедного відділу, очевидно, не повісив трубки і розповів своїм товаришам новину. Минуло кілька хвилин, і дівчина почула в телефон два револьверних постріли, що тріснули невдовзі один за одним. Двоє піратів застрелилися. У третього, очевидно, не вистачало на це сили волі.
Дівчина повернулася в каюту, але нічого не сказала пораненому про трагедію, яка відбулася у торпедному відділі. Погасила ліхтар. Щоб розвіяти тужливе мовчання, звернулася з запитанням до Антона, хто його так поранив.
— Позаминулої ночі потопили пароплав. А наступної після того ночі знов зустріли його в морі напівзатопленим. Нас кілька людей було послано оглянути верхні каюти командування. Ми з одним матросом зайшли в кают-компанію. Засвітивши ліхтар, побачили на дивані страшного хижака. Це міг бути барс, а може тигр. Я не встиг роздивитися, бо він схопився, плигнув на стіл і заричав на нас. Я вистрілив з револьвера. Поранений звір кинувся на мене. Я стріляв вдруге і втретє. Він, здається, впав, але з кутка кают-компанії з" явився другий і теж кинувся на нас. Ми втекли, проте вже на палубі, коли я готувався плигнути у воду, звір таки наздогнав мене й поранив. Ці рвані рани страшенно болючі і, здається, повільно заживають. Мені потрібний лікар. У нас обов'язки лікаря сполучав старший офіцер.
Пірат замовк, мабуть, згадавши, що труп старшого офіцера лежить поруч.
— Ви погано себе почуваєте? — спитала дівчина.
— Я боюсь, що не витримаю перебування тут. Рани мої страшенно болять. Я відчуваю слабість… Дайте, будь ласка, мені… В кишені моєї куртки є конверт… То лист. Я хотів би ще раз подивитись на нього.
Люда освітила ліхтарем обличчя. Він справді страждав, але разом з болем в очах його заховувались злість і страх. Дівчина знайшла його пошматовану куртку на підлозі. Нахилилася над шматтям, знайшла кишеню і намацала там конверт. Витягла і, не розглядаючи, простягла його піратові. Але поранений від напруження знепритомнів. Дівчина почала розглядати конверт. На ньому стояли літери: "Леб. ост. А. Г. Ан-у". Їй здавалось, що ті літери вивела знайома рука. Ще раз придивилась до тих літер і легко їх розшифрувала: "Лебединий острів, Андрію Гордійовичу Ананьєву". Значить, листа адресовано її батькові. "Так це той лист, що вона писала?" Дівчина витягла його з конверта. Справді, він написаний її рукою. Почала читати і невимовно здивувалась. У листі було таке:
"Любий тату. Негайно приїзди до мене. Я в Лузанах у лікарні. Не турбуйся, все повинно скінчитися щасливо. Чоловік, що передасть тобі цього листа, врятував мене. Я цілком йому довіряю. Він дав мені слово привезти тебе сюди. Він розкаже тобі все. Тільки дуже прошу нікому нічого не розповідати, поки ми з тобою не побачимось. Мої бідні товариші! Доля поставилась до них не так поблажливо, як до мене. Міцно тебе цілую. Люда".
Дівчина нічого не розуміла з цього листа. Відкіля він? Вона ніколи такого не писала. Але ж це її рука! Вона уважніше придивлялась до почерку. Помилки не може бути. Хоча ні! Вона пригадує кілька літер, як пише вона. Ці літери не зовсім такі, але яка схожість! Коли б цей лист був іншого, якогось звичайного змісту, коли б вона знайшла його не тут, а вдома, в шухляді свого столу, то, безумовно, не помітила б фальшування. Значить, її листа не посилали батькові, а ним користалися лише як зразком почерку та стилістичних зворотів. Хто ж його підробив? Для чого? Безперечно, щоб заманити батька, захопити його в полон. Тому-то Анч так впевнено обіцяв їй зустріч з батьком. Але лист тут, значить, вони не встигли виконати свого задуму. Вона дивиться на непритомного Антона і вирішує негайно оглянути кишені його куртки уважніше. Там знаходить радянський паспорт на ім'я Антона Антонова і ще один папірець. Виявляється, що той папірець — її справжній лист до батька. Вона бачить, що в кожному реченні останнє слово підкреслено. Шпигуни розгадали її хитрість.
— Для чого ж він просив дати йому цей лист? — питає вона сама себе.
Потім вкладає в конверт свій справжній лист, а фальшивку ховає. Змочує водою хустку і кладе її на чоло пораненому. Ще кілька хвилин Антон лежить без руху, але ось незабаром опритомнює.
— Ви просили дати вам якийсь конверт, — каже Люда. Вона схиляється над курткою, виймає конверт і подає пораненому. Той поспішно хапає його здоровою рукою, потирає пальцями, ніби хоче впевнитись, чи дійсно це те, що йому треба, і починає рвати конверт та лист зубами, жмакати шматки паперу і випльовувати. Люда мовчки стежить за ним. Вона погасила ліхтар і сидить у темряві. Коли Антон скінчив рвати листа, спитала:
— Що це ви порвали?
— Це лист моєї нареченої. Коли нас підіймуть, я не хочу, щоб його хтось прочитав.
Дівчина мовчить і думає, що поруч неї хитрий і небезпечний ворог. Треба бути обережною, треба стежити за ним. Якби він був здоровіший, навряд чи залишив би її живою. Йому, безперечно, вигідніше врятуватися без неї. Але чим би він пояснив її смерть? Адже записка в аварійному буйку підписана нею і там сказано, що це піратський підводний човен. Хоча він міг би пояснити смерть нестачею повітря. Ні, пірати таки не люблять залишати живих свідків!
Люда вирішила про всяк випадок пошукати собі зброю та оглянути приміщення командира підводного човна. Їй здавалося, що коли вона туди перебереться, то почуватиме себе безпечніше, ніж у цій каюті разом з пораненим піратом. Згадала, що коли освітлювала труп старшого офіцера, то помітила в нього на поясі маленьку кобуру. Дівчина оглянула мерця і справді знайшла у нього автоматичний пістолет малого калібру. Вирішила держати його при собі. Після цього витягла труп офіцера в пост центрального управління, де лежав убитий стерновий, і міцно обмотала їх шматком якоїсь тканини. Жахала думка, що трупи скоро почнуть розкладатись та отруювати і так забруднене вуглекислотою повітря та забиратимуть такий цінний кисень. У командирській каюті нічого особливого не знайшла, крім зручного ліжка, яким вирішила скористатися, пачки доброго печива та кілька пляшок з вином. Вирішила залишитися там. Її особливо радувало, що двері з цієї каюти в пост центрального управління міцно зачинялися. Вона коли завгодно могла ізолювати себе від пораненого, а також від убитих піратів. Скоренько оглянувши приміщення, погасила ліхтар, бо він уже надто довго горів: боялася, щоб не залишитися зовсім без світла, коли розрядиться батарейка. Хотілося спати. Але раніш ніж лягти, вийшла в пост центрального управління, щоб подзвонити в машинний відділ і дізнатися, що там робиться. Зняла трубку, знов засвітила ліхтар, щоб знайти потрібну кнопку, довго натискала її, чула, як там деренчав телефонний дзвінок, але ніхто не здіймав трубки і не відповідав їй. Подзвонила в торпедний відділ, але й звідти відповіді не діждалась. На човні більше живих людей ні залишалося. Хіба ще хтось вмирав, втративши притомність. Їй стало моторошно…