Знаєте, мені здається, Голядкін просто розчарувався; він не розумів, чи варто йому жити далі, якщо двадцять жорстоких років не змилосердилися над княгинею, до того ж тепер вона керує борделем. Напевно, на його місці я так само боявся б майбутнього.
Монтенегро потягнувся за другою сигаретою.
– Стара історія, – сказав він. – Лінивий розум не встигає за геніальною інтуїцією художника. Я відразу запідозрив усіх цих людей: баронесу Пуффендорф-Дювернуа, Бабілоні, падре Брауна, а особливо – полковника Хераппо. Не переймайтеся, дорогий Пароді, я негайно переповім вашу версію представникам влади.
Кекен, 5 лютого, 1942 р.
Бог биків
Світлій пам'яті поета Александра Поупа[101]
1.
Із притаманною йому зухвалою прямолінійністю поет Хосе Форменто не один раз повторював сеньйорам та кабальєро, що збиралися в Будинку мистецтв (де Флорида і Тукуман[102]): "На мою думку, не існує більшої насолоди для розуму, ніж стежити за словесними баталіями мого вчителя Карлоса Англада з таким собі Монтенегро, який немовби вигулькнув із вісімнадцятого сторіччя. Це виглядає десь так, як коли б Марінетті[103] виступив проти лорда Байрона, або як коли б автомобіль на сорок кінських сил виступив проти шляхетного й витонченого тільбюрі[104], або як коли б кулемет виступив проти шпаги". Потрібно сказати, що ці змагання приносили багато непідробної втіхи самим учасникам, які в жодному разі не страждали від зайвої скромності. Як тільки Монтенегро дізнався про викрадення листів (а він після одруження на княгині Федорівні полишив театр і на дозвіллі присвячував себе створенню довгого історичного роману, а також кримінальним розслідуванням), він відразу запропонував свої послуги Карлосові Англада – тобто, якщо точніше, свій розум і талант. Щоправда, пропонуючи допомогу, він наполегливо рекомендував Карлосові Англада зробити одну-єдину річ, а саме: відвідати виправну тюрму і камеру номер двісті сімдесят три, де відбував покарання його помічник Ісидро Пароді.
Пароді, правду кажучи, на відміну від наших читачів, про Карлоса Англада нічого не чув: не зачитувався ні його сонетами з циклу "Сенильні пагоди" (1912), ні пантеїстичними одами "Я – це вони" (1928), не заглиблювався у сенс великих літер у "Бачу і смокчу" (1928), не прочитав нативного[105] роману "Нотатки гаучо" (1931), ані жодного з "Гімнів до мільйонерів" (п'ятсот пронумерованих примірників і масовий наклад у типографії "Першопрохідці Дона Боско", 1934), він також не читав "Книги антифонів для хлібів та риб" (1935) чи хоч і вкрай скандальних, однак дуже змістовних післямов до книг видавництва "Мензурка" ("Маски крадія, видані під егідою Мінотавра", 1939).[106]
До того ж, хоч нам і дуже прикро це визнавати, за двадцять років тюрми Пароді так і не знайшов часу, щоб ознайомитися з книжкою "Маршрути Карлоса Англада (шлях лірика)". У цьому дослідженні Хосе Форменто, яке нині вже стало хрестоматійним, поет, спираючись на свої власні розмови з маестро, аналізує різноманітні етапи його творчості: втаємничення у модернізм, вплив Хоакіна Белди[107], а іноді навіть цілковите наслідування ним Хоакіна Белди, палке захоплення пантеїзмом у 1921 році, коли поет, мріючи про абсолютне злиття з природою, відмовився від взуття і блукав, накульгуючи і збиваючи ноги до крові, полями довкола свого прекрасного шале у Вінсенте-Лопес; коли він порвав із холодним інтелектуалізмом (знаменитий період; тоді Англада у супроводі бонни, з чилійським виданням Лоуренса під пахвою, без тіні священного трепету прогулювався біля озер у Палермо[108], зовсім по-дитячому вбраний у матроський костюмчик, прихопивши із собою обруч і самокат), ніцшеанське прозріння, з якого виросли "Гімни до мільйонерів", де утверджувалися аристократичні цінності (гімни писалися під враженням від статті Асоріна), дещо пізніше автор буде готовий відректися від них, ставши неофітом-послідовником ідей Євхаристійного конгресу; ну, і врешті-решт альтруїзм і глибоке занурення у життя провінцій, коли метр, орудуючи скальпелем критики, зайнявся аналізом творчості покоління цілком нових, мовчазних поетів, рупором яких стало видавництво "Мензурка", в котрого вже назбиралося близько ста передплатників, а декілька брошурок були майже готові до публікації.
Сам Карлос Англада, щоправда, не справляв настільки страхітливого враження, як його книги та літературний портрет. Дон Ісидро, що заварював собі мате у глечику блакитного кольору, підняв очі й побачив чоловіка сангвінічного типу: високого, кремезного, з похмурим та пильним поглядом, з хвацькими чорними вусиками, які стирчали з-під носа. До того ж цей чоловік, вочевидь, рано полисів. Карлос Англада був одягнений, як дотепно висловився одного разу Хосе Форменто, у костюм "із квадратів". Супроводжував його сеньйор, котрий зблизька нагадував самого Карлоса Англада, але ніби побаченого звіддалік. Усе – лисина, очі, вуса, енергія, картатий костюм – геть-усе повторювалося, але менш виразно, не так яскраво. Допитливий читач, напевно, вже здогадався, що цей молодий чоловік був Хосе Форменто – апостол, євангеліст Карлоса Англада. Його робота не дозволяла йому нудьгувати. Універсальність Карлоса Англада полягала в тому, що він, сучасний Фреголі[109] духу, своєю мінливістю міг збентежити кого завгодно, й особливо – учнів, менш самовідданих та наполегливих, ніж автор "Піс-колиски" (1929), "Записок заготівельника птиці та яєць" (1932), "Од до управителя" (1934) та "Неділі на небесах" (1936). Усі чудово знали, що Форменто, по суті, молився на метра. Той відповідав йому щирою приязню, хоча іноді по-дружньому його бештав. Форменто був не тільки учнем, а й секретарем – певного штабу bonne à tout faire[110]; їх тримають при собі великі письменники, щоб ті вписували коми та крапки у геніальні рукописи й виловлювали між написаного великими письменниками помилки, які туди ненароком закралися.
Англада тут же почав зі справи:
– Прошу вибачити, проте я звик говорити прямо, як мотоцикл. Звернутися до вас мені порадив Хервасіо Монтенегро. Хочу підкреслити, я не вірю й ніколи не повірю в те, що ув'язнений може успішно займатися розслідуванням кримінальних головоломок. У моїй справі, загалом кажучи, немає нічого незвичайного. Я, як відомо, проживаю у Вісенте-Лопес. У моєму кабінеті, точніше кажучи, на моїй фабриці метафор є залізний сейф, він зачинений на кілька замків, у сейфі зберігається, точніше зберігався, пакунок із листами. Не буду приховувати. Моєю кореспонденткою та шанувальницею є Маріанна Руїс Вільальба де Муньягоррі, для найближчих друзів – Монча. Я граю відкрито. Не варто звертати увагу на різні наклепи: тілесних відносин між нами не було. Наше спілкування відбувалося в значно вищих сферах – емоційній та духовній. Проте, і мені з цього приводу надзвичайно сумно, жодний аргентинець не зможе збагнути таких тонкощів. У Маріанни – прекрасна душа; скажу більше: Маріанна – найпрекрасніша з-поміж жінок. Її сповнений здоров'я організм наділений чутливою антеною, здатною вловлювати щонайменші вібрації сучасної дійсності.