— Пане капітан,— сказав Джеллін уриваним од зворушення голосом,— не знаю, як вам і дякувати...
— Гаразд, гаразд... А тепер ідіть, бо в мене багато роботи... Ага, хвилинку...— додав він, коли Артур уже рушив до виходу.— І ще дві умови: без мого дозволу нікого не арештовувати і кожні дванадцять годин доповідати мені про хід слідства. Це все, можете йти.
Артур Джеллін вийшов з капітанового кабінету зовсім одмінений. Своїх почуттів він ніколи не виказував, але про стан його душі досить красномовно свідчили його очі. До Сандера він прийшов з якимись маленькими надіями, але такий успіх йому не міг примаритись навіть уві сні. Виявлена йому довіра окрилила його. Побачивши, як до його кімнати перевальцем, мов колишній моряк, входить посланий від капітана сержант Метчі, він привітав його дуже сердечно.
— Дорогий Метчі, нарешті ми разом працюватимемо! От побачите, чого ми досягнемо,— і він майже обняв його, як дівчину.
Метчі, до такого вияву почуттів не привчений, поправив краватку, яка постійно з'їжджала, і з цікавістю подивився на Джелліна. На противагу до Артура, він був маленький і товстий, але [21] при уважному розгляді можна було дійти до висновку, що обидва вони створені, щоб доповнювати один одного.
— То яка моя робота? — спитав Метчі, який не любив марнувати часу.
— Нічого особливого, нічого непосильного,— відповів скоромовкою Джеллін.— Ви зараз підете до Вейтонів й проведете там цілий день, до дев'ятої вечора, пильнуючи за всім довколишнім, але нікому на очі не потрапляючи. О пів на десяту зустрічаємось у мене вдома, і ви дасте мені повний звіт. Ви справу Вейтона знаєте?
— Якнайдокладніше.
Джеллін подякував йому, але Метчі пішов, як завжди, не попрощавшись. Навряд щоб міг цілком оцінити, яку симпатію йому виказували.
Через п'ять хвилин, тримаючи під пахвою течку з цінними документами, Джеллін вийшов з кабінету. Поводився він так, як щодня, тобто добрався з роботи додому звичною дорогою, витративши на це, можливо, трохи менше часу. Вдома він ліг передрімати, попросивши дружину розбудити його о дев'ятій вечора, а сина дотримуватися до того часу тиші. Прохання його було виконано скрупульозно.
О дев'ятій вечора дружина розбудила Артура, тихо шепнувши йому на вухо, що пора вставати, а син подав йому халат, щоб він міг піти до ванної, сказавши: "Будь ласка, одягни, тату".
Коли відпочилий і викупаний Джеллін закінчив одягатися, йому сказали, що прийшов Метчі. Обидва посідали якнайзручніше, і сержант уже готувався почати звіт, коли Джеллін ввічливо його спинив.
— Дозвольте, пане Метчі, задавати вам питання. Так мені легше відтворити події. Так ось... передусім, що робив Вейтон?
Метчі стенув плечима.
— Нічого. Пролежав цілий день на канапі. Нарікав на головний біль і просив два чи три рази дати йому порошки. Потім кілька годин спав, але з перервами, оскільки досить було грюкнути якимсь дверям або протупати десь крокам, як він прокидався. Проглянув газети... Прочитавши в "Івнінг Бостон" заголовок "Справа Вейтона", розсміявся. Розкладав пасьянс. З вітальні виходив лише один раз, щоб помитися і переодягтися.
— Чудово, Метчі, дякую. Тепер розкажіть мені, будь ласка, про Гертруду Веймар,— сказав Джеллін, який слухав дуже уважно і водночас спопеляв поглядом сина, котрий наважився ввійти в кімнату.
— Про Гертруду Веймар? — перепитав здивований Метчі.— Я бачив її лише раз, коли вона розмовляла в коридорі з Фрекенсом [22] Чезлі. Вони стояли недалеко од вітальні, в якій був Вейтон, але, помітивши, що вони не самі, урвали розмову. Це все.
— А пані Вейтон? — спитав Джеллін.
— Ах, ця? У неї вийшла страшенна сварка з чоловіком за сніданком: Вейтон хотів їсти тільки консерви і пити мінеральну, оскільки вбив собі в голову, що його збираються отруїти. Це зовсім вивело з рівноваги його дружину. Вона заявила йому, що їй хотілося б замордувати його, та тільки не згодна через нього сидіти бодай один день у в'язниці. Потім вона розплакалася, сказавши, що це так він одплачує їй за всю любов, за те все, що вона для нього зробила: підозрює її в намірі убити його. Сцена, як у кіно. Я просто розважався.
Артур задумався на кілька хвилин, піднявши очі до стелі, ніби шукаючи там натхнення. Метчі стежив за ним зацікавлено.
— Гаразд. А двоє Чезлі? — спитав Джеллін, вертаючись на землю.
Метчі закурив.
— Близько п'ятої я пішов до них у контору. Обидва працювали над якимсь кресленням, а Гертруда Веймар друкувала на машинці. Нічого особливого. О восьмій вони прийшли на вечерю, принісши Вейтонові газети. Матільда хотіла не дати йому читати їх, але Вейтон випередив її, вириваючи одну газету з рук Альберта. На лихо, один із заголовків звучав так: "Через чотири дні Філіпа Вейтона буде вбито".
— І що на те Вейтон?
— Він зомлів. Довелося-викликати лікаря,— проказав поважно Метчі.
Артур потер рукою губи, подивився хвилинку вгору, а потім спитав:
— А інші як?
— Усі почувають себе добре,— відповів іронічно Метчі.— Кухарі готують, покоївки прибирають і подають, камердинер задирає носа, портьє курить.
— Добре, дуже добре,— промовив Джеллін.— Я вам справді вельми вдячний за цей опис подій. Дещо вже вимальовується. Незрозумілою для мене залишається лише одна річ, але, може, завтра з'ясується і це... А тепер я хочу вас попросити про велику послугу, навіть дві... Даруйте вже мені...
— З дорогою душею, ви тільки, будь ласка, скажіть,— відгукнувся одразу Метчі.
— Я візьмуся тут за одну справу, а ви тим часом дайте потрібні розпорядження, щоб за тими, кого я зараз назву, пильно стежили завтра вранці аж до полудня. Говорячи ясніше, я хотів би знати, хто з них піде кинути листа або ж доручить комусь це [23] зробити. Ось тоді й доведеться затримати того, хто вкидатиме листа...
— Зрозуміло,— відкарбував Метчі.— То, значить, ви гадаєте, що вони й надалі розважатимуться писанням цих ідіотичних анонімок?
— Хтозна, Метчі,— відповів стримано Джеллін,— Або боюся, що без цього не обійдеться...
— Гаразд... А тепер назвіть імена цих осіб.
— Записуйте. Матільда Чезлі, її двоє братів, Гертруда Веймар, уся Вейтонова челядь, а також... а також...— Джеллін почав копатися в своєму записнику.— Джон Френзен, Генрієта Бейм, Марта Сомерсет, Макх'ю... і це все.