Джеллін похитав головою.
— Що я маю на увазі, пане Макх'ю, ви добре знаєте,— сказав він.— Ви Вейтона не терпіли, а гроші тим, кого не терплять, не позичають. Ось що я мав на гадці.
— Не можна сказати, що я його не любив,— без особливого переконання спробував сперечатися Макх'ю.— Скоріше я був до нього байдужий. Якщо до мене звертається особа, зовсім мені байдужа, але цілком платоспроможна й гідна довіри, я не бачу причини, щоб відмовляти їй у проханні, оце і все.
— Значить, у випадку з Вейтоном ішлося про вигідну операцію?
— Звичайно. І мені зовсім не соромно признатися, що я дав Вейтонові лише дев'яносто п'ять тисяч доларів, а одержав квитанцію на сто тисяч, яку я вам і показував.
— Тільки п'ять відсотків? — спитав Джеллін.— Якби ви пустили свій капітал в якусь державну позичку, ви одержали б сім відсотків. Але, може, дві тисячі доларів не становили для вас різниці і ви хотіли засвідчити Вейтонові пошану?
Макх'ю не сподобався іронічний тон Джелліна.
— Якщо вам треба щось узнати, то говоріть ясніше. Ваш тон залишає бажати кращого.
— Мені вам казати нема чого, я хочу лише дізнатися, чому ви наважилися дати таку велику позичку, і мені незрозумілі ваші відповіді,— настоював Джеллін.— Пробачте, але ви пана Вейтона не терпите, а позичаєте йому сто тисяч доларів. Це зовсім нелогічно. Можна б припустити, що ви хотіли заробити якийсь зиск. Але це не так. Ви позичили гроші під процент, який вам легко дали б у кожному банку. А тому це підозріло. Або ви дасте мені вичерпні пояснення, або я буду змушений думати, що ви щось приховуєте.
— Усе виглядає, пане Джеллін, саме так. Визнаю, що це може здатися вам дивним, оскільки і я дивлюся на це теж так. [112] А проте це щира правда. Іноді ми не любимо когось, але забуваємо про це і робимо йому послугу.
— Послуга послугою,— заперечив Джеллін,— але сто тисяч доларів це куди більше, ніж послуга.
Макх'ю помотав головою, даючи зрозуміти, що хоч йому дуже шкода, але факти виглядають саме так.
— Коли Вейтон попросив ці гроші?— спитав Джеллін.
— Я не... не пам'ятаю точно. Десь із рік тому.
— А за яких обставин?
Запала мовчанка. Макх'ю якусь хвилю вдивлявся в Джеллн на блискучими, уважними очима.
— Одного дня він прийшов до бару і сказав, що хотів би побалакати зі мною в моїй конторі. Він пояснив мені, що створює нову трупу, цього разу чудову, і що якби він мав якийсь капітал, то можна було б на цьому непогано заробити.
— Скільки він хотів?
— Триста тисяч доларів. Я відповів йому, що таку велику суму вилучити із свого бізнесу я не можу і що я дам йому тільки сто тисяч.
— А що далі?
— Тоді він почав наполягати. Щоб одчепитися од нього, я пообіцяв йому побалакати з Френзеном.
— То це ви умовили Френзена позичити йому решту грошей?
— Так, я. Я власник великого пакета акцій одного з заводів Френзена, і ми часто ведемо з ним спільні операції. Оскільки Вейтон наполягав, я одного вечора зустрівся з Френзєном і сказав йому про ту позичку. Френзен довіряє мені, отож він погодився.
Артур, слухаючи таку відповідь, тільки плечима знизував.
— Ну, гаразд,— сказав він.— Хай буде так, як ви хочете, але попереджаю, що вас може побажати допитати капітан Сан-Дер, і тоді ви не зможете брехати такТяк нині. На добраніч, пане Макх'ю.
— Я не брешу! — вигукнув Макх'ю з щиро ірландським темпераментом.
— Запам'ятайте лише одне,— вів далі Джеллін, пропустивши крізь вуха заяву Макх'ю.— Виїжджати з Бостона вам заборонено, це у ваших інтересах.
Макх'ю намагався ще протестувати, але Джеллін заглибився у свої досьє, даючи зрозуміти, що він не хоче ні про що більше слухати.
Після обіду Джеллін не дозволив собі відпочивати. Він сів у таксі і звелів одвезти себе на Рендлоу-стріт, 22, до Джона Френзена, який зустрів його одягнутим у плащ з підбивкою.
— Батареї відключили,— пояснив він.— Відчуваєте, як холодно? [113]
Сідайте, будь ласка, на тапчані. Ви знаєте, що я на вас чекаю?
Джеллін удав подив.
— Справді?
— Легко можна було здогадатися, що, оскільки Вейтон наклав на себе руки, поліція знайде масу подробиць, що вимагають пояснення, і зголоситься до мене.— Він розсміявся.— Так, ніби я, замкнутий у цьому холодильнику, мав завдання освітлювати дорогу співробітникам поліції.
— Ви маєте рацію,— визнав Джеллін.— У справі цього самогубства ще багато неясності. Я майже певен, що ви можете нам чимало допомогти. Я хотів би, наприклад, знати, чому ви наважилися позичити двісті тисяч доларів Вейтонові. Адже ви його навіть не знали. А крім того, на підставі того, що ви могли знати про нього, ви повинні були скорше в цій позичці відмси вити. Господи Боже, ви знаєте, я керуюся в моєму розумуванні логікою, але правда може виглядати зовсім інакше.
— Ви стаєте чудовим детективом,— сказав з посмішкою Френзен.— Але мене вам не провести. Ви вже допитували про цю обставину Макх'ю, а тепер прийшли до мене дістати підтверджена ня того, що він вам сказав. Через те скажу вам усе. Це ще один жартик моєї розкішної екс-дружини, я маю на увазі Гертруду. Що ви на це скажете?
Обличчя Джелліна залишалося непроникним, він нічим не зрадив того, що імення Гертруди Веймар випливло у зв'язку з позичкою вперше.
— Вам буде цікаво дізнатися, що моя колишня дружина і Макх'ю дуже симпатизують одне одному. Я знаю Макх'ю не один рік, і коли одного дня він запропонував мені оборудку з Вейтоном і дав гарантії, я згодився позичити гроші. Сам я не дав би Вейтонові ані цента, але оскільки Макх'ю наполягав, я пристав. Я мав його гарантії, отож... Тільки потім я дізнався, що Гертруда забила памороки цьому бовдурові, і, боячись утрати її, він повірив, що робить добрий зиск, позичаючи гроші Вейтонові. Якби не моя колишня жіночка, Вейтон ніколи б не дістав навіть щербатої копійки. Як бачите, я розповідаю вам ту саму історію, що й Макх'ю. Якась різниця є?
— Ні.— Джеллін починав розбиратися в заплутаній справі позички. По хвилі запитав: — Тільки чому Гертруді Веймар було так важливо, щоб Вейтон дістав позичку? У чому полягав її інтерес?
— А ви запитайте про це її,— сказав Френзен, закурюючи.— Мене це не обходить.
— Ви ж, мабуть, у курсі.
— Можливо. Але говорити вам цього не повинен,— сухо відрізав Френзен.— Не хочу, щоб склалося враження, ніби я прагну [114] зашкодити моїй колишній дружині. Хай вона виплутується сама. Я не хочу нічого мати з нею спільного.