— Читати мораль,— заперечив Вейтон,— кожен уміє. Тільки я брудну білизну перу удома, а твоя Гертруда...
— Цить! — крикнув виведений з себе Френсіс, хапаючи пляшку.— Ще слово — і я провалю тобі голову! [13]
Поліцейський, передбачаючи, до чого йдеться, стояв уже між ними.
— Спокійно, панове, тільки не в цю пору. Я був би вам вдячний, якби ви відклали з'ясування стосунків до ранку.— 3 цими словами він узяв Френсіса під руку і провів до дверей. Його ущиплива посмішка показувала, що з божевільними треба поводитися дуже терпляче.
Чезлі вийшов не озираючись, дарма що Вейтон бубонів щось нерозбірливе за його плечима.
Після цієї короткої сценки актор знову замкнувся в собі. Мовчки, навіть не глянувши на нас, він повернувся до свого пасьянсу. Ми обмінялися з Джелліном тямким поглядом. Як завжди коректний, Артур сидів і далі прямо й нерухомо, поклавши лікоть на бильце канапи. Зате я розвалився зручно. Поволі мене почала долати соннота. Тріщання полін у каміні, притлумлене світло, мовчання застиглого, як бовван, Вейтона і гучне сапання розімлілого поліцейського приспали б зрештою мене, якби десь о пів на четверту не зайшла в кімнату акторова дружина Матільда Чезлі. Я впізнав її на превелику силу, чи ж дивина: адже я бачив тільки її фотографію в паперах Джелліна. Обличчя і фігура показували, що вона була вже не першої молодості, але старою вона аж ніяк не виглядала, і їй не можна було відмовити уроди. Очі ,і вуста вражали красою в жінки такого віку й додавали їй чару молодості. Зразу видно було, що вона дуже імпульсивна й темпераментна.
Не звертаючи уваги на нас, вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.
— Чи не пішов би ти, Філіпе, спати? Ніч уже майже позаду. Ці панове сидітимуть у твоїй кімнаті...
— Мені спати, Матільдо, не хочеться. А навіть якби й хотілося, я б не ліг.
— Але ж не можна так проводити цілі ночі. Господи, навіщо все так драматизувати! Адже зроблено все можливе. Ти в безпеці, і боятися тобі нема чого. Іди лягай...
— Боятися мені нема чого!? Легко тобі так говорити! А ось ти постав на моє місце себе! — Вейтон виглядав людиною переляканою і зламаною.— Смерть чигає на мене звідусіль! А вони, мабуть, по-справжньому цим зацікавляться, коли я вже буду мертвий. Ось тоді скажуть: "Вейтон мав рацію". А зараз кожний кому не лінь дає мені добрі поради: "Не переймайся цим..."
Даремно Матільда пробувала умовити його лягти. Вейтон, упертий, як дитина, на все мав готову відповідь. О п'ятій ранку Він розпатякував про снаряди, які можуть влетіти через камін, про отруєні страви і просякнуті смертяною трутизною подушки. Було зрозуміло, що приголомшений своїм становищем, він уже [14] не міг бодай на хвилинку перестати думати про нього і щораз більше поринав у розпач.
Десь о пів на шосту Матільда втратила терпець І, махнувши на все рукою, підвелася, рушаючи до дверей.
— Хоч би швидше надійшло це дванадцяте,— зітхнула вона.— Принаймні вирішиться якось становище: чи так, чи інак.
Вейтон сполотнів і зиркнув на неї.
— Чи так, чи інак!-гукнув він.— Ох, я знаю, знаю, що тебе нічого не обходить! Але я буду твердий! Вбити мене буде нелегко. Так, я буду твердий!
Очі Матільди на мить засвітилися дивним бликом, але обличчя її відразу прибрало зневажливого виразу. Утримуючи гнів, вона вийшла, не мовлячи більше ні слова.
Гомонячи з присутнім у кімнаті поліцейським, сон якого пройшов, ми просиділи до восьмої ранку. Вейтон тримався від нас осторонь, сидячи в кріслі біля каміна, понурий і зіркий, так ніби не він провів дві безсонні ночі.
Віконні шибки проясніли. Слабке, млисте світло проникло до вітальні, наповненої цигарковим димом. Служник приніс Вей-тону сніданок, а нам по чашці гарячого шоколаду. О пів на дев'яту Джеллін сказав, що нам уже пора, бо він повинен о дев'ятій бути на службі. Ми підвелися й попрощалися з Вейтоном, той відповів нам ґречно, дещо ніби підбадьорений. У коридорі вже чекали двоє нових співробітників, які прийшли нас заступити. Джеллін сказав старшому з них:
— Дивись, Метью, у них точиться постійна сварка. Не залишай їм важких предметів напохваті і будь уважний. Пам'ятай!
— Не турбуйтеся,— відповів Метью.
Ми рушили до виходу, коли молодик, в якому через разючу схожість я впізнав Френсісового брата Альберта Чезлі, швидко збіг сходами і, всміхаючись, гукнув нам:
— Поліція? Моєму шурякові прийшов лист, подібний до попередніх. Що з ним робити?
Метью удав, ніби поправляє пояс на мундирі, і кивнув на Джелліна, просячи його зайнятися цією справою. Ледь почервонівши, Артур узяв листа з рук Альберта, пильно поглянув на адресу і повернувся до вітальні, де ми залишили Вейтона. Ми подалися слідом. Актор сидів на своєму звичному місці біля каміна і саме прикурював, піднісши до цигарки розжеврену скіпку. Побачивши нас, він кинув скіпку у вогонь і насупив брови.
— Що там ще? — спитав він різко.
— Тільки спокійно,— обізвався Джеллін, силкуючись говорити чітко.— Це знову один з тих дурних листів. Ви тільки не нервуйтеся. Відкрийте, будь ласка, конверт, прочитайте листа і верніть мені його. Він нам потрібний для слідства.
Губи у Вейтона, коли він слухав Артура, тремтіли. [15]
— Дайте мені його,— шепнув.
Він узяв листа, розгорнув досить спокійно, прочитав і мовчки вручив Джеллінові. Цим би все й обійшлося, якби не молодий Альберт Чезлі. Той надто веселим, якщо зважити на ситуацію, тоном запитав:
— Ну й що ж тобі пише твій, Філіпе, приятель?
Філіп Вейтон глянув на нього порожнім оком, рухнув у крісло і затулив обличчя долонями. Він плакав розпачливими, уриваними риданнями. Альберт Чезлі знизав плечима і, буркнувши: "Нерви ні к чорту", вийшов з кімнати.
Джеллін наздогнав його в коридорі.
— Дозвольте! — гукнув він.— Я хотів би задати вам кілька питань.
Альберт Чезлі, десь двадцятип'ятилітній молодик, рожеволиций, пухкенький, але з дуже живими і проникливими очима, нервово здригнувся.
— Мені? Прошу, тільки недовго.
— Вудьте певні, я вас не затримаю,— заспокоїв його Джеллін з якоюсь невиразною усмішкою.— Я хотів би лише знати, хто брав листа в листоноші?
— Не знаю. Звичайно пошту бере старий Джерріс, але могла це зробити і Гертруда.