Нарешті добрався він до дому, де квартирував помічник столоначальника. Помічник столоначальника жив на широку ногу: на сходах світив ліхтар, квартирка була на другому поверсі. Увійшовши до передпокою, Акакій Акакійович побачив на підлозі цілі ряди калош. Між ними посеред кімнати стояв самовар, шо шумів і пускав клуби пари. На стінах висіли все шинелі та плгші, а поміж них деякі були навіть з бобровими комірами чи з бархатними вилогами. За стіною було чути гомін, шо враз стали ясні й дзвінкі, коли відчинилися двері вийшов лакей з підносом, заставленим випорожненими склянками, молочником і кошиком сухарів Видко, що чиновники вже давно зібрались і випили по першій склянці чаю. Акакій Акакійович, почепивши сам шинель свою, увійшов у кімнату, і перед ним майнули заразом свічки, чиновники, люльки, столи для карт, і неясно вразили його ухо: хутка розмова, що здіймалася з усіх боків, та грюкіт пересуваних стільців Він спинився дуже ніяково серед кімнати, шукаючи та намагаючись придумати, шо йому робити. Та його вже побачили, галасливо привітали і всі пішли ту ж мить до передпокою і знову оглянули його шинель. Акакій Акакійович, хоч був трохи й сконфузився, але, бувши людиною щиросердною, не міг не порадуватись, що всі похвалили шинель. Потім, звісно, всі облишили його і шинель, і повернулися, як водиться, до столів, понзначених для віста Все: шум, гом'н і натовп, все це якесь дивне було Акакію Акакійовичу. Він просто не знав, як йому бути, куди подіти руки, ноги й всього себе; нарешті, підсів він до грачів, дивився в карти, заглядав тому чи тому в обличчя і через деякий час почав позіхати, відчувати нудьгу, тим більше, шо давно настала та година, коли він звик лягати спати. Він хотів попрощатися з господарем, та його не пустили, кажучи, що неодмінно треба випити, на честь обнови, по бокалу шампанського. Через годину подали вечерю, де були вінегрет, холодна телятина, паштет, кондиторські пиріжки і шампанське. Акакія Акакійовича присилували випити два бокали, після яких він відчув, шо в кімнаті стало веселіше, проте ніяк не міг забути, шо вже дванадцята година і шо давно пора додому. Щоб як-небудь не заманулось господареві затримати його, він потихеньку вийшов з кімнати, знайшов у передпокої шинель, шо, як він'з жалем побачив, лежала на підлозі, обтрусив її, зняв з неї кожну пір'їнку, надяг на плечі і зійшов сходами иа вулицю. На вулиці все ще було ясно. Деякі роздрібні крамнички, ці незмінні клуби дворового і всякого люду, були відчинені, інші ж, які були позамикані, показували, проте, довгий струмінь світла на всю щілину в дверях, яка означала, що вони там не позбулися ще товариства, і, певно, дворові служниці або слуги ще докінчують свої пересуди й розмови, викликгючи в своїх панів цілковиту непевність щодо місця свого перебування. Акакій Акакійович ішов у веселому наспрої, навіть побіг був раптом, не знати чого, за якоюсь дамою, що, немов блискавиця, промайнула повз нього і в якої кожна частина тіла була сповнена надзвичайного руху. Та проте він одразу ж спинився і знов пішов, як і раніш, дуже тихо, здивувавшись навіть з своєї моторності, що невідомо звідки взялася. Незабаром простяглися перед ним ті пустельні вулиці, що навіть і вдень не такі й веселі, а ввечері то й поготів. Тепер вони стали ще глухіші та відлюдніші; ліхтарів порідшало,— оливи, як видно, вже менше видавалося; почалися дерев'яні будинки, паркани; ніде ні душі; блишав тільки сніг на вулицях та засмучено чорніли з причиненими віконницямн сонні низенькі халупки. Він наблизився до того місця, де перерізалася вулиця безконечним майданом, з ледве видними на другому боці його домами, що мав вигляд страшної пустелі.
Віддалі, бог знає де, миготів огник у якійсь будці, що, здавалося, стояла на краю світу. Веселість Акакія Акакійовича якось тут значно зменшилась. Він ступив на майдан не без якогось мимовільного остраху, начебто серце його передчувало щось недобре. Він оглянувся назад і на всі боки: наче море навколо нього. "Ні, краще й не дивитись", подумав і йшов, заплющивши очі, і, коли розплющив, щоб глянути, чи близько кінець майдану, враз побачив, що перед ним стоять, майже перед носом, якісь люди з вусами, які саме, цього вже він не міг навіть розібрати. Йому затуманилося в очах і забилося в грудях. "А шинель же моя!" сказав один з них промовим голосом, схопивши його за комір. Акакій Акакійович хотів був уже закричати "караул", як другий приставив йому до самого горла кулак, завбільшки як чиновницька голова, і промовив: "ану, тільки крикни!" Акакій Акакійович почув тільки, як зняли з нього шинель, дали йому штовхана коліном, І він упав навзнак на сніг і нічого вже більше ие почував. Через кілька хвилин він опам'ятався і звівся на ноги, та вже нікого не було. Він почував, що в полі холодно і шинелі нема, почав кричати, та голос, здавалося, й не думав долітати до країв майдану. Повний одчаю, не перестаючи кричати, кинузся він бігти через майдан просто до будки, біля якої стояв будочник, і, спершись на свою алебарду, дивився, здається, з цікавістю, бажаючи дізнатись, якого це чорта біжить до нього здаля і кричить людина. Акакій Акакійович, прибігши до нього, почав задиханим голосом кричати, що він спить і ні за чим не дивиться, ие бачить, як грабують людину. Будочник відповів, що він не бачнв нічого, що бачив, як спинили йзго серед майдану якісь двоє людей, але думав, що то були його приятелі; а нехай він, замість того, щоб задарма лаятись, ліле завтра до надзирателя, то надзиратель розшукає, хто взяв шинель. Акакій Акакійович прибіг додому зовсім у безладді: волосся, якого ще водилося трохи в невеликій кількості в нього на висках, на потилиці, геть розтріпалося; бік і груди і всі панталони були в снігу. Стара господиня його квартири, зачувши сильний стукіт у двері, похапцем скочила з постелі і в черевику на одній тільки нозі побігла відчиняти двері, притримуючи на грудях своїх, ради скромності, рукою сорочку; але, відчинивши, відступила назад, побачивши в такому вигляді Акакія Акакійовича. Коли ж розповів він, що сталося, вона сплеснула руками і сказала, що треба йти просто до частиого, шо квартальний обдурить, пообіцяє й почне водити; а найкраще йти просто до частного, що він навіть їй знайомий, бо Анна, чухонка, що служила перше в неї за куховарку, стала тепер у частиого за няньку, що вона часто бачить його самого, як він проїздить повз їх дім, і що він буває кожної неділі в церкві, молиться, і в той же час весело дивиться ка всіх, і що, виходить, з усього видно, повинен бути доброю людиною. Вислухавши такий рішенець, Акакій Акакійович, засмучений побрів до своєї кімнати, і як він провів гам ніч, нехай скаже той, хто може хоч трохи уявити собі становище іншого. Ранєнько-вранці пішов він до частного; але сказали, шо спить; він прийшов о десятій — сказали знову спить; він прийшов об одинадцятій годині — сказали: та нема частного дсма; він в обідню пору — та писарі в прихожій ніяк не хотіли пустити його і хотіли неодмінно знати, за яким він ділом і яка його потреба привела, і що таке сталося. Отож, нарешті, Акакій Акакійович вперше в житті захотів показати характер і сказав навідруб, шо йому треба персонально бачити самого частного, що вони не сміють його не допустити, і що він прийшов з департаменту за казенним ділом, а що ось як він на них поскаржиться, то вже тоді вони знатимуть. Проти цього писарі не посміли нічого сказати, і один з них пішов викликати частного. Частний якось дуже чудно сприйняв розповідь про пограбування шинелі. Замість того, шоб звернути увагу на головний пункт справи, вій почав розпитувати в Акакія Акакійовича: та чого він так пізно повертався, та чи не заходив вій і чи не був у якомусь непорядному домі, отож Акакій Акакійович сконфузився зовсім і вийшов од нього, сам не певний, чи набере належного ходу справа про шинель, чи ні. Весь цей день він не був у департаменті (єдиний випадок на його віку). На другий день прийшов він весь блідий і в старом.у капоті своєму, що став іше нужденніший. Розповідь про грабунок шинелі, хоч і знайшлися такі чиновники, що не проминули навіть і тут посміятися з Акакія Акакійовича, проте багатьох зворушила. Вирішили одразу ж зробити для нього складчину, але зібрали чисту дрібницю, бо чиновники і так уже дуже витратились, підписавшись на директорський портрет і на одну якусь книгу, иа пропозицію начальника відділу, що був приятель її авторові, — отже, сума зібралася нікчемна. Один якийсь, зворушений жалістю, надумався принаймні допомогти Акакієві Акакійовичу доброю порадою, сказавши, щоб він пішов не до квартального, бо, хоч і може трапигнсь, що квартальний, бажаючи заслужити похвалу начальства, знайде якимсь способом шинель, але шинель все ж залишиться в поліції, коли він не подасть законних доказів, що вона належить йому; а найкраще, щоб пін звернувся до одної значної особи; що значна особа, списавшись з ким треба, може примусити, щоб швидше пішла справа. Нічого не зробиш, Акакій Акакійович наважився йти до значної особи. Яке саме і в чому полягало урядування значної особи, це й досі річ невідома. Треба знати, що одна значна особа недавно став значною особою, а доти був незначною особою. А втім, посада його тепер ие вважалася значною, як порівняти з іншими, іше значнішими. Але завжди знайдеться таке коло людей, що їм незначне на погляд інших є вже значне. А втім, він намагався збільшити значність багатьма іншими способами, а саме: завів, щоб нижчі чиновники зустрічали його ще на сходах, коли він приходив на посаду; щоб до нього просто з'явитися ніхто не смів, а щоб відбувалось усе порядком найсуворішим: колезький регістратор доповів би губернському секретареві, губернський секретар — титуляриому, чи якому випадало іншому, I щоб уже таким способом доходила справа до нього. Так воно вже на святій Русі все заражене наслідуванням: кожне передражнює й корчить свого начальника. Кажуть навіть, якийсь титулярний совітник, коли призначили його за правителя якоїсь окремої невеличкої канцелярії, зараз же одгородив собі осібну кімнату, назвавши її "кімнатою урядування", і поставив біля дверей якихось капельдинерів, з червоними комірами, в галунах, що бралися за ручку дверей і відчиняли їх кожному прихожому, хоча в "кімнаті урядування" насилу міг уміститься звичайний письмовий стіл. Вдача і звичаї значної особи були солідні , але не надто складні. Головною підвалиною його системи була суворість. "Суворість, суворість і — суворість", говорив вій звичайно, і при останньому слові пильно дивився в обличчя тому, до кого говорив. Хоча, зрештою, для цього й ие було ніякої причини, бо той десяток чиновників, що становили весь урядовий механізм канцелярії, і без того перебував у належнім страху: побачивши його здаля, залишав уже діло й дожидався, стоячи навитяжку, поки начальник пройде через кімнату. Звичайна розмова його з нижчими відзначалася суворістю і складалася майже з трьох фраз: "як ви смієте? чи знаєте, з ким говорите? чи розумієте ви, хто стоїть перед вами?" А втім, він був душею ие зла людина, добра з товаришами, послужлива; але генеральський чин зовсім збив його з пантелику. Діставши генеральський чин, він якось заблудився, збився з пуття і зовсім не знав, ял йому бути. Коли йому випадало бути з рівними собі, він був іще людина як слід, людина дуже порядна, з багатьох поглядів навіть не дурна людина; та як тільки траплялось йому бути в товаристві, де були люди хоч на один чин нижчі проти нього, там він був просто хоч викинь: мовчав, і стан його викликав жаль ще й тим, що навіть і сам він почував, що міг би провести час незрівнянно краще. В очах його часом світилося сильне бажання пристати до якоїсь цікавої розмови та гуртка, але його спиняла думка: чи не буде це занадто вже з його боку, чи ие буде фамільярно, і чи не зменшить він тим свого значення? І внаслідок таких міркувань він зоставався постійно вже в однаковому мовчазному стані, вимовляючи тільки зрідка якісь односкладові звуки, і набув таким чином титулу иайнудотнішої людини. До такої ото значної особи з'явився наш Акакій Акакійович, І з'явився в час найиесприятливіший, вельми недоречно для себе, хоча, зрештою, доречно для значної особи. Значна особа перебував у своєму кабінеті і дуже-дуже весело розговорився з одним недавно прибулим давнім знайомим і товаришем дитинства, що з ним кілька років не бачився. В цей час доповіли йому, що прийшов якийсь Башмачкін. Він спитав урочисто: "Хто такий", йому відповіли: "Якийсь чиновник". — "Ага, може почекати, зараз не час", сказала значна людина. Тут треба сказати, шо значна людина порядно прибрехнула: в нього був час, вони давно вже з приятелем переговорили все чисто і давно вже перекладали розмову дуже довгими мовчанками, легенько тільки поплескуючи один одного по стегну і приказуючи: "так, Іване Абрамовичу " — "отак, Степане Варламовичу!", та при всьому тому, все ж, звелів він чиновникові почекати, шоб показати приятелеві, людині, що давно не служила й засиділася дома на селі, скільки часу чиновники чекають у нього в прихожій. Нарешті, наговорившись, а ше більше намовчавшись досхочу та викуривши сигарку, в дуже вигідних кріслах з відкидними спинками, він, нарешті, начебто враз згадав і сказав секретареві, шо спинився біля дверей з паперами для доповіді: "ага, там же стоїть, здається, чиновник, скажіть йому, шо він може зайти". Побачивши покірливий вигляд Акакія Акакійовича га його старенький віцмундир, він обернувся до нього і раптом сказав: "чого вам треба?" голосом уривчастим і твердим, якого він навмисне вчився заздалегідь у себе в кімнаті, на самоті і перед дзеркалом, ше за тиждень до того, як здобув теперішню свою посаду і генеральський чин. Акакій Акакійович уже заздалегідь відчув належний страх, трохи зніяковів і, як умів, скільки могла дозволити йому здатність до мови, висловив, додаючи навіть частіше, ніж іншим разом, часточки "той", шо була, мовляв, шинель зовсім нова, тепер пограбований нелюдським способом, і шо він звертається до нього, шоб він заступництвом своїм як-небудь, той, списався б з паном обер-поліцеймейстром чи з ким іншим розшукав шинель. Генералові не знати чому, видалася така поведінка фамільярною: "Що ж ви, шановний добродію", провадив він уривчасто: "не знаєте порядку' куди ви зайшли? не знаєте, як ведуться справи? Про це ви б повинні були спершу подати прохання до канцелярії; воно пішло б до столоначальника, до начальника відділу, потім передали б його секретареві, а секретар приставив би його вже до мене..."