Шинель

Страница 2 из 7

Николай Гоголь

Навіть у ті години, коли зовсім потухає петербурзьке сіре небо і весь чиновний люд наївся й пообідав хто як міг, відповідно до одержуваної платні та власної забаганки, коли все вже відпочило після департаментського скрипіння перами, біганини, своїх і чужих необхідних занять і всього того, що завдає собі з власної волі, більше навіть, як треба, невгамовна людина, коли чиновники квапляться віддати втіхам решту часу: хто жвавіший, мчить до театру; хто на вулицю, приділюючи його на розглядання деяких капелюшків; хто иа вечірку, — витратити його в компліментах якій-небудь гарненькій дівчині, зірці невеликого чиновницького кола; хю, і це буває найчастіше, іде просто до свого брата чиновника на четвертий чи третій поверх, у дві невеликі кімнати з передпокоєм чи кухнею і деякими модними претензіями, лампою чи іншою річчю, здобутою багатьма жертвами, відмовами від обідів, гулянок; одно слово, навіть тоді, коли всі чиновники розпорошуються по маленьких квартирках своїх приятелів пограти в штурмовий віст , присьорбуючи з склянок чай з копійчаними сухарями, затя— гаючись димом з довгих цибухів, розказуючи під час здачі яку-небудь плітку, занесену з вищого товариства, від якого ніколи і ні в якому стані не може відмовитись росіянин, або навіть, коли нема про що говорити, розказуючи вічний анекдот про коменданта, якому прийшли сказати, що підрубано хвоста коневі иа фальконетовому монументі ; — одно слово, навіть тоді, коли все прагне розважитись, Акакій Акакійович не віддавайся ніякій розвазі. Ніхто не міг сказати, щоб коли-небудь бачив його на якому-иебудь вечорі. Написавшись до смаку, він лягав спати, усміхаючись заздалегідь на думку про завтрашній день: що то бог пошле переписувати завтра? Так проходило мирне життя чоловіка, що, з чотирма стами жалування, умів бути задоволеним з своєї долі, і дійшло б, можливо, до глибокої старості, якби не було різних лих, розсипаних на життєвій дорозі не тільки титулярним, а навіть тайним, дійсним, надвірним і всяким совітникам, навіть і тим, що нікому не дають порад, ні від кого не беруть їх самі.

Є в Петербурзі дужий ворог усіх тих, хто дістає чотириста карбованців на рік платні чи близько того. Ворог цей ие хто інший, як наш північний мороз, хоч кажуть проте, що вій дуже корисний для здоров'я. О дев'ятій годині ранку, саме о тій годині, коли вулиці вкривають чиновники, простуючи до департаменту, починає він давати таких сильних і колючих щут— ків без розбору по всіх носах, що бідолашні чиновники зовсім не знають, куди й подітись з ними. В той час, коли навіть у посідачів високих посад болить від морозу лоб і сльози виступають з очей, бідні титулярні совітиики іноді бувають зовсім беззахисні. Увесь порятунок полягає в тому, щоб .у благенькій шинельчииі перебігти, якомога швидше, п'ять чи шість вулиць і потім натупатись гарненько ногами в швейцарській, поки ие відтануть всі замерзлі дорогою здібності й обдаровання до справляння служби. Акакій Акакійович з якогось часу почав відчувати, що його якось особливо дошкульно стало припікати в спииу і в плече, хоч він і старався перебігти якомога швидше законну відстань. Він подумав нарешті, чи не криється яких гріхів у його шинелі. Розглянувши її гарненько в себе дома, він виявив, що в двох чи трьох місцях, саме иа спині та на плечах, вона стала зовсім як серпинка: сукно так уже витерлось, що світилося, і підкладка розлізлась. Треба знати, що шинель Акакія Акакійовича теж правила за об'єкт глузувань чиновникам: в неї відбирали навіть благородне ім'я шинелі і називали її капотом. Та й справді, вона мала якусь дивну будову: комір її зменшувався щороку дедалі більше, бо йшов на доточування інших частин. Доточування ие показувало вправності кравця і виходило, справді, лантухувато й негарно. Побачивши, в чому річ, Акакій Акакійович вирішив, що шинель треба буде віднести до Петровича, кравця, що мешкав десь на четвертому поверсі по чорних сходах, і хоч був сліпий на одне око і мав ряботиння по всьому обличчю, досить удало латав чиновницькі та всякі інші панталони Іфрачи, розуміється, коли бував у тверезому стані і не плекав у голові якого-небудь іншого наміру. Про цього кравця, звісно, не слід би багато говорити, та коли вже так заведено, шоб у повісті характер кожної особи був цілком означений, то, нічого не вдієш, подавайте нам і Петровича сюди. Спершу він називався просто Григорій і був кріпаком у якогось пана; Петровичем вій почав зватися з того часу, як дістав відпускну і став випивати досить сильно в усякі свята, спочатку у великі, а потім, без розбору, у всі церковні, де тільки стояв у календарі хрестик. Щодо цього він не зраджував дідівських звичаїв і, сварячись з дружиною, називав іі мирською жінкою й німкенею. А що в нас уже зайшло про жінку, то треба буде й про неї сказати слів зо двоє; та, на жаль, про неї не багато було відомо, хіба тільки те, що в Петровича є жінка, носить навіть чепчик, а не хустку, але красою, як здається, вона не могла похвалитися; принаймні, зустрічаючись з нею, самі тільки гвардійські солдати зазирали їй під чепчик, моргнувши вусом і видавши якийсь особливий голос.

Беручись сходами, що вели до Петровича, які, слід сказати правду, були всі вмащені водою, помиями і пройнялися наскрізь тим спиртуозним духом, що виїдає очі і, як відомо, є неодмінно на всіх чорних сходах петербурзьких домів, — беручись сходами, Акакій Акакійович подумав уже про те, скільки заправить Петрович, і в думці поклав не давати більше двох карбованців. Двері були розчинені, бо господиня, готуючи якусь рибу, напустила стільки диму иа кухиі, що ие Аіожна було бачити навіть і самих тарганів. Акакій Акакійович пройшов через кухню, не помічений навіть самою господинею, і вступив, нарешті, до кімнати, де побачив Петровича, що сидів на широкому дерев'яному нефарбованому столі, підгорнувши під себе ноги свої, як турецький паша. Ноги, за звичаєм кравців, що сидять за роботою, були голі. І найперше впав в око великий палець, дуже відомий Акакію Акакійовичу, з якимось покаліченим нігтем, товстим і міцним, як у черепахи панцер. На шиї в Петровича висів моток шовку й ниток, а на колінах лежало якесь шмаття. Він уже хвилин зо три всилював нитку в голчане вушко, не потрапляв і тому дуже сердився на темряву і навіть на саму нитку, бурмочучи півголосом: "Не лізе, варварка! Уїлась ти мені, шельма така!" Акакію Акакійовичу було неприємно, що він прийшов саме в ту хвилину, коли Петрович сердився: він любив замовляти що-небудь Петровичу тоді, коли той був уже трохи напідпитку, або, як висловлювалася його жінка, "заправився сивухою, одноокий чорт". В такому стані Петрович бувало дуже охоче збавляв і згоджувався, раз у раз кланявся й дякував. Потім, правда, приходила жіика з плачем, що чоловік, мовляв, був п'яний і через те дешево погодився; та гривеника, бувало иакииеш, і все гаразд. Тепер же Петрович, здавалося, був у тверезому стані, а тому крутий, незгодливий і охочий загинати чорт знає які ціни. Акакій Акакійович зміркував це і хотів був уже, як то кажуть, позадкувати звідціль, та діло вже було почате. Петрович прищулив иа нього дуже пильно єдине своє око, і Акакій Акакійович мимохіть вимовив: "Здоров, Петровичу!" "Здорові були, добродію", скдзав Петрович І скосив своє око иа руки Акакія Акакійовича, бажаючи видивитися, яку здобич той ніс.