Уліб з Розсохача зігнав мушку з шиї у згрібках і поморщився жорстоко з непривички говорити складні речі:
— Відомо: краса, як те дрібне намистечко, розсипане по всьому світу. Та мені, не у гнів, братику, більше цікаво, де вона, як самий маргарит-перла світить велико?
То Олелько відповів із сяйливим движком соболиних брів:
— В оні дні бував я на горі єлеонській, до схід сонця Єрусалима, де кедрський потік скаче блискавкою поміж гробниці левитів. Глянеш униз, мерехтять у рожевих рантухах мигдалеві дерева, винниці заплетені солодкими, ніби топаз, грознами й мирти притрушені сивим сріблом, як венедицьке мереживо. Царинками вівці білою отарою течуть, а заганяє їх брунатна босоніжка з Ель-Фатіг, із вишневими пупляшками грудей, зовсім сонна від сонця...
— Он там вона, маргарит-перла, краса, що світить велико!
Розкинений під деревом, князь послухав цих слів ураз із шумом листя попри свої хижі і чуйні думки.
Але його передусім цікавило те, чи купець Фрейданк із Ерфурта добився вже цілі? Чи заніс в Ерфурт ігуменові бенедиктинів, своякові цісаря, Романів дар тридцяти золотих талантів для цього ж монастиря? Й чи довго ждати, поки ігумен передасть куди слід його, Романове, побажання в справі свобідного переходу руських купців до Франції? І вільних від мита княжих збіжевих транспортів Німеччиною, на північ?
Він пестив шовковисте вухо пса та з пристрасною втіхою думав, як цей у пущі голосом вказує слід і як дивно кричить на весь бір, коли вчепиться дикові в хребет.
Уліб із Розсохача терпко переїхав чуба веснянкуватим ручищем:
— Будь я хоч трохи худіший, махнув би як стій в цю святу україну! Щось я, побрати, став уже ломитись.
— Гріховна це матерія ломить тебе, друзяко! — хитав підголеною головою Димша, знахар і грамотій.— Статкуй!
— Часом здоров'я душу вигонить! — відгризся черевань, проте справив на Димшу сильно стурбоване око.
— Говорять, недуга — це внутрішня звірюка, що кидається на чоловіка,— забалакав косоокий (по мамі половчанці) Кмита, миротворець.— Цього вчить за Галеном салерненська школа й араби засвідчують письмами.
Князеве позіхання в три розголоси тевкнуло Кмитою вниз, як готуром із сосни. Стихло.
— Дива, бають, на світі, є всячні,— знову сіпнув вудкою внадливий Байбуз.— Якісь стовпи, що співають, гей жінки, василіски в вінках із адаманту...
— Тому диву, яке мене оноді перейшло, в світі рівні нема,— мрячно уповів Олелько і в забутті, під чаром спомину, кинув в огонь приспану квітку кривавника.
Кругом нього забігали очі іскристі, аж вовчі. Змилосердився (ковтнув сикеру), правив:
— От їду я недавно до Стривігора списати купчу на Козій луг, аж скиць! — сіра й чорна хмара наді мною. Слухаю: вже й дощ удорожився... Ще мить — злива, аж гуде! Тут же над яром хижина, на дереві червоне яблуко про гостя вихитується. Скочив я, коня під оборіг, сам у хороми. А з кліті старечий бабин голос:
"У глинку хоче дитя? Невидальщина! Вибий, дочко, сук у стелі, нехай відлітає! Прийде на нас пора, мемо й ми вмирати!"
Їй навперейми молодий голос у бризках сліз: "Не перечте лютим словом, оставте таку мову,— ой матінко, срібна гілко!"
Вітер злопотів у яблуні, а бабин глум вище вітру: "Годі, кажу, мудрувати Марені навкірки!" Торкнув я скрипливі ворітця, поклав око на хаті... При колисці сиділа колихалочка, вела над нею ільчатими рукавами від себе, до себе. (Сиві очі, голуба плахотка, низане чільце). Твердо забувся я, дивлюсь, аж у колисці дитя... на вмиранні. Тепер я зрозумів усе: молода мама звала отак серце дитини за цим заманливим і рівним рухом своїх пальців. Благала його не засипляти, іти... Вела його перед собою, як на рушнику з забором, держала час і життя на чорнім промінні вій.
Я поступився, сперся об одвірок, крізь розколибину мені видно, як там дрібна жіноцька рука вперто дужається зо смертю...
Злива замовкла з півночі, та німий, жахливий зов ні на хвилину не змовк. Останнє, що бачив я з порога, був круглий рух упертої долоні, що маяла над колискою від себе й до себе.
З цим я поїхав до Стривігора, купчу зорудував, вертаюся.
Під'їхав край хижі над яром — у синій плахотці колихалка, гей з барвінку звита, сиву вовничку чухрає.
Поклонився я їй, як іконі, кинув словечко розради: "Менша дитинка, менша й могилка, Росице!" А вона залилася сміхом, мов піснею: "Схочу, буде моє дитя довговічне, як ялиця!"
А тоді по траві, по росах: "Горошок, гей, Горошок!"
З-поза бур'яну виринуло маленьке голе хлоп'ятко, підняло кота за шубку, щось сильно втішне лепече...
Замовк Бибельський, через хвилину ж засвідчив кріпко:
— Перемогла!
Стало так тихо, що кожний чув своє гомінке серце.
І тут ніби грім ударив у лісову улогу, поміж смереки: це Шестикрилець рвучко повернувся на своїх шкурах, струснув котюгу з колін і закликав понад усі голови:
— Гей, грошолови й бабії! Дайте мені мужа такого, як вона, щоб я, коли їду в бої на схід чи захід, оставляв у своїх землях самого себе!
Зам'ялися: один Войслав, накутаний вином, байдуже скричав до пригонних людей:
— Гей, бороди! Сипте в ватру дров!
Скочив Продан Войславів, майнув гребінною дранкою в жовтім сяйві, звалив жмут ріща між грань, що вже розсипалася в маленькі зорі.
Тепер причикнув край піджоги й викорпав звідкись жмут кінського волосся для перевісів. Плів його в кільця, думав, як це він кластиме вперед кожного очка по ягоді калини орябкам на принаду, пускав вухо між своїх:
— Ніхто так не любить волами робити, як мій середущий, Чурило. Ідемо з сохою, то він конче на свій стрій позапрягає: це так, те знову так... Віл до нього низько голову клонить, бо погонич маленький.
Стягали з ніг плетінки, обзирали намуляні ноги в завійках.
— Привів мені син невістку, невдаху... Дуже мені не вподобалася. Такий язик, як праник. Всеньку днину в хижі, гей у горшку: ле-ле-ле... Ще й відьма, справедливо! Зимою, аби метіль, уже обвила ряденцем голову, циб пришпилила, як квітку, вертить куделицю...
— Сон клонить очі, пора на спочинок.
— Гов, Продане, кинь сильця промишляти. Птаха клене, як брати її діти.
— Ми хочби й не кляли, саме найліпше помирає.
Зорі стали великі та чіткі. Трава зашуміла широко.
За плечима сіткаря запищало дерево.