— Зілля напричуд... В'ється у мені, наче шовкова нитка довкола пальця... Тремтить і гріє, Зеленгоро...
Хтось переходив побіч.
— Ще одна ця ніч спокійна, завтра ввечері ми віч-у-віч ятвязьких станиць.
А другий:
— Пощо він отих Чорних Клобуків оплачує? Не краще дати гроші своїм? І говорять — після Литви йде в Переяславщину... Литва сусід, але степ над Россю з його Волинню хіба межа в межу?
Перший пояснював:
— Кажуть, воліє чужу кров проливати, як рідну, тим-то й Чорні Клобуки. Гроші на них із своєї скрині начеряє. Йому ж треба багато полонників, відводнити великі смуги Волині, поорати пустарі, лупати каміння для доріг. A Переяславщина хіба далека? І в нас не все добро цілиною при хаті.
Малуша стояв уже хвилину осторонь Зеленгори, думав думку таку страхітну й чудову, що далі не здержав утіхи:
— От добро знати, що зіллям лікуєте!
І аж задихнувся від хижого знесилля.
Знялася ніч, буря, зима з жалісним шелестом зледенілих трав, із дощем, що туго затинав проміж снігову круповицю. Погасли вогні, крім двох-трьох стійок — це сніговія тручала марну ватерку, ніби гралася з людьми в кошмарні жмурки. Проміж шкамаття хмар колихався яскравий човен місяця, освічував щораз три пера на чубі княжого шатра. Як вежа, стояв видовжений місяцем молоденький князь — Глібко Росткович, що впросився їздити наперед із молоддю на стежу,— його гострий шолом тручав нічне небо. Стійки в сірому, як тіні гуляйполя, подавали собі нічні поклики.
Перед самітним шатром край похідних возів хтось загомонів:
— Зеленгоро!
Здавалося їй, немов вона тільки що заснула під колисанку далинних арф.
Голос Малуші заплакав десь близько, полу шатра підірвав вітер і злопотів, як скажений.
Стрибнула з польового лігва, шубку на себе, встала.
— Що це? — питала напів у мріях.— Чого тобі?
— Смерть у таборі! — зламав руки Малуша над стрипіхатою кучмою волосся...— Князь звалився з ніг, то в жар його кине, то у дрож... Кличе тебе із зіллям твоїм, а то хіба цю ніч поникне головою!
Хустка верх кіс, цинове дзбанятко те саме, що вчора, останок запашного вивару. Біжать малі ноги на пучках пальців, за нею з серцем у горлі, ввесь у зловіщих підскоках, Малуша.
А шатра спали, закутані у вихор і бурю, останні вогнища попеліли синьо серед снігів, безмежна туга кутаіа поля, й бракувало тільки крику, щоб роздер її надвоє.
Як сірий відлив, виріс нагло перед Зеленгорою княжий намет, кичка пер шуміла над ним фуркотливим млинцем... А Малуша нагло приостався позаду, розчепірив довгі ноги у півобороті, як коли б мав підлетіти, і — з усіх сил жбурнув дівчиною у глиб намету, розпанаханого на вітрі, широко.
Залунав крик, неправдоподібний,— один тільки, а тоді дивний, немов співучий голос пса, що поклав хижу лапу на своїй наглій добичі, заплентав кігті в срібну сітку, здерту з чорних кіс, і щасливим виттям продовжав мить свого тріумфу.
Блиск княжого кресала? Вогонь? Свист, лопіт, біготня? Серед неї ховається, як в'юн, суздальський парубок, допадає приготовленого коня й гайда у тьмі назад! Виконав, що веліли, а тепер нехай брунатнокоса оплете його руками й цілує м'якіттю уст, звогчених до червоного блиску! І нехай птичого пістуна за його мовчанку вчинить боярином!
Простір ніс його у досвіт, як нічне жахіття.
— Що сталося? — питали в обозі ті, що не знали нічого, між ними Гальфдан у чаді розпуки.
— Що ж би? — нерадо відповідали їм другі.— Лада походу, Зеленгора, хотіла ділити з Рюриківною горностаї!
Ще трохи — й велике мовчання запечатало уста. Тільки Гальфдан, розхристаний, безтямний, лепетав своє:
— Други мої, пробіг!
А тоді в розгубі до краю, майже весело:
— Неправда це, неправда, як Гальфдан я, Свенгельдовий первак!
Світало. До князя, що з кривим порухом губ кам'янів уже на коневі в усім наряді бойовім, прийшли саме за кличем дня:
— Смерть ятвягові! — відповів жваво, як у кожний звичайний раз.
Він змагався проте з думками своїми, з палкою несподіванкою, з тайною ночі, та знизував плечима у душевній поразці.
— Сверрір, гребенар, що марив про царство...— проніс поволі.
І сплила по ньому хвиля нехіті, довга, як тінь.
Звивали табор метким, віками закріпленим, порядком, кожний, від тисяцьких до сірих чур, зайнятий своїм невідкладним ділом. Розгар прийдешнього дня накривав усе друге своєю безоглядністю, а набоці, ген поза скупищем людей і тягла, глухо суятилися рискалі.
Згодом два Абратові чури підняли за рамена людську постать у криво запнутій лисячій шубці, зрошеній замерзлою кров'ю, й тягнули на оспіху мертве тіло у поле, на чисте, нестолочене місце. Десь там розлягалися хриплі від зусиль накликування старшин, брязкіт зброї і сумний ляск пуг. Один за другим відділ рівнявся кіньми й копіями та розвивав похідні ряди.
У цю тверду мить не було нікого, для нікого й чия-небудь смерть була зайва річ — не в пору й не на місці.
І нікому, крім Кондри, крім Гальфдана, силоміць відтягненого другами, не було діла до того, що Зеленгорині ноги у мокрих шкурянцях жолобили за собою довгу вузьку борозну й між пальці мертвих рук напряталосязвитками снігового клоччя.
— Вперед! — гуло глухо за здвигом людей, за лісом копій, дзвоном труб, іржанням коней високолобих.— Вперед!
Могилу звершено якраз грудами липкої землі. Корчі, розсипані гуляйполем, зашевеліли тихо, загойдалися, наче голосильниці, що плачуть за вбогу мисочку логази.
А Кондра, жрець, виріс тепер обіч, клав знівечене обличчя у долоні й дужався з тьмою сумнівів й образ. Сиве волосся, як листя торкнене заморозом, шарпав лютий вітер, бив ним старі щоки.
І нагло Кондра згадав чогось Малушу, непомітного ніде, й доглянув у думках далеку Рюриківну, що стояла наче поруч нього. Він стрепенувся від жахливого зрозуміння упадку чужої душі, що споневіряла все божеське у своїй жіночості...
Аж тепер полилися криваві його сльози над чарівним спомином Зеленгори,— вона ж, мов жива, дихала над його плечем, блудила звидом, легенда церковного вікна, проміж лід і мокриші...
Він помиривсь із нею серед гірких ридань. Вірив їй тепер, як власному серцю, що било високим дзвоном. Його потріскані уста шепотіли: — О, дні великого вирівняння!
Гострим покликом ударили літаври. Жрець повернувся з місця, підійшов твердо до своїх, шкурами вистелених, саней і, закутаний з головою від людських поглядів та північного вітру, продовжував свій шлях слідом простолюддя. На схилку старих божків, на руїнах їхньої держави хто ж, крім Кондри, останнього, жертвуватиме за сірих борців, упереддень їх ран, святдубові й воді?