Залишалося дві години. Незабаром ми дізнаємось про нашу спільну долю. Дві години, півтори, година... Вже западала ніч. Ми побачили вдалині вогні жаданого міста, і його нерухоме світло, відбиваючись у небі жовтим віялом, вдихнуло в нас сміливість. Локомотив свистів, колеса здригались у плутанині стрілок. Чорна маса вокзальних споруд, ліхтарі, оголошення, все було, як завжди, на місці.
Який жах! Потяг іще рухався, а я вже бачив мертвий вокзал, голі перони й жодної людини навкруги. Нарешті состав зупинився. Ми побігли до виходу, шукаючи першу-ліпшу живу істоту. Мені здалося, що я помітив у півтемряві залізничника в червоному кашкеті, який, немов з переляку, зник за дверима.
Що трапилось? У всьому місті ні душі. Але тут нас кинув у дрож лемент жінки, різкий і безжальний, мов постріл. "Рятуйте! Рятуйте!" — кричала вона, і цей її крик відбивався луною під скляним склепінням вокзалу й губився в німій порожнечі назавжди полишених вулиць.
ВСЕСВІТ. — 2005. — № 7/8.
ПЕДАН Юрій, переклад з італійської, 2005.