П'ятсот тисяч німецько-австрійських солдатів і дві дивізії синьо— і сірожупанників, сформованих кайзером Віль-тельмом II з українських військовополонених унтерів царської армії, завалили Україну, мов обвалом.
Однієї такої ночі на Чернігівщині, десь під Унечею, можна було прочитати на стовпі напис на німецькій мові: "Українська держава". Біля стовпа в бліндажі смердів поганою сигарою німецький вартовий.
А далі, кілометрів за три, коло сірих кущів верболозу, стояв у пікеті червоноармієць Богунського полку Петро Нещадименко, пильно вдивляючись в туман.
— Стій! Гей, хто там?
— Повстанці! З України! Де тут Щорс?— почулося зовсім недалеко.
— Виходь!— наказав Петро.
З туману почали виринати озброєні мокрі люди, з запаленими від безсоння очима, босі, погано вдягнені. Здавалося, смерть ще кружляла над їх головами. Радість досягнутої мети ще не засвітилася ні на одному обличчі. Тільки один з них, наймолодший, оглянувся назад, в бік України, з тим особливим почуттям зреченості, яке переживають раз у житті юнаки, освітлені високою ідеєю визволення. Україна була в імлі.
— Документи!
— Документи у нас, товаришу, різні,— сказав повстанець, літ під сорок і, очевидно, старший.— Є гетьманські, петлюрівські, німецькі. У мене німецький.
— Показуй!
Повстанець відірвав від спини мокру сорочку і повернувся спиною до вартового. Вся спина була сполосована шомполами.
— Читай.
— Проходь...
— Стій!— кричав вартовий на іншому посту. Десь недалеко заторохтів кулемет.
— Хто йде?
— До Щорса на вечерю. Полтавські!
— Проходьте, галушники!
— А ти який?
— Уманський!
— Уманський дурень... Галушки німець доїдає... Здрастуйте!
— Здоров.
Над "прикордонною" річкою Гордіївкою — верби, лози, туман і кулеметний стукіт.
Повстанська кіннота випливала на берег.
Несло за водою вбитого. Кіннота входила в кущі.
Світає. Група повстанців стояла перед невеликим будиночком на станції Унеча. Підбігаючи, хтось подає команду:
— Струнко! Командир Богунського полку товариш Щорс! Повстанці стихли. Багато з них за старою військовою звичкою оглянули своє убоге вбрання. Розчиняються двері будиночка.
— Здрастуйте, товариші!
— Здрастуй, товаришу! Доброго здоров'я!
— Яким вітром принесло? Звідки?
— Вітром з України... вітром та димом.
— Биті?
— Биті і смажені. Ось подивись.
Дехто знов почав було показувати сполосовану спину.
— Красота!.. Сховай...
Щорс стояв біля дерев'яного ґаночка і посміхався, це трохи здивувало повстанців. Темними ночами, туманними болотами та ярами пробиралися вони до Щорса з різних спалених сіл, гнані гайдамаками і окупантами. Не один з них кинув на важкому шляху вбитих і тяжко поранених товаришів і братів або хто плавати не вмів, а мости були зірвані, не один проклинав все на світі, несучи свою пристрасть і гнів. Куди? До Щорса. Йому, командиру більшовиків, показати свої виразки, перечислити біди народу, розповісти про тюрми, розстріли, грабунки, про випалені панами села, про зґвалтованих сестер і замордованих батьків. Розповісти всю правду про придушені повстання кращих синів України, та так розповісти, щоб кров завирувала в нього у скронях, щоб. очі блиснули гнівом, щоб пронизав він шпорами свого гарячого коня і, змахнувши шаблею, загукав на ввесь світ!..
Середнього росту, сухий, навіть трохи тендітний двадцятитрьохлітній юнак, з русою акуратною борідкою, яка на перший погляд трохи навіть старила його, Щорс стояв перед повстанцями без коня і шаблі, з одним лише маленьким браунінгом біля пояса, в шкіряній тужурці і посміхався.
Великі сірі очі іскрилися не гнівом і люттю, а легкою іронією, і в тихому голосі явно відчувалась насмішка.
— Так. Так, кажете, здорово нам'яли вам окупанти і гайдамаки потилиці?
— Та здорово, що й казати...
— Бігли, мабуть, так, що небу жарко стало!
— А ви не смійтесь!
— А ви ке плачте.
— Не плакати?!— Нервовий повстанець, виснажений тяжкою долею, очевидно, вже до краю, зірвав сорочку і показав Щорсові сполосовану шомполами спину.
— Бачу. Сховай. Тут всі такі. Тут немає простих людей. Тут всі знамениті. У кожного розписана спина, сліди петлі на шиї, повішений батько, убитий брат чи спалена хата.— Щорс говорив про це тихо і зовсім спокійно і раптом в одну мить зовсім змінився:— На білий терор відповімо червоним терором! — Голос Щорса задзвенів, як метал, очі блиснули гнівом. Бійці впізнали командира.
— Та коли ж?
— Скоро!
— Веди нас сьогодні, завтра!
— Сьогодні ви спочивайте,— посміхнувся знову Щорс,— а завтра підемо марширувати за всіма правилами військової дисципліни.
Щорс зібрався було йти, але в цей час до нього швидко підійшов здоровий і веселий молодий повстанець з іншої новоприбулої групи.
— За наказом повстанкому прибув у ваше розпорядження з Чернігівщини! В повстанському загоні сто сімдесят сім чоловік! Насилу добрались.
— Ой добре! Ой добре! Та це ж цілий полк,— усміхнувся Щорс.— Народ хороший?
— Нічого. Так, чоловік п'ять хіба...
— Покажіть.
— Повстанці, струнко!
Щорс підійшов до новоприбулого повстанського загону. З ним два командири.
— Здрастуйте, товариші! Я Щорс — командир полку.
— Здрастуй! Здравія желаем! Доброго здоров'я!— загомоніли повстанці.
Щорс на мить завмер, вдивляючись в обличчя. Здоровенний дід, повстанець Прокопенко, раптом зробив таке, що й розповісти незручно. Стояв він струнко, як старий гвардієць, підкреслено, можливо, краще за всіх, але роки й старі звички взяли своє. Раптом Прокопенко почав кивати Щорсу пальцем, підзиваючи його до себе. Щорс підійшов.
— Що скажете?
— Ти дивись мені, командуй як слід!
— Добре, добре,— відповів Щорс.
— Щоб порядок був, чуєш? Коли хто не так — під ніготь!
— Обов'язково!— Щорс засміявся і весело пішов уздовж шеренги.
— Режиму захотів, старий чорт,— не стримався рябий, з недобрим ротом хлопець.
— Без режиму не проживеш! Дурень!— сердито забурчав Прокопенко.
— Хороший дід,— сказав Щорс, поглядаючи здаля на старого.
— Сина і невістку повісили,— пояснив Тищенко.
— Так... горить Україна, горить,— Щорс зупинився, ще раз сумно подививсь на старого.— Синів повісили. В чім же справа? А в тім, що дрібними повстанськими загонами ворога не знищити. Не виходить, товариші.