Боже мій, яка радість, яке неймовірне щастя! Адже нарешті справжній дах над головою, затишок, теплота, газ, електрика, ванна, чистота. Самі собі віри не ймемо. Переспавши як будь, другого ж дня зрана беремось до устаткування нашого побуту. Нам належать дві кімнати. Розміщуємось так: в одній — я з Ле-сиком і Міляшкевич, в другій — Онуфрійчук (він же Вальдемар) і Вітковицький Юрко, секретар М-ва. А що звечора в тій другій з балконними дверима кімнаті було досить холодно, то я запропонував Вальдемарові переспати у нас.
Запалили у ванній, позичивши вугілля у господині, нагріли води й покупались, зодягли все чисте, вистелили чисті постілі, крім Міляшкевича, що майже нічогісінько не має. Господиня дала нам кожному по перині, ми під ними пріємо — так тепло. Але тепер на чистому особливо помітно воші. Вранці й увечері заповзято полюємо на них, поставивши собі завдання якнайшвидше їх зліквідувати.
Господиня дуже привітна до нас, доброзичлива. Завдяки хабареві (щось із півкіл о сала), даному урядовцеві житлового відділу, дістали ми це зручне приміщення, і сам урядовець попередньо мав розмову з господинею, одрекомендувавши їй нас якнайкраще. Крім того, і вона дістала подарунок від Вальдемара, що найбільше з нас усіх має запасів, — теж шматок доброго сала. Була вельми втішена.
15/Х1І — 44 р.
Як той звір після тяжкої втечі, зазнавши смертельної загрози й поранень, вилежуюсь тепер у безпечному й теплому барлозі, зализую рани, оддихаюсь.
Нарешті я й постригся — парикмахер одразу впізнав, що перед ним втікач зі сходу, і довелось коротко йому дещо пояснити.
Миюсь, латаюсь, впорядковую свої лахи і нічого не хочу, крім відпочинку. Поки не відпочину як слід, до Берліна не поїду, хоч мої співмешкайці всі вже там побували.
Нас прописано в поліційному управлінні і видано нам харчові книжки, як німцям. Це, звичайно, величезне досягнення. Єпископат завдяки вмілим заходам М-ва поставлено в особливі, вигідніші умови. Я, видко, не помилився, коли вирішив триматися єпископату.
Морока з картками, поки ми ще не опанували всієї цієї скрупульозної машинерії. Часто бувають заміни продуктів або обмежування термінів їхнього вибирання. Треба слідкувати за оголошеннями в нім. газетах: проґавиш — пропаде талон, а в тутешніх умовах це все абияка втрата! Треба знати, де та що вигідніше купувати. А для цього всього треба передусім володіти нім. мовою. Я поставив собі рішуче завдання мову тепер опанувати якнайкраще. Замовив собі з Берліна підручники, купив зошитів і систематично щодня, як наполегливий гімназист, "зубрю". Щось, кінець кінцем, та "визубрю" — під лежачий камінь вода не тече.
Господиня порекомендувала нам обідати в ресторані, що на розі нашого кварталу, "Bosphorus" зветься. Лихенько там годують, хоч талони з карток притьмом витинають. Далі, може, щось придумаємо.
17/ХІ — 44 р.
Встаю рано: 7—8-ма год. Одразу іду з кошиком та кухликами по молоко на сусідній квартал. Його видають дві Frau у під’їзді будинку, де визначено районовий молочний пункт. Одержую для господині й для себе. Лесик має дитячу картку на молоко, йому припадає 1/4 літра денно. А що в Берліні видано нам іще додаткові картки, поки ми основних місяшних не мали, то він одержує ще по 1/4 літра.
На сусідньому кварталі є невеличкий консервний завод, що працює для фронту, і там уранці за кілька пфенігів можна діставати юшку з вивареного свинячого м’яса. Досить добрий бульйон. Бігаю й туди, дістаю. Тільки треба туди раненько ходити, бо німці все розхоплюють. Беру той бульйон, купую на свої талони м’ясо, крупу, городину й пробую сам варити. Тим паче, що газ завжди під рукою, а Вальдемар розуміється дещо на куховарстві й мене вчить. Швидко переймаю науку, вже вмію добрий суп зварити й печеню під соусом зробити. Виходить незрівняно вигідніше, ніж ходити до "Возрйогиз’а" — смачніше й поживні-ше. Тільки все це забирає часу й досить стомлює.
Бувають іноді повітряні тривоги, переважно вечорами. Ховаємось у підвалі нашого ж будинку. Сходити туди всім під час тривоги обов’язково. Двері квартир залишаються відчинені, сховище невеличке, зручно впорядковане, але непевне. Середньої сили бомба розтрощить і цей будинок і саме сховище. Наївно виглядають оці потсдамські німці, коли вони раз у раз зносять із собою валізи та запаси їжі. Ще вони не були під справжнім вогнем. Ще жодної бомби не впало на Потсдам, хоч недалечко оце недавно так гатили бранденбурзьку залізницю, що в нашому сховищі здригались внутрішньо (та й зовнішньо) ці необстріляні потсдамці. Навіть Лесик кепкує з них.
Літаки раз у раз ідуть над Потсдамом величезною кількістю. Від їхнього довгого гуркоту небо стогне, вражіння таке, ніби в небі кипить. І щоразу нових потужних ударів зазнає без того вже напівзруйнований Берлін.
Потсдам, колишня резиденція королівська, заселений і тепер здебільшого родовитими упривілейованими мешканцями. Цікаво виглядають місцеві зморщені, зігнуті, але з певним відбитком минулої заможности й аристократизму, специфічні потсдамські старушки й старички. Вони переважають серед місцевого населення. Вони, а також літні жінки та діти. Мужчин, юнаків і молодших жінок обмаль. Весь цей контингент або у війську, або на підприємствах. Жінки здебільшого обслуговують установи, трамвай, залізницю. Це дуже нагадує ще передвоєнну совєт-ську дійсність.
Але сам Потсдам — який же він гарний! Для мене є величезним задоволенням просто пройтись його вулицями й оглянути будинки житлові, вілли. Скільки цікавої різноманітности, культурного смаку, — скільки цінностей. Не казати вже про Сан-сусі, отой чудесний парк, павільйони і палаци. Був я тут шістнадцять років тому разом із В. Підмогильним. Але тепер сприймаю це зовсім інакше, по-новому. Так буває, коли після довгої перерви перечитуєш ту ж саму книжку. Неділями ходжу з Леся-ком до Сансусі, показую йому, розповідаю, і сам часом не вірю, що я в Потсдамі, і самому, хоч і захоплююсь цими витворами мистецтва, чомусь часто хочеться піти від них геть. Якнайшвидше. Куди піти, втекти? Не знаю. Чому? Не знаю також. Одне лише: мені стає особливо сумно. Сумно і досадно.