О 12-й год. дня Frankfurt am Oder.
О 5-й вечора — Берлін.
Зупиняємось на одному з двірців при рампі — всього три вагони. Тут же, на рампі гніздо прожекторового апарата. Вздовж колій сірі похмурі руїни. Дуже нагадує Харків.
Мене проймає мимовільний треміт. Виходжу на рампу, стаю замислено, споглядаючи страшні руїни. Ось ти який тепер, Берліне! Тут я був шістнадцять років тому — була молодість, багато хвилюючих задумів і замірів, здоров’я було, романтика була... Тепер я тут стою, як утікач, змучений і досить розчарований. І ти ось стоїш переді мною, як тяжкий одноокий, безрукий інвалід, теж до краю змучений і, мабуть, досить розчарований. Тоді була пізня осінь, і тепер пізня осінь... Але тоді не було ще в мене сина, а тепер він вискочив, зраділо (після кількаденної лежанки) стрибає по рампі й вигукує: "Берлін! Берлін!" Я не знаю, сину, чи нам тепер радіти чи навпаки. Але іншого шляху все одно нема.
Навпроти вагонів наших — сторожівня. В ній нім. солдат розклав вогонь. Лесик забіг до нього й гріється. Хтось із наших уже примостив на вогні казанок з картоплею.
Приходить секретар Мстислава, галичанин (брат дружини Петлюрової) — Юрко Вітковицький, і каже, що допіру говорив телефоном із Симоненком. С-ко дуже радий, що я приїхав, вітає мене, просить переночувати у Потсдамі, куди о 9-й вечора вирушають наші вагони, а завтра конче приїхати до нього.
Виявляється, це він улаштував мій переїзд до Берліна, має для мене цікаві пропозиції щодо роботи. Але тому, що сьогодні вже пізно, не може забезпечити мені готелю.
Приходить залізничник і на наших вагонах робить напис крейдою: Potsdam. Там уже живе Мстислав, там мають жити й решта.
Раптом разюче спалахкує прожектор і Лесик у захваті кидається туди. А вже усе небо над Берліном посмуговане проміннями прожекторів — щось зловісне, щось гнітюче є в цьому.
Йдемо до їдальні, що міститься недалечко, по той бік привокзального майдану. Темрява. Але йду заради дитини — хай з’їсть хоч трошки чогось рідкого й гарячого, їмо "stamm" — картопляний суп несмачний — по дві тарілки й п’ємо добре пиво. В їдальні накурено й дивовижно брудно. Бліді, схудлі, стомлені обличчя берлінців, що пожадливо ковтають пісну погану страву. І в цьому є щось зловісне, справді гнітюче.
Вернувшись, довго розшукуємо свої три вагони, бо їх уже забрано від рампи. Врешті порозумілися зі стрілочником і він нас скерував щось аж на десяту колію. Знайшли, їх причеплено до потяга.
Ось уже й маємо їхати. Коли це — повітряна тривога. Враз гаснуть вогні на всій широчезній просторіні колій. Куди ж тікати? Залізничник—німець, що сам тікає, скерував до тієї ж брами, якою ми виходили з залізничного дворища вечеряти. Вулицями біжить дедалі більше людей. І ми (своїм вагоном, бо решта два "автоматівські") за ними. Питаю якогось юнака:
— Wo ist Luftschutzraum?
— Noch wenig — und links, links! Da! — показує той рукою.
І справді недалечко. Вбігаємо з великою юрбою німців у двір п’яти— чи шестиповерхового будинку. У підвалі будинку — сховище на кілька кімнат. Дуже добре улаштоване, з антеною, вартовим лікарем, ваннами, кількома запасовими входами й виходами. Окрема кімната для жінок з дітьми, і тут уже повно німкень з німчатами. Всі сидять, бо густо, як в клубній залі, наставлено тут лавки. Чоловіки окремо, і сідають вони в останню чергу. Скрізь на стінах написи, що дуже полегшує орієнтацію в цьому чималому лабіринті, і яскраво горить електрика. Є телефон і спеціальні сигнальні дзвоники, що подають належні попередження. Скільки оком можу сягнути по кімнатах, людей щонайменше з тисяча, але
панує достатня тиша. Лише бринить глухо людська приглушена мова, розмовляють шепотом або геть стишеними голосами. Інколи прохоплюється плач немовлят і заспокійні улещування матерів. Добре, дуже добре все зорганізовано, але ще краще організовані самі німці. Навдововижу спокійні, розмірковані — характер уже знаний, а ще й звичка. Я заплющив очі, сидячи з Лесиком на лавці, в тісному оточенні берлінців, і мені раптово, як ото буває, спало на думку: чи це не сон? Я в Берліні? У сховищі? І, слухаючи гудіння численних голосів, знову на хвилинку перейнявся сумнівом: чи це не сон? Згадалась мати — чи жива ще?
Київ, моя кватира, бібліотека — як це далеко! Оце вже справді як сон. Було, розвіялось, нема...
Дзвоник сповістив про початок відклику — тут іще застосовують додаткового попередження. Берлінці заворушились, більшість рушила до виходів. Кожний, між іншим, має при собі бодай невеличку валізку або постіль. Не стовплюються, не затримуються. По черзі, без жодних непорозумінь, і тому все відбувається хутко.
Вертаємо до наших вагонів, укладаємось, не роздягаючись. Десь по годині потяг рушає.
9/ХІ —44 р.
Передучора, 7/ХІ нарешті переїхали на помешкання. У тому вагоні вже ставало просто неможливо. Від холоду ми всі геть посиніли, аж почорніли й помітно схудли. Від того холоду аж спазми в животі. Я мерз, навіть лежачи в постелі укритим. Грівся тим, що співав. Аби хоч трохи забути про холод, від якого власні іуби дерев’яніли, ставали ніби чужими. Рух, настрій, все паралізовано було.
Переїздити довелося увечері, коли стемніло. Якраз пустився дощ. Лесика я посадив на підводу з речами, а самі ми пішли пішки. Це далеко, аж на другому кінці Потсдама, під самим парком Сансусі, біля Шарлотенгофа. Що далі посуваємось, то рясніший та холодніший періщить дощ. Врешті просто злива. Промокає, набрякає, тяженним стає моє пальто, а поспішати треба, бо підвода котиться. Повні черевики дощу, бо темно-темнісінько, раз у раз потрапляєш у калюжі, а поспішати треба, бо можна втратити з ока підводу й тоді в цих незнайомих темних вулицях блукатимеш довго. Я захекався й вирів. Підвода зупиняється — Лесик плаче, лементує, бо змерз дуже в ноги. Зсаджую його, веду. Він аж гикає. Бідна дитина! Як видержить він усі ці злигодні?
Приїхавши на свою квартиру — Sigismundstr., 12, знову пріємо, поки виносимо на третій поверх усі наші паки, валізи, тлум-ки. Зустрічає нас привітна 60-річна німкеня, Frau Stamm, у якої ми маємо мешкати. Вона самотня, а квартира у неї окрема, гарна, з 4-х кімнат з усіма вигодами. Будемо їй платити по 25 мрк. від душі й оплачувати газ та електрику.