Тихо стало. Міркую, зважуючи на звуки вибухів, що вони стались ось поруч за витягнутою відногою гори, яку ми щойно оббігли. А коли б я був хоч на кілька хвилин уповільнив нашу втечу, коли б зважив на лемент малого й не добіг до цього місця під вербою, — що з нами тепер було б?
І знову — літак. Бурчить ближче і ближче, вже дзижчить, як велетень-джміль, вже виє отим специфічним виттям, наче вгвинчується в небо, виє, аж стогне. Над головою. Так, над самою головою. Скине чи ні?
— Господи, помилуй! Господи, помилуй!
їдкий, болісний, проймаючий свист бомби, наче вона прямує тобі просто в серце. Ой, Господи, коли вже так судилось, то хай краще вб’є одразу. Тільки не каліцтво! Тільки не мучитись!
Вибухи. Потім вибухи далі, але численні, страшенні:
— Господи помилуй! — і мені з цими словами якось лекше.
Хвилин двадцять триває це шаленство лише з коротенькими павзами. Потім одразу настає тиша. Така глибока, велика, аж чутно.
Вилажу з-під верби. За горою — сяйво на півнеба. Щось дуже горить, але ген праворуч від двірця. Йду далі в гори, на знайому вже садибу старого майора-інваліда. Там є знайома мені з попередніх утеч і схованок розкрита шопа з купою солом’яної із* трухи. В подвір’ї майорової (він, здається, колишньої австр. служби, сам німець) садиби бовваніє кілька постатїв, що допіру повилазили з різних кутків. Питають мене, що там і як? Не знаю, я був не на станції, а в кущах. В шопці порожньо. Тут же з’являється о. Пилипець з двома хлопчиками своїми і донькою-панною. Каже, що чув, ніби наш ешелон розтрощено бомбами. Оце так! І враз внутрішній мій голос посилає мені хвилю хо-лоднавого заспокоєння, я добре почуваю, як вона стукнулась в груди й лагідно там лягла, розлилася. Я вже опанував себе. Не вірю, що саме так сталось, хоч чую на подвір’ї пожвавлену розмову на цю тему. Виходжу, розпитую й собі. Так, щойно прибігла людина звідти, від ешелону, сама бачила, що розтрощено три вагони... в кінці ешелону, біля отого складу. Ах, он що! А наш вагон аж у протилежному кінці, третій від'початку. Значить, там усе гаразд. Голос внутрішній, тваринний голос предка й цього разу мене не зрадив. Ну, а в розбитих вагонах є жертви — і мерці, і поранені. Скільки й хто саме, ще невідомо. Є також поранені (і тяжко) на дорозі в гори, тій самій дорозі, якою я біг і при якій ховався. Тільки поранень зазнали ті, що сховались раніше, ближче до гори, але в тому ж самому уздорожньому рівчаку. Одне слово, був би я метрів на 15—20 сховався ближче, і мене лихо не минуло б... От тобі й сила інстинкту! Але в цю хвилину, коли аж треміт пройняв мене, відчув я ще якусь вищу, сильнішу за мене силу, мудрішу голову, що владно веде мене й допомагає зберегтись. Хто це? Бог? Інстинкт? Інтуїція? Не хочу знати я зараз жодних термінів наукових, жодних спеціальних визначень. Я тільки всім своїм єством по-своєму, особливо почуваю наявність цієї загадково-владної сили, почуваю, що вона в мені самому, але я їй цілком підкорений — і цього мені досить. Фізично я зараз ніби взяв сильний душ, мені мовби й бадьорно, але й хочеться лягти. Лягти й ні про що не думати. Заснути.
Вертаю до шіпки. На купі трухи вже влігся з дітьми Пилипець. Лягаю і я поруч. Добре вкриваю своїм пальтом Лесикові ноги, бо погода мокра й холодна. Мале теж хоче спати, теж реакція. Ще коротка, млява розмова з Пилипцем (він боїться повторного нальоту), і починаю дрімати, хоч у ноги закрадається холод. Пилипець дивує мене своїм боягузством. Передучора, коли ми вдень ховались у цьому ж подвір’ї ("рорІасЬу" бувають по кілька разів на день), він при появі самольота як стояв, так і теліпнувся грудьми на землю під хатою, — сховався, тобто. А що він великий нй зріст і дуже огрядний, то це виглядало просто кумедно. А що сам він колишній старшина УГА, до того ж за фахом літун, то це виглядало ще кумедніше. Всі ми, звичайно, боїмось і бережемось, але ж треба і витримку розумну і гідність мати. Так ніби і в поведінці й симпатяга він, не споганений отим галицьким шолудинням, а мужности йому справді бракує, якийсь обаблений, драглистий не тільки гладким тілом, але й звигідні-лою у спокійному попівському добробуті душею. Ну, Бог з ним...
Коли це вчувається десь на городі поза шопою розпачливий голос. Гукає мужчина. Кличе когось на жіноче ім’я. В голосі надзвичайна тривога, просто відчай. Чую з перепитувань інших голосів, що він загубив десь свою дружину й дитину, коли тікали. З інтонацій і вимови пізнаю галичанина.
— Чи не виділи? — і розказує, яка вона.
— Ні, не виділи. А що там з ешелоном?
— Розбито три вагони. Дощенту. Я там був сам, бачив на власні очі. Є вбиті й поранені.
— Хто? Скільки?
— Не знаю, не знаю.
І пішов далі, безнадійно гукаючи серед осінніх садів і темряви. А я з тих обох інтонацій і слів про розтрощені вагони та вбитих перейнявся нараз сумнівом. Щось було в них — і сам не збагну — щось не те, не так. "Перебільшують щось, — подумав я собі, — у страха очі на лобі". І знову дрімаю.
Аж десь о 12-й ночі дочуваю на подвір’ї знайомий ніби жіночий голос. Наталя! Так і є! Про неї кілька разів набігала мені неспокійна думка: побігла ж, дурненька, в отой бік під гору, в саме пекло. Та ні, слава Богові, жива. І чую, що питає:
— Чи пана письменника тут не бачили? Пана Любченка? Хто й де взагалі його бачив? Скажіть!
— Я тут! — гукаю з шопи. — Ось тут я!
І зриваюсь, біжу їй назустріч, вдячно тисну руки. Обняв би тебе, голубко, міцно притиснув за те, що ти жива, але поруч стоїть чоловік, вже мені поспіхом розповідає, де вони ховались й скільки страху зазнали. Трохи-трохи й їх не повбивало. А вагон останній в ешелоні справді розторощений (о, вже один, а не три!) і є четверо вбитих та троє поранених (о, вже тільки четверо й троє!) Хто саме, ще невідомо.
Д-чі примощуються в цій же шінді. Лежимо зо дві години. Лесик спить, жаль будити, хоч ноги в мене вже задубіли з холоду. Ні, лежати тут довше недоцільно. Навряд щоб цієї ж ночі знову бомбардували. Хіба що перед світанком. Але тоді краще не роздягаючись переспати у вагоні. Там тепліше й зручніше. Так. Підводжусь, буджу малого. Йду. Д-чі приєднуються до мене. По дорозі зустрічаємо людей з нашого ешелону, які йдуть, навпаки, ночувати десь у горах, бо там лишатися бояться. Вони вже точно кажуть, що розторо-щено один останній вагон, а сусідній з ним лише легко зачеплено — цілий. Убито батька єпископа Мсти-слава та його ж сестру, які не встигли вискочити з вагона, убито ще дружину й доньку-підлітка одного волинського священика, а самого священика, потім єп. Сильвестра й одного гр.-кат. священика тяжко поранено. Д-чі вагаються, чи вертати їм до ешелону. Я рішуче йду. Тоді вони знову приєднуюються до мене.