Між іншим, добре порівняно поводився в цьому жаху мій малий. Коли в момент вибуху присів і припав він до тієї жінки, я помітив разючу зблідлість на його обличчі, але в очах було більше здивування, ніж переляку. Потім, коли я одчинив двері і перед нами повстало страшне видовище саду в чорному димі та жовтого за димом неба, я мимоволі вигукнув: "Оце здорово!", бо картина справді була вражаюча. А він, малий, засміявся і тремтливо-зде-нервованим голосом і собі підхопив: "Оце здорово!" Бачивши, що я нарікаю на збожеволілу від страху пані галичанку, він також взявся глузувати з неї, аж вона врешті не витримала, цикнула на нього: "А-но, видиш, який зух! Закрий писка!" Коли ж вилізли з-під яблуні, він, користаючи з того, що нема хазяйського догляду, почав хутенько збирати яблука. Я вже й не зупиняв його. Три десятки добірних яблук ми принесли "додому".
Мстислав із своїм секретарем Ю. Витковицьким виїхав до Берліна розв’язувати нашу долю. Я зокрема просив його поговорити там у "Вінеті" або з Симоненком, щоб мене викликали на працю до Берліна. Принаймні, буду в центрі, а там уже якось дам собі раду. Зокрема ще просив його сина Ярослава, щоб нагадав батькові за мою справу у Берліні — Ярко теж поїхав із М-вом.
21/Х — 44 р.
Вчора, пізно ввечері, коли вже обляглись, залунали уривчасто сирени. Не фор-алярм, а одразу тривога. Зриваємось на ноги. Свічу кишеньковим ліхтариком — 10 год. Хапцем зодягаю дитину, миттю зодягаюсь сам. З вагона ми всі вилітаємо пір’ячком, дехто, правда, падає. Не вперше застає нас тривога вночі, то раз у раз бували попередження чи сиренами, чи по радіо, — тепер тривога впала одразу на голову, і вже чутно вдалині постріли зеніток. У вагоні залишаються тільки старенькі Кричевські, вони майже ніколи на тікають, не ховаються, їм бо важко добігти до якогось сховища, от і ждуть приречено, здавшись на ласку долі.
Надворі мжичить. Ще з вечора було захмарено й посіявся дощик. Вздовж вагонів рух, метушня сполоханих розгублених людей. Найгірше за таких випадків бути на великому двірці, що завжди, звичайно, може стати найпершим об’єктом для ворожих бомб. Але де ховатись? Куди бігти? Знову хіба в гори? Пірнаю з малим попід вагони, бо по той бік уже зручніше добуватись на дорогу в гори. До мене приєднуються Д-чі з дітьми, і Н-я хапає мене за рукав (не чоловіка й дитину свою, а мене!) та починає хникати, стиха задихано лементувати і мене, ясна річ, дратувати. Вона дуже боїться нальотів і докраю губиться. Вона й цього разу з переляку спотикається на шпалах, важко висне вже на моїй лівій руці. А правою я тягну Леся, який, до речі, куди вправніший і бистріший за Наталю. О. Іван тим часом тягне обох своїх дівчаток. Так добігаємо до кінця нашого ешелону, де міститься з одного боку пода-хована рампа, а з другого великий кількаповерховий склад (воєнний) харчів, що колись був, за характером своєї побудови, якоюсь, мабуть, фабрикою. Взагалі тут тісно межує район різних невеликих назовні фабрик і тут уже тупець залізничних ліній. Вдалині над містом спихнула освітлювальна бомба, хурчання двигунів раз у раз гучніше, ближче. Вибігаємо поза склад на досить велику відкриту галявину. Перехопитись через неї вздовж складу, ще трохи пробігти — і ліворуч буде дорога в гори. Так і прямуємо. Але враз перед нами вибухає, ніби луснув величезний пухир, півнеба, й на ньому разючим світлом повстають яких з двадцять освітлювальних бомб. Вони ніби зупиняються в небі, пливуть поволеньки. Видко скрізь, як удень. Д-чі обоє вражено скрикують і кидаються ліворуч. Я гукаю: "Куди ви? Біжім просто! Ще є час! Ще є час! Матушка! Матушка!" Але вона нічогісінько не чує, мчить, розгубивши дітей, як божевільна, в бік, де біліють хатки, попід самою стіною гори. Хатки ж оті все одно не врятують, а на стрімку оцю гору теж не видерешся. Безглузді люди! Ну, робіть собі, як хочете. Зважую, що поки почніть на освітленому бомбардувати, я можу встигнути до тієї дороги, що повертає в гори. Тим більше, що шлях яснісінько освітлений. Аби Лесик не підвів, не пристав.
— Ану, Лесю, давай тепер тікати щосили!
І ми ринулись. Добігли. Повернули в гори. Саме в цей момент дуже близько захурчали літаки. І дуже низько.
— Он, он! Глянь, тату!
Справді я побачив його — чорного, зловісного. Йшов просто на нас.
— Ой, тату, вони нас уб’ють! — раптом злякався малий. — Ой тату, не можу вже бігти!
— Ще трошки, дитинко! Ще трошки! І тоді не вб’ють. Ні, ні, не бійся!
Але хіба я знав? Хіба тут можна щось передбачати певного чи вгадати? Хіба ще десять-двадцять метрів щось важать, коли не маєш уяви, куди саме скерує ота невідома рука свій смертельний удар? Біжиш, бо здається, що втечеш від смерти. Веде тільки інстинкт. І твій Дажбог.
Так було й цього разу. На дорозі повно засмиканих, переляканих людей, що тікають так само, як і ми. Дорога освітлена, хоч книжку читай. Нас, звичайно, видко літунові. Може обстріляти. Двоє німців-військових націлились на літака карабінами, хотять стріляти. Інші підскакують, лають їх затято, забороняють. За переднім літаком уже летить ціла ескадрилья, небо здригається. Лунають голоси, щоб негайно збігти з дороги праворуч у рівчак,
у кущі. Це правильно. Але я механічно пробігаю ще метрів з десять, буквально волочучи за собою Лесика, який плаче й благає сховати його. Кидаюсь до рівчака під вербу. Тут уже сидить, скам’янівши, якась постать. Падаю на неї знесилено. Впізнаю одного свя-щеника-наддніпрянця. Западають в пам’ять його витріщені очі, зором скеровані в небо, — зором і німим болісним запитанням: що ж це буде? Лесик благає вкритися з головою. Прикуцнувши, тисну його до грудей. Ми спільно накриваємось мо'ім пальтом — у пітьмі якось легше і під пальтом ніби безпечніше. Таке наївне самообдурення! Аж ось тріскає й з несамовитим грюкотом-стого-ном завалюється небо. На землі метнулись блискавки, — скільки можна помітити з-під полів пальта. Ще посвист, тріскіт і грюкіт і могутнє здригання землі. Знову. Знову те саме чутно, як зашуміло, гухнуло повалене дерево і війнув попід ноги порив вітру.
— Господи, помилуй! — зірвалось мимоволі з моїх уст, і я відчув, що мій малий хреститься.