Живе в Жегестові чимало евакуйованих із Наддніпрянщини. Переважно з Донбасу і, звичайно, чути переважно російську мову, яка дратує мене так само, як і галичан. Тільки галичани менше розуміють причини й тому гостріше сприймають. Поруч з "Геленою" будують великі бараки, до яких, мабуть, вселюватимуть нових утікачів зі сходу. Ідіотське слово завелось у місцевому побуті: "східняк", узагальнююче, образливе, зрештою, як і друге тутешнє ідіотське слово "совєтка, совєтчик". Нема, на жаль, трибуни, з якої можна б було авторитетно розгромити цю міщанську обмеженість, а "Крак. вісті" для цього не надаються.
На фронтах скрізь дуже погано. Єдина ділянка, де ще більш-менш спокійно, це — південно-східній фронт. І лише тому, що большевики досі не розпочали тут наступу. Є чутка, ніби вони хотять опанувати Львів великим десантом, щоби мати його найменш ушкодженим. Уявляю собі, яка панічна буде втеча з Галичини. Але куди? Я договорився з М. Луцьким щодо від’їзду до Праги або Відня. Він тепер їздить по тих містах, жду від нього повідомлення. Як тільки знайду тут кімнату, зараз же вирушу до Сяноку, щоб забрати дитину і решту речей.
Почуваюсь краще щодо моєї хвороби. Багато буваю на повітрі, на сонці. Засмаг, але худий. Хронічний катар їсть мене живцем.
Перед від’їздом з Криниці в останні два дні спалахнула сильна пристрасть до М. Навіть, хоч-не-хоч, а вразила мене самого. Вже другого дня була вона моя. Незабутня зустріч уночі на сходах. А наступної ночі — в їдальні. Передучора вона приїздила сюди, і ми прекрасно, в насолоді провели цей день. Місцеві пані насторожились, але вона (та й я) зуміли так вдало, незалежно повестися, що пані збиті з пантелику. Вона — молодця! смілива, рішуча й дуже зарадлива. Я з нею ніби знаюсь уже сто років. Вона ж справді захоплена, щаслива.
11/УІІ — 44 р.
Три дні була спека. Сьогодні раптом холод. Живу тимчасово в чужій кімнаті, тому досі не привіз сина. Щодо житла, мене тут дуже підвели. Я повірив, що воно незабаром буде, ждав, але перспектив нема. Плюнув на це все і передучора найняв столярів, які мені сяк-так зладнали халабуду на горищі сусіднього будинку, де їдальня. Обтягнув усередині халабуду сінниками, стелю оббив папером, господиня позичила два старі килими, поставив два ліжка, стіл, шафу, стільці — і вже можна жити, поки літо; треба тільки ще вікно заслонити. Все одно тут довго я не буду: за місяць-два ситуація виясниться, чи далі на захід мандрувати, чи на схід поволі вертати.
Під Купала 6/УІІ був із Стефаником у Криниці, в "Білому Домі", де зараз вишколюються медсестри до укр. дивізії. Зустріч із Й. Гірняком, випивка, гуляння в лісі між 4—5 год. ночі з дуже милими жіночками. Казкові внічніші краєвиди гір... урочистий, всеосяжний, як літургія, світанок, веселі розмови і синьоока, повновида, неймовірно хвилююча мене господиня дому п. Гра-бовенська. Отаку дружину я хотів би мати! Можу дивитися на неї годинами. Кожен рух її мені здається викінченим, подобається мені. Я їй, здається, теж подобаюся, але... вона одружена, я не хочу збивати її з пантелику. Ні, не треба, з цього нічого доброго не вийде. Краще — не бачитись, не роздражнювати себе надармо.
Попрощався з М. Спеціально їздив до Криниці. Прощання було таке, що, сподіваюсь, вона мене не швидко забуде. Дяка Богові, що я ще такий міцний — аж самому іноді дивно. А жінки це інстинктовно чують і бувають ще щасливіші від свідомости, що не помилились.
Лист від Марусі Гакової зі Станіславова і її фото. Знаю, жде зустрічі зі мною, як свята, бо це й справді було б святом для нас обох. Від О. так само лист: була в Жегестові й дуже лиха, що я її там не одвідав. Ах, Ундіни, Ізольди... Гудруни...кожна з вас має щось відмінного, але занадто багато спільного. Проте всі ви ніщо, порівнюючи з п. Грабовенською, моєю царицею. Отже, справді, як каже Тичина: любив я вас тисячу тисяч, а жінки не знаю ще досі.
Дивно! В такий час, в такий тяжкий і тривожний час я забиваю собі голову бабами! Але чи краще було б, коли б я ахав та охав, впадав в розпач, псував собі нерви, а довколишнім людям настрій? Ні. Я вже занадто довго йшов життям із кривою міною і понурою сутулуватістю від гніту зовні і болю зсередини. Саме тепер, коли так тяжко і складно, уміти випростатись і набрати виразу достойного — це не проста річ і не кожному пощастить. Адже своїх принципових настанов і свои найвідданішої готовости я ні на крихту не змалюю, не порушую. Навпаки, постерігаю ще глибше, змістовніше проникання в життя і визрівання ще більшої мужности.
Прочитав листування М. Вовчка (і до неї — Тургенев, Ґерцен, інші). Вперше натрапив на цей систематизований матеріал — вид. Укр. Накладні, Київ—Ляйпціг. А величезна стаття Б. Леп-кого при цьому виданні — нудна і жудка, як пережована каша.
Читаю Т. Осьмачку — повість "Старший боярин" — талановитий сумбур. До речі, він тут був якось, не сподівався зі мною зустрітись, а тоді каже Стефаникові: "Я не піду обідати, бо там — Любченко!" Ну, хіба шляхетна людина може так повестися? Тільки міщух, глибокий провінціал. А може, почуває, що пер-шої-ліпшої хвилини я можу підійти й при всіх дати йому ляпаса за оті брехливі доноси, що він їх складав на мене до гестапо. Обідати його Стефаник все ж таки приволік, але він сидів як на голках, мовчки хутенько висьорбав і втік. Дурень, і... жаль його. Перечитую ось завалящу книжку віршів Б. Пастернака. Давно вже люблю його і сентимент мій не минає.
Приїздив днями Ю. Шевельов. Багато з ним говорив. Він щойно з Берліна. Готується виступити проти цілковитого неокласи-цизування укр. поезії останніх десятиріч, що запанувало як погляд-домінанта в галицькій дійсності. Я, власне, зачепив цю тему, а він зраділо підхопив її, кажучи, що має вже низку приготованих статей. Цікаво, збіглись думки! Так само збіглись наші думки й щодо оцінки Св. Гординського, роздвоєного, вічнозмінного (залежно від панівної на цей день сталевої течії), вічнохапливого, на всі боки розкиданого, без власного обличчя, а поза тим усім дуже роботящого, потогінного і холоднаво-схематичного митця. Так, справді. Помре він, а що по ньому залишиться? Це, скажуть, був дуже добрий робот, але не дуже добра творча індивідуальність.