6/111-44р.
Понеділок. Вчора год. об 11-й ранку поїхав до Джулиби. Привезено дітей. Лесюк сховався за двері, а коли я ввійшов до кімнати й привітався з інженером, він вискочив з-за дверей і стрибнув мені на спину. Дуже втішений, що мене знову бачить. Була гарна погода, і я, взявши Лесина та Остапчика, пішов з ними гуляти до Стрийського парку. Дивились на лещетарів і на катання на саночках з гори. Потім грались: хлопчики били мене сніжками, а я їх — дуже це їм сподобалось. Вертаючи додому, питаю Лесика: "Може, тебе назад до Дрогобича одвезти?" "Ні, ні, не хочу, — аж злякався (його там штурхали й годували цим часом погано — помітно схуд) і додає: — Я вже краще поїду з Остапом до Коломиї". Тоді питаю: "А чого б ти найбільше хотів? Куди їхати?" "Я хотів би бути з тобою, тату, — куди ти поїдеш, туди і я". Це було особливо зворушливо. Він дуже скучив. Потім, у хаті весь час тулився до мене, сидів на колінах, цілував мене і просив ще не йти. Ще ніколи не був він такий ніжний. Аж тремтить за мною. Чи не почуває, що насуваються тяжкі часи, боїться розлуки. Питає ще: "А хто тепер у Києві — німці чи большевики?" "Большевики", — кажу. "Ой, а де ж баба? Що з бабою?" — занепокоївся малий. Я його заспокоїв. Він, виростаючи, стає допитлівішим, чутливішим.
Сьогодні зрана був у мене Дуньо Гординський. Він привозив автом свого брата — лікаря Богдана і до мене завітав. Поговорили трохи. Оповідає, що, коли я сидів у в’язниці, Вовка Куліш був у нього, жалівся, що його, мовляв, галичане спочатку піднесли, а потім кинули (подумаєш — величина!), а згодом, коли між ними зайшла мова про мене, каже Вовка: "Це тут, у Галичині, галичане зробили з Любченка великого письменника, а там у нас він був майже непомітний і не вважали його талановитим". Та й ще говорив про мене догано, неприязно. От сволота! Це — син мого приятеля! Це — той Вова, якому я колись раз у раз шоколад таскав, а після арешту батька грішми допомагав. Все ж таки хочу думати про нього краще — отже, думаю, що це він говорить під впливом тієї бездарної білялітературної шантрапи, що тепер сюди понаїздила. Дуньо, між іншим, вичитав його, покартав, сказавши: "Саме тому, що Любченко тепер сидить у в’язниці, ви не маєте права очорню-вати його, а навпаки — говорити мусіте про нього тільки добре, бо ви ж його знаєте віддавна, і до вашого голосу будуть прислухатися". Я вже віддавна помітив, що він (Вова) псується. Він пішов надто легкою дорогою, нічого порядного з нього не буде вже. А я, поза всім, не сподівався, що він такий хам і така сволота.
Бої з большевиками відбуваються у Підволочиську. Львів знову почав евакуюватись.
22/НІ — 44 р.
Львів. Квартира інж. Джулиби. Рівно 12-та год. дня. Сірий день. Від часу до часу зривається заметіль, яка одразу ж тане. Безкінечно (і вночі) гуркочуть машини — німці (і хто може взагалі) вивозять речі. Львів неофіційно, але день у день енергійніше евакуюється. Рух вантажних машин, переважно військових, стає безнастанним. Часто видко, як ці машини навантажено звичайнісінькими хатніми, ба навіть кухонними речами. Все це тягнеться кудись на захід розбитими заболоченими дорогами. А на схід дуже часто летять і летять бомбовики. Дуже тривожно, шумно, підозріло, прикро: заклопотані обличчя, поспішні рухи, нервозність, злість... і знову болото, машини, метушня... Ситуація така: червоні взяли Крем’янець, Вапнярку, Вінницю, форсували Дністер (взявши Могил.-Под.) на відстані 50 км і пруть на Прут. Бої під Миколаєвом і під Ковелем. Вчора Гітлер викликав до себе Хорті, затримав його довший час важливими розмовами, а тим часом німецьке військо окупувало Мадярщину. Була, отже, підозра, що Мадярщина у змові з аліянтами і найближчими днями має зрадити. Але німці випередили аліянтів. Кажуть, що зараз там відбуваються численні арешти серед мадярського активу, також поляків "чешуть" (там ніби готовий уже був польський легіон) та й бахатіїв-жидів, серед яких чимало втікачів із Галичини. Як би там не було, а один з наших ворогів стане значно слабший, та й поляки на цьому дещо послабшають. Назрівають великі вирішальні події.
Моє становище дуже прикре. Два тижні тому вийшов з лікарні. Почуваюсь значно краще, але неможливо тепер додержати дієти — і хвороба раз по раз дається взнаки. Буває, що просто голодую, аби лише не їсти заборонені речі. Сьогодні вночі дуже погано спав — живота надуло, підступає квасота, пече загою, пориває на вонітування. Живу у Джулиби. Лесик зі мною. Його були одвезли до Коломиї (сестра п. Олі), куди й ми всі намірялись виїхати, але К-я виявилась більш загроженою, передумали — забрали дітей назад до Львова. Тепер остаточно намірились на Сянок, — власне на Сяніччину. Там, як повідомляють нас, ще є можливість зачепитись. Від’їзд дуже затягнувся через відсутність інж. Джулиби, який їздив до Снятина. Приїхав лише сьогодні. Становище моє особливо прикре через те, що я є ніби нахлібником. Помічаю, що вже їм заважаю; обрид. Це дуже тяжко. Коли б не дитина, я легко розв’язав би справу. А так — важко. Маю ще можливість рушити до Криниці, тільки боюсь тамтешнього скупчення українців. Вагаюсь. А кожний день дорогий. Що день, то їхати все складніше. Та більше затримуватись у Львові неможливо і небезпечно. Сьогодні ж або завтра рушу на Сянок (сьогодні приїхав Ілик, обіцяє допомогти), а якщо там не улаштуюсь, махну звідти на Криницю. Все одно. Що буде — те буде. З моїми ресурсами і в моєму стані важко залетіти кудись далеко, а, крім того, тепер і не вгадаєш, де може бути безпечніше, краще. Останній (як думає більшість) пароксизм війни охопить (як думаю я) досить широку просторінь. Хто зна, зрештою, де краще й доцільніше тоді перебувати: в селі чи в лісі? Між іншим, ліси й гори в Зах. Укр. уже кишлом кишать. Там і повстанці. Там і просто втікачі з родинами й майном. Якщо большевики захочуть і зможуть прочесати ці ліси й гори, там вони матимуть величезну здобич — "українського звіра". Характерно, що настрій більшости укр. активу тяжить до лісів та гір, аби лише не йти зі своєї землі. І спостерігається тверда воля до боротьби — прагнення захищати свою землю, стримати большевиків, а потім прогнати геть-геть аж до Московщини, звичайно, за допомогою наддніпрянців, яких теж, треба сподіватися, захопить стихія. А як ні — померти. Тільки не тягтись на чужину.