Отже — про арештування і в’язницю. Багато про це говорити зараз недоцільно. Лише коротко й найголовніше.
Тоді, 18/ХІ, у четвер, спав я добре, нічого значливого мені не снилось. Вранці снідав у товаристві двох жінок, які чомусь присусідились до мого столика й частували мене шинкою. Одна, молоденька — із Стрия, друга, старіла роками — з Перемишля. Запрошували мене бути й на другому сніданкові, але я пішов. Я записував до щоденника, потім взявся переробляти "Моє — твоє". Десь о 12-й дня вирішив піти до шевця й замовити пасочка для мисливських чобіт, — була гадка, що фронт наближається і, можливо, доведеться тікаш далі на захід, а в такому разі чоботи на зимову пору дуже в пригоді стануть. Надворі була мжичка. Я взув спортові черевики і, коли вже зодягав пальто, побачив з вікна, що до "Маратону" під’їхало сіре невеличке особове авто. З нього вийшло двоє цивільних і пішли до "Маратону". Я рушив до шевця і, проходячи повз авто, глянувши всередину, подумав: "Треба конче навчитися шоферської справи, бо по війні я конче куплю собі авто — тоді вони коштуватимуть дешево". Ну, от. Перейшов через залізн. колію, договорився з шевцем (на завтра зробить пасочка) і хотів був іще трішки перейтися перед обідом, але дощик знеохотив мене, я пішов назад і вирішив одразу зайти до "Маратону" — чекати вже тут обіду. На вході зустрічаю Сенюка, питаю, хто це до нас приїхав. Каже: поліція. "Чого? По кого?" "Не знаю". Ну, я далі думаю, байдуже (що мене має обходити якась там поліція? Чи раз уже вона з’являлась у цих місцях?), заходжу на хвильку до Штикала, щоб довідатись поточну адресу й ім’я Дорошенка (я хотів віддати на схованку до НТШ мої книжки), потім спускаюсь униз до їдальні. Тут при фортепіані групка жінок, і одна з них грає українські східні пісні. Друга велика група ліку-ванців сидить при столі, де завжди була п. Маруся, і щось там собі зацікавлено гомонять. Я зупинився біля першої групи й сказав жінці, яка грала, що вона трошки хибно відтворює мелодію. Вона повторила, я почав виправляти, і саме в цей час чиясь рука ззаду злегка торкнула мене за праве рамено. Озираюсь. Переді мною низька на зріст молода ще людина, та сама, що стояла на веранді коло вхідніх внутрішніх дверей у "Маратоні", коли я входив, — та сама, що виходила з авта. В першу хвилину мені видалось, що агент помилився, торкнувши мене. Але він тихо сказав мені: "Пане Любченко, на хвилинку" "Прошу" — відповів я, вибачився перед жінкою і ступив крок-два убік. Тоді агент сказав : "Прошу іти за мною". Так почалось моє заарештування.
1/ІІІ — 44 р.
Середа. З ночі дощ. Сірий ранок. Сніг тане. Повітря м’яке, тепле. Дерева почорніли. Далі — розталий, зеленаво-сірий, як драглі, сніг і темні прогалини на землі, на бруківці. З вікна, через Пекарську, видко другий корпус клініки, де повз округлі, ще засніжені газони ходять безнастанно студенти, обслуга, військові німці. На деревах сидять наїжені ворони. І в цьому всьому: у наїжених воронах, голих чорних деревах на тлі сірого, обважнілого
від хмар неба, в дещо відмінних сьогодні рухах, виразах облич, інтонаціях людей, в запахові повітря, — почувається справжня весна. Отак Минулася зима, що я її й не помітив, сидівши у в’язниці (та й взагалі цього року була вона напричуд тепла й малосніжна). Сьогоднішний день, такий правдиво-весняний, чомусь нагадав мені Сквиру, юнацтво, і мені страшенно захотілося ще жити, працювати, змагатись. Хочу залишити по собі помітний, відчутний слід, і я тепер всіх зусиль прикладу, щоб його доконче залишити.
Вчора одвідав мене Анатоль Гак, вранці була Ольга, потім приходить хтось, не заставши мене, від Темницьких і приніс різного їстівного. Я вдень учора ходив до Джулиби, обідав у них (курка варена!). Взагалі мене тут, у лікарні, одвідує чимало людей і майже кожен приносить щось їсти. їжі маю аж занадто. А серед тих, Що одвідують, є й сумнівні гості. Ну, це вже річ неминуча.
Продовжую запис про заарештування. Агент, низенький, в плащі кольору російської шинелі, повів мене другими дверима до загального коритаря й далі до виходу. На привході з’явився інж. Бартків, що допіру вбіг знадвору, дуже розгублений. Він затримався збоку, під стіною, зірвав з голови капелюха, станув ні в сих ні в тих, занепокоєно дивлячись на мене й даючи нам дорогу. Я злегка кивнув йому головою, пройшов незалежно й навіть гордовито, — я взагалі так поводився від першої хвилинки — тактовність, але й гідність. У веранді, що на виході з "Маратону", до нас прилучився другий агент — високий, довгоносий, теж у плащі такого ж захисного кольору. Він перед тим увесь час стояв у веранді при вікні і, ясна річ, спостерігав мене, коли я йшов від шевця. Взагалі з його позиції видко було далеко довкола. Він, як виявилось далі, є одночасно шофером, а з національности — поляк.
Мене повели до "Беркута". На дверях раптом помічаю гестапівця у формі. Зупинивши мене на порозі, він вимагає документи. Показую йому. Він молоденький, сіроокий, чисто виголений, з постійною легенькою усмішкою на устах, питає мене, чи був я допіру на засіданні у Кургаузі? Ідіотське питання! Яке там засідання, тим паче в Кургаузі, куди вхід усім, крім німців, суворо заборонено? Відповідаю: ні! Він жестом пропонує йти до середини будинку, і всі троє рушають за мною. Приходжу до дверей моєї кімнати № 17. Виймаю з кишені ключа, одмикаю, одчиняю і запрошую "гостей" зайти першими. Але вони рішуче пропонують мені зайти першим. Входжу. Враз гестапівець (у нього на чорному кляпі ковніра два срібні квадратики — ОЬегесЬагЙігег — він же начальник Стрийського гестапо, як виявилось потім) підскакує до мене й лапає мене за кишені, груди, рамена — чи нема зброї? Одночасно запитує: де моя зброя? Відповідаю, що зброї не маю. Мені запропоновано сісти коло стола. Починається трус. З’являється, як понятий, заступ, директора Сенюк, бо директор Кузєв і бухгалтер чомусь саме сьогодні раненько виїхали до Стрия. Підозрюю їх обох, що так заприятелювали між собою, в антиукраїнській, просто в большевицькій роботі, зокрема скерованій проти мене. Недарма оцей бухт. Бойко замешкав поруч зі мною і видавався мені типовим чекістом! Отже, сиджу, відповідаю від часу до часу на запитання гестапівця, не повертаючи до нього голови, — всією своєю поведінкою виявляю величезне щире здивування і обурення. Перекладачем фігурує той низенький агент, що перший мене взяв — він українець. З того, як відбувається трус, як він перекладає назви книжок та інформує про рукописи й матеріали, що їх вигребають з шухляд та валіз, — бачу, що він мені співчуває. Сенюк дає мені два яблука. Беру охоче, бо не знаю, що тепер жде мене, коли що їстиму. Беру також до кешені тютюн, сірники, папірці. Хтось стукає в двері, викликає на хвилинку гестапівця з кімнати. Тоді агент-українець запитує досить щиросердо: "Скажіть, невже ви не ждали арешту?" "Ні!" "Та як же так? Ви мусіли зробити якийсь виключно поважний політичний злочин, коли до вас так беруться". "Уявіть собі, жодного злочину не зробив, почуваю себе чистим і невинним". Агент знизав плечима. А коли з валізки витягли мої гроші й спитали мене, скільки там, а я відповів, що не пам’ятаю, гестапівець і агент значливо та усмішкувато перезирнулися, і перекладач заявив: "Це дивно! Як так — не знати, скільки маєш грошей? Завжди треба знати це!" Гестапівець висловив сумнів, що ці гроші фальшиві (кредитки були новенькі). Зараз же пильно розглянули їх, перевірили й переконались, що фальшу нема — справжні. А мені під цю хвилину серце стиснулося: ану ж справді там об’явиться кілька фальшивок, бо тепер їх продукують, — що я робитиму? Чим виправдаюсь? Розстріл гарантований. Дуже прикро отак не-заслужено, по-дурному загинути. Друкарська машинка теж викликала у них неабияку підозру. Всі рукописи, книжки, гроші, машинку спакували у найбільшу валізу, кімнату замкнули, доручили ключа І. Сенюкові, а мене попередили: при найслабшому рухові кудись убік, при найменшій спробі тікати — куля на місці. І все це знову ж з тією легесенькою усмішкою на устах. Пішли.