— Пан Маланюк? — питаю.
— Так, — голос у нього досить високий, аж дивно.
— От ви який! — оглядаю його, наче Бульба синків, і потім простягаю руку:
— Доброго здоров’я!
Ми тричі поцілувались — це сталось за якимсь несвідомим обопільним внутрішнім поштовхом. Присутні були зворушені, ми обидва так само.
— Історична хвилина... — хтось зронив пошепки.
Потім уже десь другого дня М. казав:
— Сідаючи до потяга у Варшаві, я подумав (і в дорозі ще раз думав), як то ми зустрінемось із Любченком? А вийшло — зустрілись так, наче вчора розлучились, наче давні-давні знайомі. Значить, одним духом справді жили ми ввесь час.
Та й справді, нам дуже легко було говорити — говорили без кінця днями й ночами, — і все одно не наговорились.
З вид-ва рушили до клубу обідати, потім четверо нас (М., Сам., Горд, і я) пішли на Високий Замок. М. показував по дорозі вікна квартири, де жив Д. Донцов. На замку — цілковите враження, наче це на Володимирській гірці в Києві, внизу Поділ, фабричні труби, далечінь у серпанкові, тільки... Дніпра нема. М. розповідає, що часто приходив сюди з Донцовим надвечір, і обидва мучились, нудьгуючи за Києвом.
М. притомлений і розгублений. Я ждав побачити й відчути в ньому більше сили. Нащо вже я притомлений і перестраж-даний, проте в мені значно більше енергії, натиску, рішучости. Маю вражіння, що М. ходить у житті обережно й обважніло, але це не від вдачі такої, а від тягару, що його прибив. Мені він дуже зрадів, саме моїй силі, і швидко почав підпорядковуватись. Його жаль. Але здається мені, що в нього є ще порох, треба тільки дати йому можливість перепочити і зробити йому кілька змістовних моральних заштриків. Він ще окрилиться, ще розмахнеться. Я переконав його, що він мусить негайно покинути Варшаву, конче переїхати сюди з родиною. Всі тепер мусимо бути якнайближче. Він погодився, дав слово, що по приїзді до В. почне ліквідацію барахла й клопотання про виїзд. Сказав, що дружина цупко тримається за В., бо там уже насиджене гніздо й, коли скрута яка, є коло старих добрих знайомих, до яких можна вдатися по допомоіу й пораду. Син у нього (теж 8 років) хворобливий — багато з теплотою й огірченням розповідав про сина. Я йому:
— Головне — перший раз зрушити з місця, одірватись, а тоді вже лекше й не страшно. Запевняю вас, по собі знаю.
— Це так. Це правда, я розумію, — веселіше погодився він. На замку довго сиділи на лавці. Маланюк і Самчук атакували мене запитаннями про літер, життя під советами (про Хвильового, Вишню, Підмогильного, Скрипника, Тютюнника тощо). Я говорив без упину, аж втомився. На краю урвища стали, щоб сфотографуватись (фотографував С. Гординський), аж раптом пролунало кілька пострілів. То внизу, в гетто відбувалась чергова сутичка між гестапівцями й жидами, які міцно забарикадуватись. Ми швидко одійшли в глибінь парку й там сфотографувались.
О 8-й год. були в літ. клубі на дискусії про Гоголя, яка триває вже місяць. М. забрав слово, дав кілька застережень: Гоголь, мовляв, вимагає дуже дбайливого, поглибленого підходу. Говорить він просто, розсудливо, але промовець з нього, видко, не блискучий.
Ще вдень, по обіді М.С. і я зачепили тему сили большевиків. Я висунув думку, що не слід нехтувати цю силу, недоцінювати її, слід якраз урахувати ті окремі позитивні моменти, що, безперечно, були в настановах і практиці большевиків, та використати їх самим. Зокрема: соціальна рівність, як ідейний принцип, рівноправність жінки, розбудова промислу, винахідливість агітації й пропаганди, міцна державницька рука й всебічний партійний та держав, контроль, справа освіти, справа охорони здоров’я й соц. забезпечення і т. д. М. погоджувався, С. заперечував, запевняючи, що все це вже є по інших закордонних держав, устроях. Він сліпо одкидає геть усе, що бодай трошки пов’язане з большевизмом. Він короткозорий і упертий. Я подав лише одно компромісне застереження: інша річ, мовляв, що в большевиків часто бувала крайність (це — від московської розхристаности) і часто, не мігши здійснити своїх замірів, вони, так би мовити, "пускали туман", надолуживали брехнею. Але поза цим треба бачити правдиву генезу і самим собі не брехати щодо суті.
Увечері о 10-й зібрались у Гординських: Гірняк, Блава-цький, Косач, М., С., я, обидва Гординські, Єндик. Був величезний варений щупак — і де його доп’яли? Було багато закуски й випивки. Цілу ніч пили, сперечались. М. читав мені свої вірші. Косача били за його халтурність і зарозумілість. Він розгнівався і напився до краю: ще при столі він висловлював симпатії до гетьмана. Його тактовно затюкали.
7/VII-43р.
Середа. Івана Купала. Душно зранку, а тепер (111/2 год. дня) дощ. Це вже обридло до краю — сірі дні, мокрота, грязюка. Вночі біля наших будинків стрілянина.
Вчора — в невеличкому товаристві, глибоко в лісі, збирали гриби. Одна з пань (Мері) простелила жакетку, впала при всіх горілиць нібито обпалюватися на сонці. Це був просто тваринний поклик до мене. Я жартівливо вовтузився коло неї, пробуючи підняти, і всі реготали. Потім розбрелись усі по лісі, а ми вдвох відокремились. Я цілував її де тільки хотів, м’яв як хотів і носив на руках. Спочатку злякалась, потім — сподобалась їй сміливість і взяло за "душу", що мій [неценз. — Ред.], яким я притулявся, стирчав мов залізо — аж вона ойкала, реготала й ойкала. Ой жіночки, всі ви майже однакові! Люблю вас і часом... не люблю.
У неділю — розмова із Славою Тарнавською. Вона на день заскочила сюди до матері, яка тут відпочиває, а також, щоб зі мною побачитись. Проводжав її на вокзал, поїхала до Заліщиків. Взяла в мене слово, що приїду до 3. у середині серпня. Заохочує зимувати в Бучачі. Вона "крутить" з Кубійовичем, але, видно, це її не задовольняє. Вражіння таке, ніби вона серйозно думає про нашу спільність.
— Як я люблю сині очі! — сказав я в останню хвилину.
— А я — карі, і саме такі, як у Вас, — міцно потиснула мені руку, попросила конче попередити телеграмою про приїзд, бо хоче вийти на вокзал зустріти і взагалі приготувати мені місце для гостювання. Побачимо, що з того буде.
Від матері Рутиної лист з проханням позичити грошей. Треба, звичайно, послати. Ще одне психологічне навантаження. А Мирослава Т-ка прислала листа з дуже прозорими натяками на свої почуття до мене й рішучим проханням вирушити з нею на прогулянку в гори на два тижні — в нібито офіційне відрядження від і-ту народньої творчости. Навіть для мене документ оформила. Я вчора відповів їй — приязно, тепло, заохотливо, але, пославшись на низку перешкод, одмовився. А Л-а знову прислала листівку зі сердечними вітаннями. А від Ніни вчора теж лист (до Лесика поздоровлення з іменинами й настановами слухати тата). Вона, звичайно, страждає. Так їй і треба. Два дні тому вона мені снилася дуже значливо. Я вже зрозумів, що буде щось пов’язане з нею. Чортове діло, ці сни! Яка справді бо в них потаємна й правдива сила. Не у всіх, звичайно, а в тих, що значливі, що підказують завжди щось, готують. Скільки разів уже я це на собі перевірив! От учора снилось, що літаю. Просто починаю сильно махати руками й ногами, загребаю повітря, як воду, і пливу у повітрі, лечу. Перелетів якийсь яр, потім річку туди й назад, знявся над лісом. Всі внизу дуже здивовані, а інженер Бартків пропонує мені за великі гроші виступати в цирку.