Малий у Моршині одразу пожвавішав, повеселішав. Бігає, грається досхочу, їсть так, як давно вже не їв (я йому багато чого докуповую). Хлопець чемний, виявляють до нього увагу й ніжність.
А свята... давно, давно не знав таких свят. Втішився дитиною, втішився природою, був у церкві, бачив першого дня гаївки у с. Довгому, їв паску та пив горілку й вино добре у О. Пелеха, у коменданта, у інженера Барткова, у себе нарешті. Бракувало тільки в цьому фізіологічному конгломераті доброї жінки. Є тут і дівчата гарні, досить схильні, але занадто багато до мене звідусіль уваги — нема як підступитися. А проте пора вже щось робити, просто не витримую. Одного вечора Марія ледь-ледь не впала жертвою — і добре, що я вчасно стримався. А Рута вже у
Львові, надіслала листівку, дякує за щирого листа, якого я писав їй ще до Відня.
У Львові Та по всій Галичині велике збудження — твориться дивізія СС "Галичина". Позолочена, але дуже гірка пілюлька.
Дивна річ: кілька днів тому сниться мені, що я їду потягом і маю пересідати на якійсь станції "Кримская". Ніколи такої не бачив і не знав. Тут мені вкрали дві валізки. Підіймаю тарарам, подаю заяву вартовому по станції якомусь Євеєву (ця станція під большевиками). Тим часом потяг починає відходити. Біжу за ним через якісь гори... а сьогодні несподівано довідуюсь, що на Кубані віддано большевикам станцію "Кримская". Значить, така станція справді є. Але чому вона мені снилась? Дуже дивно, аж трошки страшнувато.
12 червня, субота
Вчора Лесикові минуло 8 років — великий уже у мене син. Я подарував йому Франкового "Лиса Микиту", прекрасно ілюстрованого Е. Козаком. Хлопець почувається добре, посвіжішав, тільки худорлявий — цілими днями ганяє. Хочу віддати його до дитячого табору, що організується незабаром у Сколому.
5/УІ я "запричастився". Вертали вдвох увечері лісовою стежкою й були вже біля самого нашого "Беркута". Вона, звичайно, пручалась, я взяв її на руки й одніс трохи далі, поклав на траву, У неї дуже пружне тіло, гарні форми, груди маленькі й тугі, а шкіра як оксамит. Вона дуже гнучка, рухлива — їй 23 роки. Пручалась, захищалась мовчки, поки я не торкнувся "ним". Тоді глибоко зітхнула, враз перестала битись й легко віддалась... Ах, як потім пахла трава, яке запашне було небо і який чавунний, темний, застиглий, мов намальований, смерековий позаду ліс. Казка!.. Л. обняла мене міцно й поцілувала. Відтоді віддається мені щодня, і ми обоє тепер ходимо зачудовані й ніби трохи п’яні. Досить мені обняти її, лише доторкнутися, як одразу перебігає тілом струм, я миттю сильно збуджуюсь і хочу, хочу її. Аж самому дивно, звідки в мене стільки тієї пристрасті й сили.
Вчора одержав листівку зі Львова, пишуть Ю. Стефаник і С. Гординський, повідомляють, що цензура в Кракові пропустила мою книжку "Вертеп", і вітають.
Днями мав чималу мороку, добуваючи з гетто в Стриї Ле-сикові убрання. Вони там шились, аж раптом почалась акція на жидів, убрання застрягли в гетто, до якого вхід уже заборонено. Та й квитанції на ті убрання у мене не було. Моторошні хвилини, коли я проходив порожньою вулицею, а потім ліз у вікно, бо двері забиті, а потім якась жидівочка, що ще заціліла, вела мене сходами на другий поверх і далі амфіладою порожніх розгромлених кімнат, де лунко звучали кроки, а потім крик до мене гестапівця: "Was ist das?" І троє інших, побачивши мене, вхопились за зброю. На них вплинула моя видержка і сміливість. Пояснив їм, але, не мавши квитанції, не зміг добути убрання. Потім несподівано допоміг мені моршинський комендант Гунц (укр. поліція), — в моїй уже відсутності сам знайшов усе й забрав.
Минулої неділі ходив у товаристві відпочивальників на прогулянку до Гребенева й Зелем’янки. Краса, краса!.. Карпати, бачу, мають свою властивість, вони відмінні від усіх тих гір, що я бачив: вони густо-зелені, без скелястих ребер, та плішин, вони соковиті і долини в них, як величезні малахітові вази.
Був на могилі Святослава в Гребеневі, над самим Опором, зараз же за мостом залізничним. Чи похований десь тут справді Святослав — хто зна. Але мимоволі проймаєшся трепетом, романтикою давнини, свідомістю величі свого народу. Я довго стояв над ямою, де 1908 р. якась дослідницька комісія з Черновець робила розколини, нічого не знайшла і так залишила яму розкопаною, — примітивні якісь археологи! Тепер яма заросла смереками... А неподалець, де пролягає залізнична колія, знайдено меча князівської доби. Товариство пішло собі, я залишився сам, і було мені трохи сумно й тривожно над цією німотною зарослою ямою — в ній, можливо, ховалась якась потаємна й значлива частка України. Я думав про майбутнє. Смереки теж були сумно задумані.
23/VI — 43 р.
Передучора пізно ввечері повернув зі Львова. Поїхав туди в п’ятницю 18-го, їхав вантажною машиною корпусу з інж. Барт-ковим. Прекрасний ранок. Перед Л., якраз біля граничного міського стовпа з погруддям лева, перепинила німецька варта, двоє жандармів перевіряли пасажирів (чи нема жидів?), потім перевіряли речі (чи нема спекулянтів або, як тут кажуть, паска-рів?). У одного пасажира була пляшка горілки й пляшка вина — німці довгенько допитувались та облизувались, але віддали. У Львові авто зупинилось під оперовим театром, звідти трамваєм доїхав я до квартири Гординських.
Входжу — стара пані зустріла мене, як завжди, привітно. Виявляється: Маланюк уже кілька днів живе у них, крім того, приїхав з Рівного Самчук, а з Берліна Косач. Випадковість, але яка знаменна! Стара п. розповідає, що вчора разів 10 дзвонили звідусіль, допитуючись, чи я приїхав. Десь через хв. 15, коли я вже почав голитись, приїхав Улас. Обійми, тепла зустріч. Він ще в якихось справах на Берлін, затримався спеціально у Львові, щоб побачитись. Йдемо згодом до видавництва, звідки вже подзвонив Стефаник і де жде Маланюк. По дорозі кажу, між іншим, Уласові, що він —хрещений батько мого Лесика. Влас зрадів і запевняє, що віддячиться мені незабаром тим же.
Перед дверима в-ва зустрічаємо сивенького Шлемкевича. Якраз я прочитав його "Вітер" і тут же привітав автора, давши високу оцінку. В кімнаті редакторів Гординського й Стефаника бачу кількох людей, і серед них — дуже високий, пристаркуватий, трохи сивий і в дрібних зморшках, подібний чимсь і до М. Івченка і до актора В. Кречета. Нас не знайомлять, але я вгадую. Я підходжу рішуче до нього. Він, присутулившись, дещо засум’ятився.