Щоденний жезл

ти підбираєш їх і входиш у дрімотну м’яку теплінь, вже збезсилений і роздягнутись— ось ти і вдома; чіпляєш обмерзлу, обреп’яшену куртку на вішалку, чіпляєш вогкі гонучі на підвішену палицю для просушки біля груби, взуваєш сухі шкарпетки і думаєш: чого б ковтнути? калганівки чи прополісної? чи теї й другої? а потім ще пригубити з грамину настоянки чаги? закусь: сухарі з часником і салом; тепер тобі нічого приховувати від звіра свій разючий віддих; ти наливаєш коньячну двадцятиграмову чарочку; раніше в тебе була дідова, стародавня, огранена, на цибатій ніжці, справжня мисливська чарка, якою стільки пили за удачу й після невдачі, що тільки потримати її— і вже проймало благородним, чистим хмелем! да-а десь уграли чарчину; ну, нічого, причастимось і з цеї: за всіхнє здоров’я! за тих, хто вертає з поля! за холодінь на дворі; за просту радість теплої хати; хрумкаючи сухарями, розпалюєш грубу і думаєш: а чи не внести з погреба мочених яблук? так набродився, що лінь і висовуватись на подвір’я; потім внесу, коли передрімаю трохи; вогонь помуркує як старий ледачій кіт— і все здається просяклим втомою, сонливою легкою знемогою; ти чуєш голод, але лінуєшся варити картоплю на газовій плитці, згадуєш свої припаси, відхиляєш дверку продуктової шафи і між кульків з мукою, з крупою, з сушеними грибами, з лавровим листям знаходиш консерву, килька в томаті, і ще наливаєш повну чарку; насухо такого їдла не вб’єш у шлунок; ще пригадуєш: варто було б сходити на тижні в сільмаг по хліб, але випічка в нього така глевкава, ніби пекли його з лободи і всякої неїстивності за рецептом тридцятьгиблого року; як звикли тоді— так і не здужають перевчитись; краще дозимую на сухарях, а там, у місті, насушу нових, свіжіших; добренні сухарики; консерва відкрита; облизуєш ножа; треба ще покришити цибулину і плеснути олійки; да, можна жити, як приказують старі люди, озираючись на минулішнє; ось і вогонь прокинувся, і згуркує нетерпляче весняним на пригріві голубом; так! ще одну порцію чагової, запити холодним м’ятовим чаєм і спати; але перед відбоєм ще підкинеш на палаючі в грубі березові полінця грубезних ясенових ковирдяк,— тоді й горітиме довше і жар триматиметься міцніший; якраз повинно вистачити, щоб не тратити розпалку знов, коли прокинешся ранньою ніччю— змахнеш на долоню крихти з стола і сядеш перекурити навпроти піддувала; вікна з призахідного боку взолочені блиском снігів, але сутінь вже тутай, вкублена скрізь по хаті: в порожній, скляній, синій хлібниці на столі, в дранті на вішалці, в козиній шкірі, розп’яленій на стіні коло ліжка, в побитій міллю білячій, вохристій шкірці в кутку під стелею, в ягдташі, почепленому на гвіздок, у чоботях, що вкупі з розпалкою сохнуть на грубі, в картатому запиналі над дверима, котрі ведуть на веранду, в м’яких шкарпетках, в розлитому під ногами теплі, в малиновій напівтемряві розжареної внизу духовки; докурюєш "трусардину" і загашуєш об дно відра, куди мав вибрати попіл і полінувався; підпираєш дверцяту груби совком— щоб жар не просипався від почмиху полум’я— і човгаєш до ліжка; ще прочитати якусь сторінку і відбитися на пару годинок; але перед самим сном знов захмелить полювання, знов пригадається кожна хитрощ зайця, який переждав, коли ти минеш його, і з-під самих ніг вивергнувся з снігового надуву і дернув ріллею, полем, полем, ще зовсім близько, ще твій він, ще вспієш хитнути стволом трохи вбік, напереріз йому, але він раптом ковзає в борозну,— рука в неловкій шкіряній перчатці ковзає на рушничну скобу, палець усе прошилюється до курка, зіскакує, гадство, заєць прищулено шпарить, як у кіно пригнутий солдат по траншеї, палець таки потрапляє на спуск, але цілитись ніколи, ти гарячкуєш, бахкаєш, бахкаєш, бахкаєш, тільки гільзи сікають направо, в сніг, бахкаєш вже прицільніше, зайця обсіває земляним пилом, чи то так здалось тобі зопалу? нічогісінького йому нема, біжить, пильгучить далі, пірнає в ложбину і потім вигулькує на недосяжній відстані; і так тобі прикро знову, що й тепер, пригадавши, ладен зірвати з себе волосся, як тоді зірвав пітну, підв’язану назад од вітру, кролячу шапку; і треба ж нап’ялити ці перчатки, десять раз би вони згубились, згоріли! скільки ходив там у в’язаних пальчатах— і не було там, на тому надувові, ніякого зайця! а вдягнув ці, шкіряні, і як на зло— на тобі! є він! і так осрамитись! це закон підлості! це ще той закончик! і що мене смикнуло на цей шкіряний непотріб?! і після цього не вір у долю! так йому було написано, тому зайцеві, коли якісь перчатки його врятували! а вдягнув би в’язані...; от, ти скажи, яка напасть! як хто зурочив! і кому скажеш?! ніхто не повірить; а-а, нехай собі ті зайці плодяться, може то зайчиха— вони завжди підпускають ближче, особливо в золку, глуху відлигу; хоч на вуха їм наступай; да-а, дурні зайчихи, більше схильні затаюватись, бо так вони оберігають виводок і відводять від нього небезпеку, підманюючи ворога на себе; до зайченят ще довго, та вони однак затаюються; ти так з’азартнів, що геть забув про це; іншим разом, на тому тижні ти піднімеш такого зайчидла, такого зайця! він од тебе не дінеться; нехай собі; а тепер спати. Тут ти перериваєш стенограму спогадів, адресованих собаці, що тікає краєм ріки і ледь чує твій голос за тривожним виттям звідусюди, за підземельним гулом; він тікає, як твоя уява з майбутнього цих прирічних навколиць, цих полів, оцих сіл, закиданих чмихами молотарки і пилом окрадення, чорною мукою з ядучих ріжок; ти хочеш вірити: йому знайдеться місце, затишніше і добріше цих гиблих, непевних місць! не може бути, щоб душа найвірнішого друга заблукала в нетрях щезання! він знаходив тебе в лісах, в болотах, хурделигою в непроглядному полі, коли за піднятим звіром гнався чортійкуди і повертався захеканий і щасливий: не може бути, щоб він не мав душі! бо звідки ж така братолюбна приязнь струмувала до тебе від нього? радісний і невтомний дух його— як у кмітливого слуги— ні, не може пропасти; і нащо тобі переконувати себе? пес твій вічний, як вірність одного справжнього серця, полеглого за тебе, за твою справу, яка їм прикрила, яку вони ненавиділи— от і знайшли беззахисну, вразливу частку твого життя, твого собаку і отруїли чимось; чим? тобі байдуже; а потім знову взялись за тебе, правда, інші, впертий, рогатий, хоча і змікроблений народець; ти вивчав його під мікроскопом, а він вдячно плював із підставки, щоб влучити тобі в око; чума гомосовєтікізму: невмируща бубонка; ти прищеплював злихоманеним частку свеї душі, як найновішу вакцину, а вони впивалися зубенятами в руку з шприцом і надією; ти віддавав душу, а тобі вертали смерть і зрадиво; ну, це й при твоєму людинолюбстві та схильності до дослідництв і жертв, так не могло тривати завжди; замість того щоб рознароднюватись, розкидати себе, мов екзезіастівські камені, ти надумав вернутися до пракоренів вірності, до пам’яті про собаку— і на його прикладі воскресити добре, прекрасне, превічне, вдихнути мужність в серця і вирівняти горбатих, немов змалку примагнічених домовинами; ти тільки перепочинеш— і сядеш писати; про чесні і сповнені гідності справи: про полювання, про звичаї тварин, про всякі повадки звіра, про його здатність вгадувати, відчувати міру небезпеки; а поміж цим, повнокровним,— нікуди не дітися— мусиш, як дзвоники в кінську гриву, вплітати всілякі буденні враження, брязкальця, уривки з розлогої саги про сажу з твоїми власними коментарями, з примітками й посиланнями на першоджерела, що закидані досі реакторним попелом, але твої сучасники пам’ятають, скільки експедицій ти відрядив туди, в задротинену зону, щоб по черепках, по глиняниках, по рештках спалених променистими обставини поховань, по шаблях, стременах і бусах у тих могилах встановити, до якого історичного часу й племені належали ті народи, що ринули в нові кочів’я: до радимичів, до печенігів, до булгар, до хазар того останнього століття, коли їхня панівна верхівка прийняла іудейство і вони щезли навіки? ні Ітиля тобі, ні Беленджеру, столиць їхніх, стертих піском і водою; жодних суттєвих пам’яток матеріальної культури! якісь шаблюки, уламки цегли, скелети, позбавлені ступнів, зотлілі ножі, черепки та ще всього лише три епістоли, писані на єврейській; а який був народ достославний, напівкочівний, напівпаразитарний, що жив за рахунок транзитної торгівлі, вигідно користуючись своїм положенням (як пояснив тобі один недурний академік); одже, між доповідями своєму слузі, собаці, ти мусиш тут перейматися брязкітливим,— вплутувати в гриви вітру дзвінкоголосий час, щоб врятувати від заблукань своїх стільки жданих, палких читачів, схилених над сторінками, подібними на туман, в якому видзвонюють коні. Перш ніж заснути, ти знімеш з гвіздка на стіні важкенького, довгововняного кожуха, вкриєшся ним до підборіддя і відчуєш справжній затишок, справжню впевненість, що ти живий, що ти вдома; о-о, це ще той кожушина! це ціла історія! коли ти закінчив першу частину роману, вітчизна по заслугах дала орден туберкульозу першого ступеню, а щоб зігріти душу, накинула старого тарасового кожуха, на якому щомісяць наростала вовна; ти стриг його, пряв нитки і роздавав, здебільшого, задарма,— правда й спродував дещо, аби підтримати підупалі сили,— ти роздавав всякі вовняні речі, роздавав сусідам, погорільцям, старчихам, до краю опущеним алкашам, сиротам, вдовам, митарям, ветеранам татаро-монгольських побоїщ, інвалідам ледарства, матерям-одиночкам, пролетаріям, що одною рукою жали, а другою били молотком по снопах, колгоспничкам, що боялися власності на землю, як вскаженілий на останній стадії розкладу мозку лихоманно боїться води, пожежникам, вічним вахтерам, постовим при дорогах, одірваним од гілляки, прибитим з-за рогу мішком, деяким криваво запіненим заздрісникам, учням профтехучилищ, контролерам в метро, муміфікованим креозотом, міцним, як шпали, нестаріючим залізничникам, у яких дорога й швидкі пасажирські поїзди викрали поспіх, викрали час і тепер їм несила постаріти; роздавав теплі речі всім зустрічним, словом, народові, щоб якось, хоч так, зігріти його, що на місяці твеї хвороби був позбавлений твого теплого, співчутливого слова; а на кожусі вовна знов наростала; ти вкривався ним наніч, коли найдужче морозило, трусило, виламувало кістки і ти не міг спати лежачи, так хрипіло й різало в грудях; славний орден,— за нього треба і треба попотіти! ти не міг влежати довго, так знесилював постійний піт, мов тебе пражать уже на якихось пекельних решітках, так пропащо, втуманіло, вчаділо витікав глузд, імунітет і віра в те, що ти колись допишеш обірвану на півслові сторінку— і тільки запах кожушини, густоялиновий, лісовий, вовчий дух шерстистої ночі, що росла і просторіла скрізь, лоскотав ніздрі надією, як ніздрі хижого звіра лоскоче тепла й жадібна пахнінь вже близької здобичі; вовна на кожухові наростала за ніч, немов сама пітьма, замогильність пропарощувалась на твоєму тілі, скорченому при стіні, де ти й куняв навсидячки, в полуснивах, одне від одного гибліших; марилось: то ти розпалюєш сирим м’ясом піч, то хтось знадвору, з імли, кличе голосно, раптово тебе по імені, мов просить вийти, то покійна бабця вкриває ковдрою з дерновинної землі, то чалий кінь, фиргнувши, проламує копитом грудну клітку; вовна на кожухові сіріла вранці під колір вимерзлої стерні, чи перелинялої шерсті вовчої— але скоріше і того й другого, бо від тіла ішла мерзлятина страху, і безстрашність, безвихідність вовка, що закапканений гризе кість ноги, гризе метал, шарпається з потаском і обламує, стирає до щелеп, ікла об сталеві дуги— і, сидячи на ліжку, сам один, у зачиненій від лишніх відвідувачів, щоб чого доброго не заразились, у добрій, низенькій, дідівській хаті, ти мав роботу до полудня: куделити вовну, сукати нитки, в’язати теплі речі для змерзлого в безгомінні, в безслів’ї, позбавленого співчуття народу; за час недуги ти й не такому навчився: як безболісно й так, щоб потім не було гулюмах, робити собі уколи— сідати на краєчок стільця і, відтягнувши жижку, різко штрикати голкою і вганяти під шкуру стрептоміцин, від кінських доз якого ти наполовину оглухнув, опух, ходив із почорнілим, немов якийсь падлоїд, язицюрою; та іншої не було ради, як тільки два місяці колотися стрептоміцином і, вкупі з зажертими ще чотирма антибіотиками, збивати запалення, пригашувати діру, в якій, все дужче роз’їдаючи легені, кишіли туберкульозні палички, плодились, плодились, хотіли їсти, їсти, розщіплювали білкову масу, і за кожним виходом під кущі ти висцикав себе в буквальному розумінні; але ти ж мав поправитись! вижити! а для того чимало чого мав навчитись; як пройти вулицею прямо, коли тебе всього гойдає, мов учаділого до півсмерті? оце і є хіміотерапія, стонадцять отрут, увігнаних в мозок, в легені, в найменшу клітину тіла; тебе гойдає, а ти мусиш дійти до залізниці, перебрести колії, перон, знову колії, знов перон, знову колії, знов перон, знову колії, розпашілі на сонці,— а від інфрачервоних променів рідні тубпалички починають множитись і бродити, аж тебе ще дужче сколочує всього,— ти підходиш до сільмагу, купуєш бухінця і якихось цукерок, щоб віднадити потяг до куріння, знов розжарені колії в покидьках і мазуті, розпечена, ковзка між шпалами, щебінка, перон, знову колії, ще перон, ти одійшов од станції, звідки тебе бачать люди, повно людей, скупчених з торбехами перед приходом електрички; в спину немов хтось довбанув ломом і ворушить там повільно— лопатками неможливо зітнути, рухи некординовані, заносить, заточує, але плювати, байдуже; ти біля провулку,— хто тут тебе побачить? ти злякався тоді, коли стрептоміциновий чад якогось ранку,— коли надпилював ампулу з новокаїном і впорскував рідину з шприца в пляшечку з білим порошком,— занив у тобі солодким передчуттям, що треба, треба скоріше вколотись й лице запухатиме повільно від тупості і солодкого вглухання; мозок, твій хитрий недруг, вже відчув приємність в затруєнні і та його частина, якій підвладні насолоди, попискувала пташиньо, тихо, але так, що багатьом забракне сили волі для заперечень—вколись, вдурій, тобі все однаково здихати— вколись, вдурій, ходи вчамрілий, глухни і заривайся в подушку; але ти пересилив ту подразнену, зніжену частину мозку— і примусив себе ненавидіти ліки, лікуючись ними; потім почав сідати зір, точніше кажучи, почала звужуватись ширина погляду, все вужчало перед очима— бачиш і водночас не бачиш; спершу ти не міг добрати: що це? можеш читати, зблизька ніби нормально бачиш, коли товчешся по хаті, а на чистій відстані, коли глупим вечором, при вигаслій спеці, велосипедиш непоспіхом по полях, чіткості нема ніякої; а ти ж минулої зими розрізняв зайця, що кілометрів за два пластається сніговою рівниною і різко заклякає, і, присівши, поводить головою на дорогу, на село, прислухається до собак, і думає, куди безпечніше йому втікати? а оце в сутіні, їдучи з повним речмішком наповнених баклажок від кринички з цілющою водою, ти не впізнав в обличчя якусь літню жінку, що привіталася з тобою— хто вона? ти навчився по двічі, по тричі перечитувати мисливські журнали ще дідівських часів, і знаходити там все корисніші поради, і подумки готуватись до видужання, до полювання; ти підеш на качок, підеш на бекасів, на перепілок,— ти доживеш до літа і підеш всюди. Насниться, ніби йдеш старезним, темним, неісходимим лісом; по низу стелиться папороть, деінде, на вогких місцинах, мох м’яко пружинніє під ногами, чагарі драпахів чіпкими колючками деруть за рукави штормівки; ти давно вже блукаєш тута, і, щоб вибратись на чистину, всякій зустрічній деревині даєш наймення, знов колом обходиш зачаровані місця і вкупі з дорогою, ледь зримим протоптом у мохові, забуваєш і накинуті деревам назви; тиша стоїть заслухана, немов у той день творіння, коли ніщо не мало назвиська і ждало слова; ти кружеляв по вирубках, по мілких болітцях з шпичакуватими сухостоїнами сосон на купинах і думав, що так караєшся, так блукаєш ти за втручання в небесну творчу волю,— бо тільки вона, всевидюща Воля, дає імена— все мусить мати назву; Бог все розрізніє і поокремішньо любить кожне дерево і всякий подих; так само і з досвідом, ніщо не втрачає імені; кожнісіньке почуття, випадок, зжите даремно і сама недаремність надії, кожне безсмертне тремтіння душ живе так само, як найщасливіший трепет щойно, сьоночі, розбрунькованого листя живе і квилить, і хвилиться на вітру зіллятим воєдино, м’якозеленим тремтінням лісу, таким ж незміряним, таким ж відчуженим і самотнім у всесиллі глибини, як і вимісячене море— кожна оказія й стовбур на твоєму шляху вже мали свої назви і ти хотів поновити їх, вернути їм справжність, хотів гукнути по імені і тим збудити цю здубовілу покинутість, це дуборилля пеньків і байдуже тупе чекання, нагніт сили, потім спотрібленої на домовинні дошки й тирсу; ти хотів якнайкращого, але в поспіху, видно, дещицю й сам наплутав, бо дерева ще дихали доброзичністю, а повітря було ворожим; і ти знову і знову називав стовбуриська іменами майбутнього, іменами сподіваного, щоб і собі, з тим сподіваним, вирватись на узлісся і впасти втомленим; ти знову і знову намагавсь якнайкраще передати, вловити сутність побаченого, однак воно, напевне, мало древніші назви, древніші й дороги звідси; ти блукав і, принаймні, чесно робив що міг: називав живе живим і сухостійне, захламне придатним тільки для полум’я; досі ти думав, що попередні історичні лиха всього лиш більмо, нажите в побоїщах або зумисне набуте, щоб потім, коли трапиться лютіше лихо, не бачити вже нічого, окрім минулих бід, нічого і не шукати для порятунку, а мирно й отуплено гинути; ти думав так, а тепер думаєш— скільки важить назвати правильно! і вкарбувати назву в пробуджену пам'ять зросту; візьмись, спробуй ще раз, прокидайся— діло варте того; ти прокинешся й пригадаєш як після заморозку, теплим полуднем, останнє між гілляк, вощаноспіле яблуко вдивлялося навсибіч і висіло тільки для того, щоб ним замилувалися, щоб похвалили: яке красиве! і потім впало в спільну даремність загниваючих у жухлотрав’ї садка своїх напарників, своїх посестер— але в твоїй пам'яті воно й досі висло, як зимова мрія побачити щось живе й світлорадісне, на гілляці за вікном, де давно безлистяно й голо вже; візьмися, спробуй, вставай— і ти ковзаєш ступнями на холодну підлогу, налапуєш тапки, кляцаєш вмикачем, непривітна яскравість вгризається в очі, накидаєш куртку на плечі, виходиш на двір: свіжість, свята й недоторкана, дихає, накипає зорями, як молоком, що от-от має збігти; дихає сніг на похилих гілках малини, дихає безгоміння глибокої ночі, дихає і скрипить суглобами витка, неглибока стежка, вікна кругом погаслі, село давно спить, поснули обмерзлі важкі ланцюги і солома в собачих будах, тихо— і ти починаєш дихати всіма снами й видіннями, простертими до виднокола; аж раптом камінь— обірваний зрак космічного мороку— прометеорює небо навскіс і, набачившись за одну мить над землею дива, жаху і пітьмави більше, ніж за всю свою попередню, мільйонолітну блуканину, раптом спалахував і вирячено, безголосо кричав, і пар валував позад нього і його засторог у морозному повітрі над обрієм; тут, над землею, де вогніючий каменепад кричить про загроженість, хіба почують тебе, одного з малих димів вітчизни? тут, де каміння заговорило вогняним голосом і посічене, дірчате небо нагадує томограму легень сухотника, тут хіба має надію щось взагалі і твоя писанина зокремішньо? їхні вуха поглухли й наллялись отрутою, як гриби-трутовики на хворому дереві; навчились мекати "маєм, що маєм" і ніби моляться Богу, а вірять собі й телевізору; про ніч здогадуються лиш виючі ліхтарі та треті півні, що подуріло, невтомно, за якусь мить надихатимуть на давню зраду, але й самі обдуряться передчуттям ранку; більшість із родини ссавців приймає ніч за насмолені зашморги, за чорні кола в очах від виснажливого вдивляння в безнадію та спотьмареність глузду— тільки зрак неба волає, прометеорившись навскіс, і ти входиш у хату, сповнений сил, пізнавши в навскісності власний почерк, яким ти одрубував шиї проклять і переконував Господа, що не все втрачено, тільки б Він зглянувсь над нами вдихнувши мужність в серця і чесну силу в руків’я. З чого ж почати далі? ти думаєш про невпинність сповідей, розмов, волань, розіллятих в дельті часу і тому неохопних; думаєш про свої вбогі здібності і підкидаєш на жар поліняччя в грубу; з чого почати нині? з того як Господь насилав сарану, щоб пожерла всю зав’язь, залишену після граду в Єгипті? розжарений вітер дув цілий день і ніч, а коли заясніло надрання, вітер надніс із собою зелені хмари, зелений дощ, що знищив геть усю листяну зелень і всі плоди на деревах; в хатах закривали ставні, щоб сарана не проникла в дім; річки й потоки були закидані мертвою саранчею так, що вода смерділа падлом, і звір і людина відмовлялися її пити; в донських степах, де ти приживсь ненадовго, ще на початку віку зупинялися поїзди, бо в розчавканій жижі з саранидла пробуксовували колеса паровозів, мов у кнура з перебитими, простреленими лапами, що гребеться лісовим багном і харчить запінено, люто; селяни по тижнях не пекли хліб, бо печі були забиті зеленими перепончатокрилами завбільшки з ковбасистий палець; запах тіста в діжках змішувався із пахом невситимої агресії і сам хліб, данина перетворенню, воскреслості любов’ю, отримував ненажерну вбивчу лютощ; щойно випечений і покраяний ставав крицевим, мов білувальний ніж, і кожна скибка лежала як знаряддя вбивства, здирництва; хлібини з саранчевим смородом відмовлялися брати і жебраки на папертях, кажучи, що з такої випічки настає голод і лють людожерлива; так і сталося. Нині ж тебе цікавило інше: чому з тисяч і тисяч видів сарани лиш деякі— близько п’яти— збиваються в агресивні хмари і зважуються на кочів’я? як казав тобі один із серйозних знавців цієї проблеми, Гржимек, коли ви їздили в Африку на поминки хемінгуеєвого родича Мекомбера— пристрасть до пересувань нападає на сарану час від часу, і, що найсуттєвіше, тільки в певних районах земної кулі; це стало підтвердженням твоєї тези, що існують прокляті території; і от вони вирушають, зелені, стрімкі літуни кольору американських асигнацій, і страшна сила заздрості й жадоби криється в їхніх хітинових щелепах: чавкати й чавкати, жерти і жерти, загиджувати собою і молоді врунні поля, і скорботу покинутих цвинтарів; вони насувалися як цивілізація,— погибель культури— в п’яному чаду всесиль, в шалі безкарності, й радісно, регітно лізли далі, далі, шукаючи, де б що пожерти ще? і земля щулилася й свербіла, мов до м’яса розчухана, коростява шкіра; Гржимек тобі розказував— коли ви брили від підніжжя Кіліманджаро літаком на Арушу— без води сарана обходиться, але повинна добувати вологу звідусюди: з листя й трав, з напівзасохлого бадилля; в стадії личинок вона вибирає місця з температурою близько сорока і підвищеною вологістю; вона, особливо червона сарана, ніколи не піднімається в повітря при навколишній температурі нижче плюс двадцять; рідко летить вище двадцяти метрів; здіймається на крило, коли повітря прогрілося до тридцяти і вітер помірний; до того як стати летючою, сарана п’ять разів линяє, аж поки в неї не виростуть крила— і от, окрилена, змінивши забарвленість на лимонно-жовте в самців і на солом’яно-жовте в самок, сарана збивається в хмари, повні всесилля і відчаю безвихідної мети, того стану, що зрідні вибухові, який нічим не втримати: безсилий знищити сам себе він випліскує скажену лють назовні; та спершу самки розривають пісок і в ямки відкладають яйця, заливаючи їх піною— і через два місяці земля вкривається повзучою черв’якоподібною масою, що перековзує долини й горби і рухається в чітко обраному напрямі— і пожирає зустрічну зелень так затято, мов коїть мсту за тіла втрачених, що полягли, долаючи перешкоди; незворушна, затята, вона й вогонь перевершує в невситимій злобі; непомітно видозмінюючись— щоб приховати мсту— вона, врешті, отримує хітиновий покрив, розгортає ще складені трубочками крила і наливається мстивим чеканням, мовби в розплату за попередні приниження, за незугарний вигляд, за зчерв’ячніле плазування, за те, що її так багато, а світ нехтує її красу і силу; і тоді вона мститься; вона, замислена як справедлива кара, призвана бути летючим мечем, викрадає в світу найпроклятіше, найгірше, себто безкарність, і сама по собі безпричинно зринає ввись, щоб множити хаос і відсутність кари; тоді байдуже— червоного вона кольору чи зеленого?— в ній, головне прокинулась сліпа войовничість, те приховане ненависництво однієї особини до подібної собі, настрій великого скупчення, що зроджує ненависть до когось іншого, третього, четвертого, неуявного, незліченного і приневолює шукати його і вигублювати дощенту; і, навіть, якщо вдома, там, де сарана зродилася, вдосталь соковитої зелені, сама безвихідна туга скупчення підбиває сарану кочувати, підносить над рівниною, мов ядучий зелений випар— і посилає вбивати; особини, що в звичайних умовах уникають одне одного— як твої улюблені цвіркуни, наприклад— під тиском скупчення перетворюється в солдатів, у виконавців безжальності. Так само просториться й цивілізаційність з її примітивними пошуками— і що ти годен їй протиставити? чим протидіяти? дим виривається з комина в сніговий, вітряний, вселенський морок здовкола хати і над полями, над світом тоненько в’ється, мов сиза імлавінь гнотика над пороховою бочкою; ти мусиш багато ще звіритись тисячолітній тиші, засвіченій відблисками ясеневого жару з піддувайла; щоб перепочити, на деякий час сідаєш за свою улюблену справу: за старі мисливські журнали, старі, наївно ілюстровані книжки з полювання, наповнені справжністю життя й поетизмом справжнім більше, ніж мляві брошурки зачитаних, знаних тобі поетів; простий селянин, розповідаючи якусь придибанку на ловах, якусь хитрину з капканами, приміром, як краще підвішувати приманку для норки, простий собі дядько виказує більше життєвої снаги, аніж ті, чиє призначення-— життя уславлювати; сідаєш за журнали, прихилившись до холодної стіни і слухаєш повуркування вогню, як розсердженого в дуплі лозиною куна, самця куниці; вгадуєш за стінами неозору тишу села довкіл і гортаєш сторінки: медвідь на вівсяному полі, медвідь над розтерзаною тушею; звідки б взяти грошей на ліцензію? сісти в засідку і лупонути по ньому, коли він, вгодований, сидячи на задніх лапах, передніми запихає в пащу вівсяні мітелки і обшморгує їх кивком голови наліво; гортаємо далі, знайдем щось простіше й для себе; ось про хортів тази; от би завести парочку! і скільки добірних годин з невтомними і стрімкими друзями! тази, на відміну від ягдтер’єрів, одні з найдревніших собак, лишились деінде в Азії, ловці завзяті; беруть, на відміну від звичайних хортів, звіра нюхом по сліду, побуджують і женуть витривало, і наздоганяють, хоч у чистому полі, хоч у лісі— і не розбиваються на скаку об дерева, як хорти російські; і не рвуть здобич до підходу господаря; славні собачки! слухняні й чемні, відчайдушні й прудкі, саме такі, як потрібно, та де їх взяти? да-а, розмріявся! а був же час, коли ти ставився до мисливських собак, як дурний перехожий— і мало не копав їх ногами; до всього треба дійти самому! ти купив Удава за зелену двадцятку на пташиному базарі в Києві, купив янчливим тримісячним цуценям, і того ж вечора перед електричкою купив на вокзалі це одного, кудлатого, як виявилось потім, ердельтер’єра, якого ти назвав за поважність Борманом; ти віз їх нічною електричкою в коробці, запихнутій у рюкзак, вони повискували там, але калюж не робили; а це немало значило— з вихованих порід собаки; а зранку ти прокинувся в звичній самоті від благального шкработу на веранді— і згадав про купівлю!— і вже хуткіше вдягнувся, щоб зготувати їм їжу; це тобі не боки облежувати, брати відповідальність за безпомічне мале життя, тобі раптом ввірене; двоє цуценят скавуліли на веранді і обнюхували кутки, безсилі второпати, куди їх привезли? ти зготував їм кашу, вистудив за порогом, розмішав її з ложкою тушеного м’яса і вніс дві тарілки на веранду; а чого потім вартувало їх догледіти й виходити? ти розривався між містом і селом, оббив подвір’я високими дошками і, поки вони були малі, то трималися двору; згодом Удав навзвбавки з розмаху переплигував метрову загородь, і ти зачиняв їх у хліві, покидав повний баняк варива, каші з м’ясними відходами, плівами, кістками— і довго, до самої залізниці чув їхнє скиглення й шкрабіт об двері; Удав той скоріше— бо він норчак— навчився рити підкопи під порогом і щораз, від’їзджаючи, ти боявся, що його хтось зловить на вулиці і продасть на станції за пляшку; як хутко ти встигав упоратися з мороками в місті! купляв на базарі свіжих м’ясних обрізків, хліба, масла, і вплигував у останню електричку! як легко, чекально збігало п’ять годин їзди! і ось ти вдома; випущені з хліва собаки плигають тобі в руки, лижуть долоні, одбігають під пліт і ще радісніше кидаються під ноги! ти починав розуміти, чому пани тримали по багато собак і з легкістю обмінювали кріпосних на знатних гончих— собаки відданіші й чесніші од всякої підневільної людини; на їхньому місці— коли б вернувся той час— ти б половину закріпачених сельчан обміняв на рябих гончаків-англорусів, а другу половину найняв би в ловчі, в псарі, в доїзджачі, щоб доглядали й правили в полі зграєю; да-а, була б потіха! а так маєш двох цуценят, із них один, як виявилось, сторожовий, немисливський; Бормана, дещо підрослого і кудлатого, як вівця, ти віддав на село батькам, щоб там учився вартувати хату; був він винятково прив’язливий і апетит мав вовчий; добряк добряком, налупиться, ляже в затінку біля хліва і з-під густенних брів подивляється лагідненько, хто куди пішов, що поніс, чи не поклали на літньому столику шмат свіжини, кусник сала, торбинку з сиром, пригніченим двома кружками— щоб його де поцупити?! лагідним злодійським поглядом він позиркував і на дійницю, коли мама йшли до корови в хлів і пілка,— щоб витерти вим’я,— тріпотіла од вітру на дужці; Борман— це був парняга! кудлатий і з вигляду страшний, як лев, характером він був сумирніший від овечки, бо та вівця, що жила на хазяйстві, буцкала його і часом відгонила від хлівчика; героїчною, левиньою рисою його була та, що за один присіст міг ум’яти шматець підчеревини кіл на чотири, коли сало, хоча б на мить, покидали бездоглядно в літній кухні з прочиненими дверима чи на дворі, на столику; він міг їсти, стільки не дай йому— кисляк, помиї, варену для свиней картоплю, охлапи з вечері, позавчорашній борщ, щойно видоїне молоко з піною, зачерствілий хліб, пожовтіле сало з банки, варені курячі киші й лапи, сирі качині голови, хвости з оселедців, залишки холодцю, що підтік в тарілці, вінегрет, захололі шкварки, засохлу в каструлі гречку, кисляк, помиї, варену картоплю, їсти все, що даси, їсти жадібно, буцім вирвався з голодного краю, та, скоріше всього, з такого, як кажуть, гнізда, де ніколи не бачили їжі вдосталь, і жадоба йому передалась генетично; добродушний і лагідний він швендяв за всіма слідком і, тільки на перший погляд здавалося, що він шукає, де б під’їсти, лигнути якого охлапину, а насправді, він так прив’язавсь до сім’ї, як сирота, якого забрали з дитбудинку— і він пам’ятає, як було йому там; не з медом; коли ми з середнім братом завели аж чотири мисливських пси, постало питання— кудись збути Бормана; бо він один петлює за трьох свиней, а всі разом вони з’їдають стільки баняків каші, як добра свиноферма! віддали його в люди; день нема, другий нема, третій нема— і от прибігає: вихудлий мало не на скіпку! щасливий! цибає як! він ж не повірить, що його зрадили! що йому пожаліли їдла! ось, дивіться: як він вас любить всіх! як качається по дворі і підстрибує відразу на чотири лапи, і цибає так довго, мов грайливе лошатко! він там голодав і вив на прив’язі, голодав, не їв нічого, відмовлявся їсти і схуднув так, що стягнув ошийника через голову— і от він знову з вами! щоб не думали, ніби він ненажера; більше його нікуди не віддавали; правда на тиждень було відвезли на дачу, щоб сторожував од злодіїв, але й там він відмовлявся їсти, худ і скучав до сім’єю; його забрали назад— і лагідний, добродушний вдень він лежав під хлівчиком, лежав у затінку, грав на балалайці, тобто сік за вухом бліх, а наніч вірно і віддано простягавсь на бетоні при порозі хати; йому простеляли там мішковину чи фартуха, і за кожним нічним, підозрілим скрипом біля хати він підводився на передні лапи й випинав груди, мов сфінкс; виглядом був страхітливий; безстрашно й обгавкував всякого зайду, хоч вдень і побоювався вівці— тепер, коли ніч була люта й загрозлива для поснулих господарів, кидався мужньо на всякого, хто впізні, непрохано наближався до хати; так він проводив літа свої: вдень під хлівом, вночі під порогом хати, нездвигний, непереступний, невблаганний, мов сама відданість; а вдень боявся навіть старої кицьки, що чмихала на нього і відгонила від каструлі з наїдками; боявся й відскакував від всякого різкого, необачного поруху людини; вночі ж зорив сфінксом і виглядав справжнісіньким левом; на третю зиму його проживання там морози вдарили люті; біля порогу йому поклали мішка, набитого м’яким сіном, бо будь-де в іншому місці він відмовлявсь ночувати; морози стояли такі, що дерева репали й вибухали на всю околицю, а кудли на ердельтер’єрові біліли від інею і він нагадував якогось священного, викупаного в молоці, бараняку; тоді, мабуть, він і простудивсь, і занедужав люто і почав худнути, й страшенно смердіти— смердотніти так, що неможливо пройти повз нього поряд; коли ти приїхав до батьків, на початку літа, сам хворий, висушений хворобою, то вжахнувсь і заплакав поночі— до тебе, ледь переступаючи на облізлих, ліловогнійних, роз’ятрених лапах, підійшов якийсь байдужий скелет; він хотів виказати радість, але не годен був і поворухнутись, не те, щоб підстрибнути; шерсті на тілі майже не було, а висіло злипле від гною, стручкувати клоччя і зяяли виразки; очі були навпіл заліплені гноєм; собака не міг зворухнутись, постояв, пізнав тебе, відмовивсь, навіть не глянувши, на піднесену з хати їжу— кусник вареної ковбаси— і пошкутильгав під хлів; видно й він знав про запах свій і не хтів просмерджувати ним коло хати; ти бачив— це якесь гнійне запалення— і знайшов у каструлі свіжоварене м’ясо, запихнув у нього кілька протисухотних своїх пігулок; антибіотики мусили подіяти; собака з’їв їх і на ранок став веселішим; ти вважав,— це якась шкіряна недуга— і щодень обмивав собаку остуженим відваром пижма, багна, деревію; рани на тілі поволі гоїлись, ти давав йому з м’ясом таблетки, собака оживав, очистились від гнойників очі, хребет став гнучким, рухливим; він навіть пробував гавкати, але вдавалося йому це тяжко; ти поїхав за ліками собі і попросив давати йому звичайні, малосильні антибіотики, і обмивати трав’яним відваром; ти чомусь затримався в місті, обдзвонював ветлікарні, ніхто не міг сказати певного: яка це хвороба? радили його привезти сюди; але як, яким способом, коли він в такому жахливому стані; потім ти кілька тижнів мешкав на станції і якоїсь суботи середній брат приїхав на рибалку, ви пробалакали цілий вечір— де яка риба може ловитись? як добути барсука, чий жир помічний при сухотах? яка буде погода на завтра? які брати снасті— потім, вже постелившись, він сказав, що Бормана не стало, і додав, "це останній із могікан"; так останній; останній із тих собак, яких було у вас п’ятеро; двох отруїли, одного десь вбили вночі, бо не вернувся додому, лайка пропала в лісі, заблукала і збилась зі сліду; цей останній; ти відчув: смерть стоїть поряд і забирає відданих, чесних, безвинних; ще тільки вчора здається привозив їх безпорадними, довірливими, малими— і не вберіг тих, що берегли твою віру в справжні чесноти; ось він медведкуватий, закудланий ердельтер’єр по-діточому зиркає в шпарину між досками і німо жде, коли ти надійдеш по стежці з городу; ось він купається на мілководді в ставку; ось вайлувато біжить за велосипедом, але відразу за станцією лягає в пилюку і відмовляється бігти далі, так зріднений із подвір’ям; ось зустрічає тебе будь-звідки, зривається од порогу і лобом буцкає об твої ноги; ось лежить, зкорцюбленим бубликом, на втоптаному снігу подвір’я, і шерсть на морозі й на животі від подиху засріблюється інеєм; ось стоїть перед тобою вночі, освітлений лампочкою над одвірком, весь висохлий, скелетний, в струп’ї і стручкуватій, злиплій шерсті, стоїть, безсилий поворухнути хвостом, стоїть на облізлих цибатих ногах, жалісно й безнадійно хилить голову,— і ти відчуваєш, як тяжко йому її тримати,— стоїть, не втрачаючи віри в добру силу господаря, що може йому допомогти, підтримати в ньому не стільки тварне життя, як обов’язок бути мужнім проти всякої небезпеки, стоїть з розчухмареними виразками, смердючий, з випнутими ребрами, і тебе душить за горло спершу безсилля, а потім ненависть до природи, до чогось більшого й страшнішого смерті, до якогось розлитого в цих променистих обставинах звиродніння, що відбирає найкращих; згодом ти якось перечитав супровідну писульку до своїх ліків; там йшлося про те, що вони застосовуються, крім сухот, ще й при менінгіті; так от що було в собаки! якби ти знав тоді! ти б віддав йому свою пайку, собі дістав би ще— і на тривалому лікуванні може б вдалось його виходити? тому він почав оклигувати, а потім, на слабших антибіотиках, хвороба його зжерла зсередини; лякливіший вівці, з виглядом прирученого лева, вдень застраханий, а вночі безстрашний, він стане тобі взірцем чесно виконаного обов’язку; і невже ви не стрінетесь з ним ніколи? хоч ненадовго? щоб ти подякував йому, бо в людей неможливо навчитися справжнього й відданого до скону; щоб ти сказав йому, пояснив на мигах— який він непереможний хлопець! він виконав своє по справжньому і ти своє виконай; збери волю в троєперстя, що обтискає перо; сідай і пиши; до рання далеко.