Ти озлиденнів до того, що був готовий найнятися на перемощування доріг, крадіїн, забрукованих урожаєм небезвідомого року; в штанах з наколінниками з автомобільних скатів ти подумки брів до кордону; на крайній випадок ти б за помірну плату міг там перемірювати настрій вітрів, перегортати партитури луговим коникам і цвіркунам на верандах; міг би звільнити засипані лінощами й добробутом, притупілі від пива краї, од такого дошкульного їм безробіття: на власному прикладі надихнув би їх громадян на запальне вітрогінство, на обслуговування концертів за участю найпронизливіших цвіркунів, а то й цілих оркестрів саранчі, привітреної на перший поклик; ти б підтягував зелені струни, навощував багрянцем вечора тонкостеблинні смички і ви б фестивалили від забігайлівки до забігайлівки; ти вдихнув би у тоскну приспаність видива й звуки цих божественних музикантів, що вістують передбачене, благословенне літо, і їхніми голосами, вселітнім тремом збудив ослимачені душі, змусив їх поскидати панцирі й сурмити в них, як у похідні сурми: пора! пора! шикуйтесь! ти б змусив їх присвятити себе мистецтву, як довічній каторзі,— солодким мукам— скрипальськими колективами й духовими оркестрами виходити в поля, в ліси і порівну розділяти хліб, вино, обов’язки з осінньою тугою вітрюгану в дротах і коминах, з виттям морозної віхоли за вікнами, з завиванням приреченості в порожній собачій буді, з гірким сосновим димом, привітреним од поліських пущ, від моєї сільської хати, де я розувся після полювання, скинув верхні, шерстяні, окрижанілі штани, немов підшиті наколінниками з автомобільної гуми, вступив у кімнатні тапки, відчинив дверцяту шафи, линув калганівки з наперсток в пузату чарочку, закусив сухарем і копченим салом, поклав на колісники в грубі соснові щепки, креснув запальничкою і розпалюю зіжмаканими чернетками рукопису; вогонь згаркує, розгораючись, притишено й глухо, немов покійний Удав спросоння, коли йому снилось, що мертвою хваткою душить за шию лиса і стріпує коротко; в хаті холодно, наливаєш повну чарку, пригадуєш всі поля й посадки, сходжені з рушницею сьогодні, горілка з дубильним присмаком прогріває всередині, поволі розрівнює спину, ти пригадуєш кожного побудженого зайця, як ти стріляв і мазав, все постає увіч, але пронизливіше й щасливіше, врівень удачі; ти ще наливаєш; тепір немов і собака подрімує спокійніше під грубою; ти намагаєшся не дивитись туди; все нормально; передрімаєш і почнеш працювати; від ніг по тілу розливається тепло, безтривожність, втома; все нормально; ти чуєш себе живим, упевненим, зрідненим з цим призахідним сутінковим щастям, зітханнями полум’я в грубі, колотнечею вітру об стіни й намерзлі вікна; а що тебе тут чекає далі? і знехотя уявиш їхні дороги, бруковані хлібом, їхні доми, поставлені на краєкутному камінні з діжок, повних задублого тіста, їхні алеї, дитячі майданчики, пляжі, посипані непропарощеним золотопшеничним піском, бо спліснявіле, розпрокляте наше зерно ще отоді, давненно, відмовилось стати мукою, сходити тістом, пропаро-
щуватись, проростати і вони його використовували для примітивних потреб, як ми гранітну мучку; люди милі! сплеснеш ти руками— оце так достаток! оце благоденствіє! їхати чи не їхати? однозначно: це зрада ідеалів! історія тобі не вибачить запобігання! та з площини доречності— згідно натхнень, згідно настанов небесного вісника , що на початку осені викликав тебе на пошту і вручив повноваги опікуна над осклерозеним століттям та заповів дбати, дбати і дбати всіма переможними засобами,— з площини доцільності ти мусив, звичайно, з’їздити, допитати й тамтешніх свідків, а учасників притягнути за барки впритул і посвітити настільною лампою їм межи очі, може щось і згадають просвітлілим од ситості мозком; звичайне, мусив поїхати: прийняти розкаяння, взяти розписки і банківські шифри, полегшити перед відходом душі; але щось тебе стримувало, щось осмикувало, щось підмовляло серцю: саме тут і нині ти зобов’язаний вислуховувати, сповідатись за всіх, утверджувати волю Слова; виходило: ти був прикутий до вітчизни гірш прометеївського, встократ самотніше, бо той орел, що довбав печінку, давно полисів і здох, відколи ти нуклідами й творчістю заліковував свій туберкульоз, свій залацканний орден, вгероєний, вручений тобі за мужній крик і запальність; да-а-а, бідна пташка, одкинула кігті! а ти терпиш, пишеш, жереш ці стронціаніти й ураніти вкупі з антибіотиками з пригорщі, ти храпотиш ними, як кінь буряками в шаньці— і запиваєш жовчю й плітками своїх незліченних заздрісників; тут не один орел загнувся б! тут ланцюги б розлізлися, як киші в здохлятині, і сама скеля зчервивіла, як застрелений давно собака; а ти гориш, ти прикутий— і нема тобі спасу; їхати чи не їхати?! їхати, це справа честі! як же покинути тих недопитаних, тих невисповіданих, і прирікти їх на вічнопекельні муки! або, ще гірше, прирікти на гнів всевишній! ти мусив їхати, щоб врятувати Захід; щоб звільнити їх підсвідомість від скоєного, розпроклятілого з роду в рід; їхати! бо якщо не ти, то хто тоді! але й сила обов’язку не розбивала вагання, і, коли надходили візи й виклики, скажімо, на Тридентський собор— покласти і своє серце на боротьбу з білібердалами, єретиками, реформацією як початком вселюдської зараженості— коли тебе закликали до габсбургського двору часів розквіту австрійської імперії, аби ти оспівав, розгомерив, так би мовити, їхню велич, то, чесно кажучи, ти, як всякий мисливець напередодні полювання, розбивався в здогадах: куди податись! підеш туди, а весь звір, вся цікавість пригод, вся історія зіб’ється в іншому, глухішому місці— і ти повернешся з поля, убивши ноги та так і не бачивши ні шерстинки! то ж ти собі й далі сидів біля груби, підкидав поліняччя на жар, весною просиджував на пригріві на пеньку коло хати, осінню сидів на порозі, мов спорохнілий гриб, рано старився, дитинів безнастанно, дописував, виправляв сторінки, а все, що чворилося в світі й шелестіло по смрадіо, нагадувало пересипання міри порожнього в безмір пустого, з пустелі в пустелю, з темряви в темінь: ніч так предовго трусила зірками, мов гральними костями, що їй аж зсудомило пальці— й тобі не випаде виграш; все довкільне, озвучене смрадіом, виказувало марнотність, одержимий нестрашний жах, розваги й ігрища подурілих комп’ютерів; все віддалене від подвір’я на неуявні гони, гналося одне за одним, мов тічка собак, скаженіючи з жиру— і чим би ти там займався, непідлаштований під злу гонитву? головною ж відразою була несправжність і спроби віднайти справжнє в дикуваватий спосіб (вони на твоєму прикладі хотіли опроститись, але скількох, скількох вже твоє знання завело на манівці й перетворило в недоуків!) вони здамократилися до того, що вимагали відставки прем’єр-міністра, який мовляв то запропастив штатного, пикатого, як сальтисон, кота з резиденції, і чварламент на повному серйозі лихоманило під час слухань: де подівся наш котик! наш національний символ! наша гордість! котик, котик, де він! їхні леді, здавалося, мріяли народжувати домашніх тварин, котів, іншу безсловесну живність, так зненависніли їхні джентельмени до свого ближнього в подобизні людини; серед садистів, насильників звична перебільшена любов до тварин, це пояснювали тобі знавці кримінальної психіатрії. Одної зими, за північ, повернувшись з села електричкою, ти бачив на приміському вокзалі п’ятьох замерзаючих бомжів; люта, вітряна морознеча, градусів під тридцять, шугала порожньою залою, хляпали старезні двері, в кутку, на підстилці з картонних ящиків, покотом, напівмертво лежали в лахманах п’ять осіб, що нагадували зогнилу купу гички, на бетонній підлозі сіріла випита пляшка з-під дешевенького вина, морознеча була така, що тобі припікало в пальці крізь підошви чоботів; п’ятеро людей ледь позітхували, пройшов міліцейський патруль, упритул не помітивши їх, щоб зранку витягнути за ноги і більш не мати мороки; п’ятеро лиць не виказували ні страждання, ні тваринного жаху, ні, тим більше, благаннь; вони, засинаючи, замерзали, як тихне вода в крижаніючій річці, вони були вже напів, якщо не більше, мертві, поворушувались зрідка, тихо, спроквола, як нагадує про себе велика кротовина; вітер ніс снігову крупу по залі, шерехтів краєм картонного ящика, перекинув порожню пляшку, але ніщо не зрушило землистої тиші, згорбатілої в кутку; гепнули з розмаху двері, люди в закуті поворухнулись,— вони були ще живі і ти не міг їм нічим помогти, зарадити, цим п’ятьом, які колись були дітками, ходили в школу, цілувалися на випускному вечорі, мріяли про життя велике і світле, виїзджали в міста, горбатіли на новобудовах, по двадцять літ стояли на квартчерзі, працювали, тягнули лямку, віддавали в науку дітей, спивалися потихеньку, жінки їхні знаходили молодших, спритніших, таких самих, лише безпрописних, селюків, а скаголених, споєних виганяли, виписували з квартир, доздихувати, доспиватись, догибати, і от вони лежать покотом, на вимерзлому всмерть бетоні, мерзлішому вічної мерзлоти, вони, що недавно боялись ступити в перший клас школи і стояли, мов зайченята, з притиснутими до грудей руками перед учителькою, вони тепер замерзали безбоязно і ти не зміг їм допомогти, навіть словом, бо не почули б вже; а якщо й почули б, то глибше б забилися в закут, у глибину вмерзання; вітер ще дужче рвонув двері з петель, покотив дзвінкою підлогою пляшку, над купою лахів підвелась голова, рука і знов осіла, і ти пішов на останню електричку в метро, сам бездомний, і, коли в теплі зимової квартири колись згадаєш про це,— голова, немов від обуха, втягнеться в шию; від твого сорому з них ніхто тут не оживе; не підведуться народи, дозгноєні чреволюбством, покинуті на доздихання в скавчливій купі; не встануть прямо; не випростаються від зваб смертюги; не звідземніють; не окаються; не оживуть; як і твій вірний Удав, твій мисливський друзяка— і як тобі без нього розплутати ці сліди спогадів, ці свіжі ранкові наброди того, що було недавно, ось пробігало поряд? як тобі розібратися в цих всих споминах, впечатаних легко й нечутно, мов нічний слідок куниці в білопінну порошу! от ти й збиваєшся з сліду, розгадуєш здвійки, петлі, по непарній чи парній кількості вгадуєш: покинув звір нору чи днює в глиняному сховищі пагорба? ти, дошукуючись здобичі,— невловимого часу, подібного на лісову жовтодушку-куницю, що пластається в ніч однаково стрімко і по землі і по вершинах ялинового чорнолісся,— не міг не збиватись, відступати назад, щоб примітити, де звір дернувся на дерево і пішов на махах верхами, отрушуючи кухту, і ти, по смітинах на недоторканому ще снігу понови, розпізнавав його верховітий біг, політ, скрадав далі й далі, по буреломнику, по непролазних хащах аж доки він знову не сковзне на снігову м’якину; тут ти відчуєш його п’янку, з’азартнену як і ти,— в гонитві, в ловах,— заховану, завмерлу десь недалеко в гайні, в дуплі, присутність; час, як і куниця, має звичку затаюватись намертво; це його сама рятівна, вироблена мільйоноліттями звичка— зачаюватись і пережидати нишком; скільки разів бувало на твоїй мисливській пам’яті: ось лісова жовтодушка, куниця з яскравозлотим підгорлям, заховалась, занишкла в дуплі старезної ялини (жиле дупло від нежилого, або тимчасового, різниться тим, що воно вичовгане до блиску, з налиплими на живицю тонкими, виткими, сріблявими вискубнями з підшерстку і довгими смоляними, вирватими з хвоста, волосинами, а також присутністю свіжого посліду: завбільшки з вказівний палець круциків на віднозі грубезної гілляки; приховуючи рисканину, куниця і оправляється біля житла, надто в снігову зимову пору) ти відчуваєш, ось вона! близько! поряд! собака розривається від гавкоту, з розгону вицибує на дерево, дере кору, зіскакує на бік, знов розганяється, знов цибицькає; вище, вище! кидається на дерево ще і ще, захлинається, мов плаче з радості— от вона, хитрюга, що стільки нас виводила, надурила! от вона, сучара!— заходиться зірваним на виск, тонкоголосим дзявкотом, аж тобі закладає вуха, ти вилазиш на дерево, дивишся вниз, у прямовисне дупло, а там нічого й нікого; ти б’єш обухом сокири по стовбурі,— жодного поруху, жодного відзвуку; ти пробуєш низ дупла лозиною, щось ворухке, м’якеньке, проте лежить мертво; ти виймаєш лозину, обстежуєш розмочалений зумисне її кінець, щоб начіплялося, якщо звір там, всередині, пуху з підшерстку; так і є! ось він! ось вони! срібляві з рудизною волосинки! але куниця всередині нишкне ще дужче, собака внизу, під ялиною, аж охрип, хекає з висолопленим язицюрою і тоскно, безсило звискує, за мить віддихався і ще лютіше, азартніше, в п’янкому засліпленні, стрибає на стовбур — і сіється чорна, лускоподібна кора на витоптане котовило; ось вона! ось вона! однак, нічим себе не виказує і тільки, коли їй набридне геть,— і знавіснілий гавкіт, і шпирхання тупим патиком під боки,— вона підніме голову і зиркне назовні, на світло: два зелено яскравих ока з дна темряви раптом виблискують: одні з найщасливіших, одні з найдорожчих, одні з найпронизливіших зблисків! бо так пронизує звідти, з теміні, пара очей з якимось магічним, ядучим, а, насправді, загнаним і безвихідним блиском; це миттєвість, коли позбавлений всякої кволі й страху, мужній, чесний хижак вперш відчуває своє безсилля, приреченість і коротко, зле погиркує— голови не бачиш, тільки пара зеленоядучих, пронизливих цяток кидається з боку в бік, завмирає і плавно гасне: це звір, розвернувшись в дуплі, збігає ще нижче, вкутується там, на підстилці з трухлявини, м’яким при корені і грубуватим, мов з кінської волосіні хвостом, і пропадає в незримості; може впірнути в бічну дупловину і зачаїтись там наглухо й пересиджувати, заткнувши тілом діру, клуби диму, який ти розвів, прорубавши отвір у стовбурі; тоді потрібно вдатись до професійних заходів; та головне: це вроджене, терпеливе, безстрашне вміння зачаюватись, споріднене з хижим зачаєнням часу! і ось ти сидиш під грубою, намагаючись не глянути туди, де колись подрімував на простеленому мішку собака, сидиш і розплутуєш із перемінним успіхом теперішні враження і минулі сліди, голодний рік і постчорнобильські осені, своє смертовідчайне бездомів'я, митарство і стежки в засипаних зерном країнах; розплутуєш, збиваєшся з нариску, деінде переметеного снігом, деінде пролеглого по мельхіоровій санній колії, і тоді геть незримого, непомітного, але ти то знаєш: звір вибрів на чужий слід, щоб десь обережніше, раптово, зробити скидку і залягти на днювання; тут-то й підходь— і бери його голими руками; ти підкидаєш дровенят у грубу, подумуєш— чи ще не випити?— закурюєш, ходиш по хаті, набираєш квартою воду і вмикаєш кип’ятильника, крутиш ручку радіоприймача, що за час твого ліричного відступу втратив хвилю і збився на шельпіт, шелест, однотонний із вітряним пошелепування верховіття ялини, під якою ти снігом одтирав ледь поцятковане, тепле, м’яке, недоторканно ніжне, хутро щойно впольованої куниці; та от звиснуло: хвиля знайдена, в хату п’яною безпардонною ґерелицею ввалилися голоси, новини, звичаї далекого заможного світу; та, щоб вони не молотили, ти відсторонюєшся від них, запарюєш в кварті деревій, мелісу і м’яту, присьорбуєш гарячий духмянок,— в хаті від радіодзявкоту вже не так самотньо— і, якщо голова твоя притупіла сьоніч, і ти відкладеш писанину нині, то раптово, з нічого, зродиться анекдотний настрій; ти пригадаєш чуті, розгавкані по смрадіоновинах оказії з країн, засипаних пірамідним зернищем; да-а, здамократилися до ручки! завели порядки! завели, наприклад, моду страчувати своїх президентів за те, що в них, попри кастрацію, оживають статеві марення! а нічого собі! президенти там могли тільки скалозубити й виступати, виступати і посміхатись щировівсяним кінським усміхом; а, не приведи доле, щоб доторкнувся до жінки!!! феміністки лінчували нещасного, обварювали смолою, викачували в пір'я і пускали з торбою в твою вітчизну: на розтерзання променистих обставин, агресивних, мов покручі алігатора і піраньї; сидячи на порозі веранди, ти іноді бачив якогось бідаку на стежці: весь білий, обпір'яний, мов алкаш, що шукав заникані жінкою гроші в подушках і перинах, а потім, коли це нещастя підходило і топталось по-кінськи, немов одфиргуючи ґедзів, і просило милостиню в тебе, ти з вельможного голосу впізнавав їхні санкції, їхні погрози, їхні обіцянки заборонити! покарати! стерти в порох твої антидівократичні вилазки в поля на велосипеді! твій крик про обікраність і землю крові; обіцялися навіть вирвати твій жалібний пучок очерету за спиною, мов над волхвами з’яскравлену дороговказну зірку! так вони іродствували, так бажали одібрати дари і посіяти тьму народам, знов повернувши доветхозавітню пору; а тепер дожилися: он тупцяє, христарадничає— це воно, що всіляким єхидством вбивало твою піднесеність, заклики гніву небесного! це воно, що так нагло замахувалось на зорепадний очерет, на звідчаєну боленестерпність!! на молитов уповання, на благальність Пришестя!!! на вогнепад запекельнілим!!!! на воздання нечестивцям!!! — це воно мнеться, нітиться, на сльозу тисне; ти помагав їм, чим міг: ліщиновими горіхами, куснем сала, хліба, парою яєць, огірками з города; проводив до хвіртки і довго дивився в зсутулену спину вигнанця, і довго потім не міг писати, довго зітхав: що ж це робиться! та в нас і собаку шкодують більше і тримають при подвір’ї! та там вони з жиру вдуріли геть! а наступного тижня новий вигнанець човп по стежці...; та скільки ж там тих презентентів замордовано?! а що з простолюдом коять?! да-а озвіріла дівократія; заскотинніла як стара репанка, запохабніла, як жирна ропушина, засмердотіла гнилокишшям, як старечого блуду дірка; і лізе межиочі, в наречені світу; так збиткуватися над посадовими людьми і вводити в розор напівопухлі села; тут іноді й собі закропитися нічим; і так до зими: йшли і йшли лінчовані президенти, аж поки їм не відвели окремі помешкання на собачарні під столицею, бо, все таки, той оазис гицельства збудували під тиском їхніх зелених, і вони мали на нього моральне право; там, на псарні, вони й довіковували; а ти ще довго не здужав взятися за перо, обурений до того, що біліла кров під нігтями й біліло чорнило в авторучці— яке знущання! скотилися до расизму на статевому грунті! до лінчування усміхнених! о людство, людство! набачившись такого, хто б на твоєму місці ризикнув їхати в ті людоїдні землі?! ти, хоч і не з лякливих, але вважав за краще не випробовувати долю лишній раз, як міцність шиї, трапляється, випробовують на залізничних рейках; австроугорськими візами ти загортав в’ялене м’ясо й хліб, вибрідаючи вдосвіта на полювання; без тебе обійшлися на Тридентському соборі і, як показала історія, запропонованих там засобів було замало, щоб вирівняти горбатих перед могилами і лібердалів перед актом віри, і, зрештою, під тиском жваво-хитрих урядів, усьому істинному перекрили йому кисень; як тепер і тобі перекривають, де тільки можна, вихід на люди, в люди, між людство, і загиджують ефір, гідний грецьких філософів, своїми пісеньками, блеянням, дриганням, немов ошпарені кози; немало б ти міг повідати там, у Триденті,— до чого докотиться людство через чотириста з лишнім літ! до чого змерзенніє із свободами й скліщеним братством! немало! немало! ти б змів брехоти і виправдання мертвовірою, виправив хиби в кожнім параграфі— і якою б нині була парафія?! незбочевлена, невскаженіла, чиста! подумати тільки! помріяти про високу можливість; невже все терпіння вичерпане? ні, ніколи! погибельне має згинути, а від живих вимагається чистота істин, життя згідно них, милосердна віра; Бог змете нечестивців, як смердінь труп’ятини, як сморід блюзнірства, як смердоту над відстойниками— принесе меч, і буде ридання запізнім, і скрегіт зубів даремним; вірте— і їхні кості розтануть на віск, і сіті, на вас розставлені, розлізуться, мов гниле жабуриння; саме ці перспективи ти оббалакував на самміті, коли до тебе прибули історичні гості; вони провзнали твою адресу з архангельського довідника— там імена засвічених Духом, починаючи з прабатька людства,— вони ввійшли в хату з обіймами, з привітаннями, з вигуками, з повними сумками речей і гостинців; твої старі знайомі! чільні дослідники земнопекла: Варлам Шаламов, Данте Аліг’єрі, Федір Достоєвський і якийсь четвертий, невідомий, у верблюжововняній одежі, підперезаній шкіряним поясом; посиділи, пообідали до вечора— за сутінковими вікнами останні в череді вівці пронесли на вовні вицвілу, полинову пилюку з авраамового поля— ще вдарили по соцькому, закусили маринованими опеньками з цибулею і підступили до мети відвідин: чого ж вони хочуть, людинознавці, духовидці, класики? "чим можу бути корисний?", "та нічого особливого, колего!", "ну, а все таки, мої шановні?", "та нічого такого, зайшли собі, от, калганівка добра,— де б ми ще так пригостились?!, дякуєм, дякуєм!", "нє! ви кажіте прямо", "ну, раз ви так настоюїте,— по старшинству бере слово італієць— не прийміть це за ґендель чи подібні фінансові штучки, ми пропонуємо обмін: променисті обставини на нерайські місця; зате поправите здоров’я, поспілкуїтеся з моїм провідником, Вергілієм; вам треба поберегти себе, юначе", саме на цьому слові повз вікнами знов проячали, прокурликали незникомі вози, підманюючи душу прощанням, прокурликали й стихли, і стало нам всім неприкаяно, осінньо, запропадезно золко; ще пригубили по соцькому, хто калганівки, хто настояної на прополісі; чорною мукою з ріжок ніч обсівала садки, поля, бовдури пусток, провалену шию льоху, дорогу в глинища, гупання десь на току і скрегіт незримої молотарки; мовчання ставало ще гнітючішим; від тебе чекали відповіді, а ти знай пригадував і не міг пригадати, упізнавав по читаному, так слізнопам’ятному, аж пригалушило на мить, ім’я того четвертого, у верблюжововняному одязі,— ну як його? як його?— допікав ти себе, доки поважне товариство сутулилось над тарілками; ти ще линув по чарках, запалив свічку— нічна, принаджена світлом мошва, ринула знадвору в кватирку, ти закляцнув її на клямку, вийшов з-за столу, щоб внести сало з погреба і підкріпитись для пам’яті, бо вже несила згадувати: хто ж він? і тільки ступив у сіни, як при порозі спіткнувся об щось важезне, мов кілька чавунних батарей опалення— присвітив свічкою— об власні рукописи!!! обважнілі від переплавлених, чавунних ночей і дум; об власну сповідь! яку вже й сам нездужав донести далі порогу, а потім електричкою відтарахтарити у видавництво: оце так вийшла дискетка! і на слові сповідь тобі просвітліло; сповідь, сповідь; ти потоптався ще довкола цієї назви, глянув на гостей на лавці і в четвертому, загадковому, впізнав дослідника пекельних заглибин серця, автора знаменитої в шістнадцятому столітті "Сповіді", в миру Августина Аврелія; так, це був він, уроженець Тагасту, містечка в Алжирі, тогочасній римській провінції, він, охрещений зрілим мужем, він засновник автобіографічного жанру, він, що поєднав триєдине в оповіді: розкаяння в свідомих і несвідомих гріхах, подяку Всевишньому й безмежну віру; він, подвижник, служитель, теоретик; але ти вдав, що нічого не сталося: злазив у погріб, вніс нашпигованого часником і лавровим листям сала в трилітровій банці, обтер полотниною запотіле скло, покраяв до дощечки білі з рожевуватим прожиллям шматки на тонко, ще розілляв по повній; випили, закусили, ти осмілів і не втримався, правда, довго гадав, як звернутися краще? ніби й колега по літераторству, а ніби й не рівня? святим називати якось занадто незастільно, по батькові, як його, теж не знаєш! зватиму по простому, по імені; якраз ввімкнули електрику; щось рано сьогодні! і загально покращений настрій,— радість бачити один одного,— додали тобі впевненості: скажіть, Августине, Ваша сповідь справді комусь помогла? когось одвернула од звиродніння? комусь вгоїла нетлінну душу? вплинула на шкандибачку подій? виправила горбатих перед могилами і білібердалів перед аутодафе? дивлячись у спину історії, як Ваш покірний слуга на вози, що курличуть повз хатою, дивлячись, так би мовити, на злу випадковість визначального, щоб Ви могли сказати й порадити сьогодні? бо я і сам сповідаюсь, певною мірою, звичайно; не ті часи, щоб відвертитись вкрай, роздавати святиню псам і годувати перлами свинократію; хотів би почути Вашу думку про доречність літературного сповідання (он як ти завикрутасив! духовидець бачить наскрізь), він глянув на мене з сумним заохоченням, як вчитель на дитину, що задає йому простеньку загадку з читанки; він глянув із ледь помітним докором і співчуттям, мовляв, да-а, дожилися тут люди, так змаловіріли, так запотьмарили себе, що сумніваються в силі сповіді! оце так житка! оце так нове варварство! він вгадав коріння сумнівів, ближньонелюбства, братоїдства, всіх наших бід, забичілості цих споганених теренів, обсажених всевічним трауром, прахолюбством, чорнезною мукою з ріжок; а ти стояв розгублений— потрібна твоя писанина чи знепотрібнена навіки? стояв, мов юний, зачмошений графоманчик перед шанованим класиком, одне слово якого означало: жити або гинути з бездарності й сорому; ти стояв і м’явся, м’яв душу напоказ, мов кріпосний шапку перед паном, стояв розгублений— чи перепитати ще про доцільність? та тут мовчанка зійшла на мету відвідин: Варлам Шаламов, знаючи про твою скруту, запропонував добратись до золотоносних шурфів; там, по колимських мерзлотах він стільки їх надовбав, що тепер тільки йди і призбируй своє законне, змозолене золото; табори розпустили, в бараках звіринніє вітер, умови каторжні, але, принаймні, за літо намиєш собі на хліб і безклопітність; а повітря цілюще, а скільки там дичини! я б сам вернувся, та старий уже; Достоєвський, той навпаки, запропонував переїхати до північної столиці і зійти до слави гоголівським проспектом, так переіменованим з невського, бо все звихнулось, звідьмачилось, здегенерувало до рівня його героїв, що часом шпацірились там— і малороса признано одним з батьків звиродніння на офіційному, топонімічному рівні; ти подякував і відмовився; тебе й не таким купляли! сам душезнавець не із останніх, ти вбачав у добродійствах— доволі практичних і щирих— спосіб усунути тебе від досліджень виняткових мертвих домів, виняткових, безмежних концтаборів і каторг; тобі, виявляється, пощастило! які простори звироднінь для дослідника! які небачені зміни доль, характерів і художнього слова, що покладене на папір, протікало крізь нього, буцім нічне сновидіння крізь білий цідилок досвітку— і не було йому прихистку, не було йому спокою до наступної ночі; ти знав свій народ, як усезримість мікроскопа знає вірус чуми, бацили гомосовєтікізму— і вмочав своє школярське перо в чорнильницю комина, щоб висповідати найважливіше, найщиріше, та тутай знов понад вікнами прокурликували вози, нагадуючи, як їм тяжко добутися за океани й проклятість, от і блукають в розпачі: летіти їм чи підождати наступного тисячоліття? ти умочав покликання в досвід всеспалень, надій, горінь, а з гіркоти безвісного, зниклого безслідно, як корчі примітивних організмів, напластованих у вапнякові, з гіркоти свого і всіхнього, прикипілого до серця, як гірчичник до спини, з гіркоти вечорів без притулку і ранків без усміху, з гіркоти скислого на оцет вина і молочайного вітру в середині серпня, з гіркоти років без сподіваного, з гіркоти виглядань в очах, з гіркоти злидарства, принижень, невіддячених образ, зневіри в тих, що присягалися найпалкіш і вливали жовчі в тривогу осені, з гіркоти звіданого дьогтярніла на сторінках здебільшого сага про сажу, ніщо про нікого; але тут ти не падав духом, не повзав на пузі перед сюжетом, а чесно шукав свої відповіді і чесно вірив, що істинне тобі відкриється, як нове небо апокаліптистові; пронизаний побожним полум’ям, ти вигукнеш, "плачте зі мною, плачте наді мною, ви, що зберігаєте в своїх серцях доброчесні почуття, джерела добрих вчинків"*; стоси намисленого, призгаданого, зчавуннілого при порозі були тим щаблем, з якого ти міг узріти чистіші, пронизані вірністю, обрії; забігаючи наперед, повинен признатись, що, все таки, ти згодився здати вітчизну кільком квартирантам— платили ж не асигнаціями, а дзвінким металом удачі, золотом, відкарбованим на монетних дворах ще в незфальшивлені століття— чого гріха таїти, змушений був підлататись, поправити здров’я, щоб далі провадити збір свідоцтв, очевидництв, наклепів на себе, доносів на кожну неординарність, звітів і розписок по кожній вивезеній зернині, статистичних даних по кількості просіяних в землю нуклідів і пропарощених чорних ріжок, про урожай безбутнього, якому колоситися чотири вічності, по чотири пори року; безнастанно; ти знав, що з цього матеріалу, як з непотрібної колись нікому нафти, постане енергія надбігаючого тисячоліття; ти вибрав за краще поузбережитись на середземномор'ї, підгоїти легені, і тільки склав учетверо візу на курорти, оспівані в "Божественній комедії", як твої недруги з безнадійних джерел здобули й розгавкали інформацію про застілля з класичними особами; мене звинуватили в співпраці з потойбіччям; мене, котрий всю увагу громадськості звертав виключно на теперішні, на тутешні справи; мене звинуватили в дворушництві, практично, в лицемірстві, в спробах примаститись до вічності; правда, наш "емзеес" безнастанно спростовував ці провокаторські штучки, але ти сказав: годі! залляли смальцю за шкуру! вже і орел загнувся від моєї печінки— патріоти побачили в цьому знак занепаду російської імперії— а мені, бач, не вільно підправити десь здоров’я, десь проєвропитись, десь ненадовго відлучитись, мов, на босу ногу вскочивши в биті валянки, збігати через засніжене подвір’я в дощаний нужник, навпіл закиданий кучугурою; недружні резидентури, здійснивши витік інформації, натякнули вульгарно: сиди й не рипайся! (про це тобі потім за чашкою чаю розказав Даніель Дефо; а той знав, що каже) це так вони тобі віддячили за право завозити підгнилий крам— бізнеснувшись добряче, вони замулялись тобою як свідком; а ти ще й підкопуєш під фундамент з тіста, під вимощені зерном дороги, під стратегічні напрями ошуканства— сиди й не рипайся!