Щоденний жезл

Щовесни в злокраїні— зазначав дорогою з Хорватії до хазарського царства, один з небагатьох свідків так званої "хазарської полеміки", секретар християнської делегації, тоді ще юний Мілодар Павич— вприпочатку літа сни тут десь зникають, не ловляться, мов риба, яка пішла на нерест, і ловці сновидінь при дворі кагана нудяться й перепробують різні способи лову, та все даремно; весняний сон є найбажанішим, всі добрі пророцтва, закладені в ньому, переходять ловцеві, а злі віщунства не мають сили; весінніми снами вигідно торгувати, і в деяких ближніх племен, печенігів, угрів,— вони в поважній ціні, так як у монголоїдів розвинутий ембріон, вирізаний із черева щойно добутої ізюбрихи: властивості його цілющі, і його скуповують знахарі; щовесни на деревах тут розвішували петлі замість шпаківень: як із сталевих тросиків, так і з кінського пута; другі вважались кращими, бо намилені бистротою кінських ніг і, ніби аж самі наздоганяють здобич; їх розвішували й на високих тичках на узвишних місцях, щоб ловити перелітні сни і рятуватися від променистих обставин; я бачив— звітує далі секретар хазарської полеміки— немало дивного; один доброзичливець, бажаючи мене убезпечити, надав мені броньоване, з вікнами, що збільшували, авто і я бачив минуле й майбутнє хазарського царства: бачив нав’ючені шовком каравани з Китаю, бачив їхніх купців-радхонітів на європейських торжищах, бачив мечі, обопільно гострі, вручені в данину полянами, бачив війни і війни, і столицю на острові серед ріки, і якогось листа, привезеного до царського двору з Кордовії, за посередництвом чоловіка з пучком очерету за спиною; бачив пустелю й занепад, і місто Самбатас там, де згодом звеличніє столиця краю, бачив урочище з їхнім іменем і крайні рубежі легенди про розповсюдження колін гебрейських; я проїздив вулицями, але недалеко від центру, бо всі полюси там змагнічувались і вказували напрям до якогось саркофага, як я гадав— до головної усипальні кагана і його придвірних— і, якщо заблукаєш, то будеш їхати доти, доки не перетворишся в сон: і потрапиш у розвішані, замість шпаківень, на деревах петлі; у цих племен прозирає зажерність до праці; вони розгинаються тільки під гарапником, а так, звиклі горбатіти на полях, пересуваються раком, ніби ждуть неминучого гвалту, і так залюблені в свою землю, що згодні перенести його, не відриваючись від сохи чи мотики; це єдина їх насолода і можливість запліднитись, бо так, за роботою, все немає часу; цілий день жнуть, цілу ніч молотять, а здосвіта вже печуть хліби загарбникам; вони щосили прагнуть погвалту, стільки звідавши глум на віку, що й не відають легших способів продовження роду,— і їхні красуні лиш в снах позбуваються працелюбства; однак, я не вірив спрощеному тлумаченню шпаківень-зашморгів, розвішених нібито для лову весняних снів, мов риба на нересті, наповнених благими пророцтвами; з допомогою хазарського словника, придбаного тутай в сторожа, що пропивав бібліотечні раритети, в обставинах променистості я й сам прозрів, і впірнув у сни легко й радісно, немов дитина в наповненій ванні, лежачи горілиць, притиснувши носа двома пальцями і ледь опустившись нижче; я побачив справжню причину весняних шибенств— це все митці, проплакавши себе по підворітнях та забігайлівках, полювали на сни невідомого автора, що витесував книгу-ковчег, передбачаючи незабаром очищення вітчизни; вони замислили виловити ембріон його сну і зеліксирити його видива в речовину безсмертя— позаяк душі з них витікли енурезно (подібне стосується митців, бо простолюдні душі зникають тихо й мирно, якщо не згоріли живцем нехрещені; душі ж засліплених владою дохнуть, як щойно вилуплені курчата під квочкою, так і не розплющившись ніколи); вони полювали на ембріон задуму і я, пробудившись, у того ж таки сторожа, доглядача бібліотеки, подарованої царем хазарським цареві кордовському, і втрофеєної князем Олегом, та так і залишеної тут, назавжди, я купив у старого кілька сувоїв; на пергаменті стояли клейма вавілонських кожум’як, а самі шкіри були з овець прабатька людства; від прочитаного морозило; автор епічнив, порівнював своє безталання з полоном князя Ігоря, піддуреного половецьким ханом, розбитого з дружиною і згодом утеклого з допомогою половців; є підозра, що хан видав за князя доньку, щоб полонити серце його краю— і, втікши, Ігор почувався в більшому зобов’язанні і полоні, ніж у попередній неволі; в гіркому становищі автор не раз вигукує: о земле руськая, ти знов за пагорбом! довго ніч меркне, зоря світло зронила, мгла поля вкрила, щебет солов’їний заснув, гамір вороній прокинувся, та ніхто щитами черленими степу не перетнув, шукаючи собі честі, а князю слави; впізнаю погань половецьку— о мстиві! крізь метафори й вигуки прозирала наріжна думка твору: доба людської сили, знуртованої на честь і славу, скінчилася з початком чорнобильської неслави; землі руські зникли навік за пагорбом, і слово невідомого автора ковчежить саме по собі, на хвилях часу й безчасся, ураганів і мертвоштилля вигойдує інший, новий, безживний, безжальний, безпам’ятний, безтривожний, безмірний, ніякий, нічий, розщеплений часосвіт, осяяний іноді ще тією, древньою, з княжої пори зірницею пригадувань і малої сподіванки на милосерднішу долю; невідомий автор припускав, що чим безславніша поразка, тим яскравіше слово письменника про неї— і вділяв героям і словам частину вічності, відборгованої в майбутнього; вділяв ту грамину туги, видихнутої з правічних просторів велетенського буття і його безслівності й німоти в чеканнях голосу; вділяв і прагнув лише уважного прочитання, але та сила, котра церберить вічність від поділу і долученого до людей здріб’язніння, та сила затялась мстити йому, перекручувати при читанні його письмен грішне в праведне, правду в злукавленість; вона сукала дулі з абзаців, немов лиха сусідка з-за плоту, зсукувала речення в один мотузок, немов простирадла в безсонні, зашіптувала, заворожувала кожну сторінку, немов щасливе кохання, що муляє заздрісним; словом, паскудила, чим могла, аби тільки віднадити читальників; та й не дивно! через стільки віків ланцюгова оповідь— діалоги з собакою, розщеплені думи, променистість задумів і спроби вдіамантити прю з несвітом, коли земля за пагорбом і ні честю, ні слави— стане першою пам’яткою доби затемнення; цій пам’ятці судилось немало— і забуття й непрочитаність, і багатьма дослідниками здійснене потрактування туманних місць— вона відбирала у вічності велич подій, викрадала в часу трагічність, і слово пролітало крізь очі, мов птах крізь петлі, і залишало ще пронизливішу задивленість; все тут чекало обраних; і це наводить на думку, що автором і невловимістю його задумів, переказаних снів, поводирювала віра в святу недаремність написаного слова; це головне в тих уривках, які вдалося дістати; години творчості автор порівнював з силою, всевладною в церкві— поза стінами ж колотиться нечистий; і варто відкласти письмову теку з коліна, ступити за поріг— і потрапляєш у різуче повітря провокаторств і зрад, у вихор безчесного, у смерть однодення,— і зло вривається в груди й довбе легені, мов дятел, шукаючи лялечку в дуплі осичини; автор ніби хотів сказати: сила, яка берегла його, через написане ним вбереже уважних і вірних; я сам це відчув на собі, проїзджаючи сюдою в якості секретаря християнської делегації, прикликаної на полеміку до столиці каганату,— до Ітиля— і, з допомогою придбаного тут словника та путівних порад невідомого автора щасливо уникнувши у всяку ніч стільки розвішаних зашморгів, стільки порожніх очниць злочасся, стільки лупооких нулів, подібних на шальки терезів, звідки зсипали почуття міри й безміру, і де тепер глипає одна даремність; я щасливо випірнав із снів і спросоння стискав два сувої, мов пінопластових два шматки з рятівного пояса; та в них бракувало закінчення— так, в шкодуваннях і роздумах, що ж там діялось за останнім, обірваним реченням? я діставсь до мети поїздки і приступив до обов’язків секретаря полеміки; і тоді вже сам міг звідати всю силу й всевладдя увічненого слова.