Щоденний жезл

До лиха самотність! коли не пишеш, вона стає одомашненим звіром із зубиськами вовка, і так і лучить, аби вгризнути; тільки за нею доглядай, думай про неї, годуй, прибирай, та ще й придивляйся, аби не загризла; до ката приблудину! ти відкидаєш три ковдри й кожуха, намацуєш ногами на холодній підлозі кімнатні тапки; зараз розпалиш у грубі, зробиш зарядку, розімнеш суглоби на турніку, вип’єш чаю і сядеш за свою головну роботу; сила волі може все! ти дещо виніс— то ж спробуй знову; повинно вийти, повинно, попробуй, забудь про все, відкинь всі жалі і прикрощі,— і довірся вигадці; ти покладеш на коліно стару, обшарпану, картонну папку, візьмеш на столі кулькову ручку, папір, сядеш спиною до груби: на чому ми там зупинилися, серце? ми сьогодні підем полями, посадками, берегом, всі кущі і дерева будуть обілляті кригою, вночі ішов дощ, він осріблив кожну гілку і тепер од найменшого повіву гілля тріскотить і сяє ламким, полив’яним світлом; ми підемо, щоб звіритись: справді так споганіла, так звироднилась земля навколо? земля твоєї мови, земля снів і марень, земля, неозоріша і несходиміша уяви, земля, в своїй спрацьованій простоті тихіша й щасливіша від всього, крім тиші дитинства; глянь, моє серце, стільки краси тут на кожній сухій бадилині й гілці! яким сяйвом зустрічають вони тебе! яким перемитим, відшліфованим світлом; який божественіє ранок! поки не думаєш про людей, про обікраність, про випечений з чорних ріжок хліб, про гірке убозтво і самознищення краю; чому нас так випередили інші, злиденніші і пісніші землі? де відгадка? та, поки не думаєш про людей і просто йдеш собі полем, повз окрижанілі, немов аж спрозорілі наскрізь, дерева— дуби, ясени, горобину, ось заєць обгриз кору на ясенових пагонах— поки не думаєш про далеких і ближніх, які так гіркотно жили і помирали так тяжко й страшно, поки не вбиваєш себе ними, помалу збуваєшся нажитих літ і стаєш щасливим, мов підліток; пам’ять про людей старить дужче престарілого віку; стаєш щасливим, як і тоді, коли прокидався од вітру, що за вікном чубив кукурудзяну загату, прокидався і знав, що віхола за ніч перемела всі дороги, й ніхто тебе сьодні не пошле в школу; лежи закутано, напівсонно, лежи, поки сонце волошковим розписом не заквітчить шибки, поки батько широкою шуфлею не прокидає глибокі, тобі по плечі, стежки в заметах між хлівом і хатою, поки не поспіє сніданок, голубці з сметаною, два коржики й кварта компоту, поки не висохне над духовкою наброджене вчора вбрання; лежи, поки батьки не розійдуться по роботах, а потім прищухне заметіль, поснідаєш і впросишся в бабці прокататись на лижах; я недалечко, я до скирди й назад, я хутко...; та, поки на подвір’ї заправиш кріплення і обіпрешся на палиці, знов ревне вітер, знов зашемерхає об вікна кукурудзяне листя, знов кине снігом із поля і ти не вибредеш далі садка, такий вітрюган і снігосіч ринуть назустріч; мов степ підводиться дибки, як пекарський стіл і якась надмогутня сила здмухує з нього людей, мов дрібки сухого тіста. Ти сам у хаті; ти чуєш тишу; добре, що вчора розвісив гонучі над грубою; просохли; ось дмухне з духовки, стануть м’якими й приємними; іноді щастя— це сухе тепло байки на нозі; хіба ти нікуди не виходив сьогодні? тільки в хлівчик по дрова? і куди йти в таку непогодь?! скажеш собі голосом бабці і знов тобі стане літ чотирнадцять, і, сидячи в хаті з червоною папкою на коліні, з притиснутим до неї, чистим папером, із авторучкою в руці глянеш за вікно і побачиш підлітка; он він спішить через грудкуваті, скуті морозом, городи, через вицвілі межі, через вкам’янілі тракторні колії на бурячищі— поспішає він на змілілий ставок, де лід ще не занесений снігом, тонкий і прозорий; опершись на лікті і притуливши долоні до криги, вдивлятися в легку гойданицю водоростів по канаві, в купи равликів на піску у вимоїні, і врешті помічати якогось верткого карасика; чомусь, бач, відмовився спати; поснули ж тритони, поснули чорні й зелені, і басамужисті, руді п’явки, поснули ледачі в будь-яку пору линки, все поховалося на ямах, під снопищами осоки, ближче до джерельних струменів; не спить і не кається один мальок— карасі, пічкурнота, скоблі; подеколи прошмигне, світліючи оранжевим черевцем, заклопотаний в’юн— і піднята ним каламуть вкаже куди він подався: на мілину, вишукувати вусикуватим писком мотилів у торф’янику; тіло від ліктів наливалося терпким холодом, ти ставав на коліна, обтріпував іней на грудях і на комірі пальто, і від найменшого струсу зграйки пічкурів розпурскували під бобівникове листя; обережно пропливав великий жучара-рибалка; ти тупав каблуком і він, хутко-хутко перебираючи лапами, зникав між очеретів; вся невидима влітку водяна живність була в тебе як на долоні; і ще радісніше було ковзатись від одного берега— виставивши ліве плече, по тріскотливій, прогнутій, посіченій білим прожиллям кризі— до іншого; деінде, між тріщинами, проступала вода і тре було розганятись ще дужче, присідати ще нижче, викрикувати ще відчайдушніше, аби перелетіти загрозливі місця і дивитися, як хтось інший, натягнувши шапку по очі і присутулівши, ладнується до розгону; непомітно сходилась ціла ватага, і ви знай ковзались, аж лід розходивсь, мов здиблена хвиля— і потомлені прилягали до криги, і вдивлялися в звивисте дно канави, в замулені прибережжя, та скільки б не ждали чогось загрозливішого, чогось потайного, скільки б не вростали очима в звичну, вспокоєну мілину з примерзлими водоростями, блідими, мов вигорілі на сонці вінки на цвинтарі, скільки б ви не вичікували промельку чогось більшого, чогось древнішого, ніж тритони, пробуджені витьохком, чогось невимовного, тривожного, втрамбованого в пласти торф’янику з мільйонів осеней і відмерлого коріння, скільки б не вірили в нескінченність дитячого безсмертя, в те, що з вами ніколи не трапиться непоправно-злого, скільки б не впиралися ліктями в лід, ви не бачили там, потойбік, чогось незвичайного і не відчували справжнього холоду; а та, що чигає на всіх, дивилася на вас зісподу, вона була так близько, так поряд, що лінувалася потягнути когось за ногу вниз; вона насолоджувалась вашим незнанням і беззахистом, бо бачила вас наскрізь; бачила ваше минуле й майбутнє, і знала, що вспіне до кожного— нікуди не дітись вам; а ви, прилеглі животами до окрижанілої водойми, що колись була річкою, ви, заворожені чиєюсь таємничою присутністю там, на споді, ви, малі і розхристані, безхитрісні й відчайдушні, хотіли побачити на дні розбуджену ковзанням велику рибу; просто побачити; бо ви знали від старших, що там щось водиться, більше пічкурів і тюльки; але та, що чигає на всіх, не виказувала своєї присутньості, а впам’ятовувала кожного в лице— і тобі, котрий вдивлявся в сутінь під кригою найдовше, тобі плеснула в очі жалким і жалісним холодом, даруючи проникливість зору. В пізню весну дядьки ловили на тому плесі рибу— проціджували сіткою збовтану воду і перебирали на березі улов, прикиданий кропивкою та гнилим рогозинням— і ближче до мосту, на глибині, зачіпили щось величезне; вперлися, шарпнули, аж тріснули поворізки на дринах,— таки подалось, пішло, тягнімо!— тягнуть, аж крекчуть, до берега і не встигнули й скрикнути, як виперли утопленика на мілке: був він вже обліплений п’явками, з лицем і руками, побілілими, мов змилки; впізнали, згадали: старий пропав на початку зими; вкинули його туди вбитого? чи сам провалився, коли йшов на друге село до родичів? богвість; але тоді, ранньозим’ям, припадаючи носами до льоду і затуляючись руками, ви не бачили смерті й не відали, як завжди близько таїться вона збоку, спереду, під ногами, скрізь— і людина не вспіне й зойкнути, як вже пропала. І так само гинуло в часі і пропадало в тобі безліч забутого, покинутого напризволяще; безліч буденних історій, небуденних чужих життів, здармованих намагань, так мало віри й так забагато розчарування, невимовленої, невисповіданої втоми простору, родючої туги переджнивного поля, в щасливій безпам’яті, в марнотах праці здатного лиш родити й гинути, безліч неуявного і неназваного живого творіння— все воно пропадало пропадом, вив’яле й знепотріблене, немов ще одне нашарування на торф’янику; коли ж сідав за письмовий стіл або вмощував картонну теку на коліні і діставав першого, чистого аркуша, то завжди, здавалось, вертав додоми: звикав до рідного, старожитнього і простого, такого просвітленого, що його не торкнулось лукавство; звикав до запахів давно не білених стін і мисника, до давнопам’ятних подряпин на вишурованій налисо підлозі, до вцілілої фарби при плінтусах, до запаху нічного снігу перед відлигою, до смолистого духу розпалки на грубі, до запаху павутиння й пилюки під ліжком, до одвільглої солі в сільниці, до посірілого на теплінь інею на дверях, до примерзлої, солодкуватої цибулі, до калини в пучку над портретною рамою, до потрісканих на морозі, наждакових рук, до мазі з калгану і заячого жиру, яким їх намащував на ніч і вони гоїлися до ранку, до викинутого в сіни, під ноги, мішка, на якому колись подрімував собака, до паки старих газет на шафі і гасової лампи в кутку там само, до кип’ятильника на гвіздкові, до пластмасового відра під стільчиком, до порізаної церати на столі, до двох пар продимлених рукавиць на вішалці, до зіжмаканих сигаретних коробок у піддувайлі, до лампи над узголів’ям, до книжок біля подушки, до віника біля груби, одягненого, щоб не розкуструвався, в сіру, прошиту внизу, жіночу панчоху, до напівпорожньої, з розсолом і квашеними огірками, банки під лавкою, до новорічного крижаного діда, якого ти місяць тому зліпив одразу по приїздові з двох вистуканих із відер льодяних напівконусів, наморозив йому губи й носа з ягід калини, навів очі вуглинами, і от відлига: льодовик стоїть сумний, мов щойно обікраний старець; ягоди пообпадали на ніздрюватий сніг, зіниці сплакують чорним: вони стільки тебе виглядали, що тепер вже тебе не бачать, але вмиваються сльозами; не тому, що ти так надовго покинув їх, а тому, що, приїхавши, ні себе, ні крижаного діда не впізнаєш вже, і набачений по саму зав’язку, вспліплий серцем, довго нічого не пізнаватимеш, крім тиші й запахів; крім вертань і від’їздів, не трапялось повчального; все інше ти міг би вигадати, описати; не міг лишень пристати до якогось одного берега і визначитись назавжди; непевність стала ознакою всіхнього існування ; люди стали розпачливими обставинами; скільки їх не зрікайся, не витрушуй з себе, вони пролізли в пам’ять, як шашіль в ікону; точать, точать; пів життя вгробив на писанину, а й разу не почув: дякуєм; оце тобі дяка за те, що найдовше вдивлявся, ліктями впершись об лід, у замулене, непритомне річище— і звідти тебе узріла володарка течій, глибин, самого тихоплинного часу, володарка сарани і всякої зелені, володарка водоростів і напластованого, торф’янистого тліну, володарка пронизливості, що вкрижанила твій погляд, розчахнула між двох берегів минань і зробила самотнім; назавжди; і тим прирекла писати.