Щоденний жезл

Що ж трапилось далі, коли ти своїм велосипедом перепинив дорогу прогресові? а, нічого не сталось; розказати про біологічний зміст крику?— крик, зазвичай приваблює особин свого ж виду: вони відносяться до потерпілих байдуже, а то й агресивно, підіспілий хижак отримує поживу; тобто, крик часто обертається на шкоду постраждалому; очевидно, в капкані звір уявляє себе в кігтях іншого звіра,— і тоді крик може прикликати рідню, що нерідко й трапляється серед парнатих: вереск маленької пташки в пазюрах яструба скликає пташву з околиці, що й змушує іноді розтиснути лапи; щелепи ж капкана не розімкнуться від співчуття й жаху— і можна сміливо твердити: вказана реакція втрачає зміст і стає шкідливою для виду; Удав, як завжди, проникливий і правий, узагальнення його по-справжньому мисливські, передбачливі, може, в силу закладеного в собаці передчуття короткого віку? він має мужність зору і єдиний сказав тобі, що впійманому мовою треба зректись надії; ну, нащо так песимізувати,— крик, тобто література, бадьорить околиці, і на тлі волань всяке пташа цвіркоче радісніше, відчай побільшує благодать, як велике знання превелику скорботу, ранок еклезіаститься в домі плачу: о земле зради!— почитуєш іноді в невідомого літописця,— о, земле нічийна, перебріхана лисами, чия тепер? о, вітчизно каїнів, змилуйсь над авелями, яви своє серце, що свинцевіє, мов печать,— і засукана по лікоть рука штампує невтомно; о, державо нездар, заснована графоманами, бо кожен тут щось пописував і, помщаючись за неуспіх, прирік на повільнений згин всіх перероджених словом; о, владо письменних, простих, як двері, відчинені з копита, превелика єси, знеосяжніла, мов ніщо, мов збожеволений хайдегерівський хаос— і комунізми й капіталізми: правиця й лівиця одного шахрая, поставленого загонити в кут отупіння й підстьобувати на пашу, різати, стригти, ділити бринзу, замовчувати те, що не вдалось осміяти, створювати занавіси з чреволюцій і криз, підтримувати дещо спізантнену світову валютну систему, що втратила золоте підпертя і шукає, чиїми б ресурсами і кістками знову підпертись, перепрягати адамів, чиї шиї промулялись до хребтів, дивитися на історію в мікроскоп збігу обставин, тикати то на тиранів, то на невтомні змови, з повільністю годинникових трибів робити час і гроші з нічого, з святої простоти, з гойдання маятників, з розтискання пружини, з повернених процентів, з державних банкрутств, з прокляття тим, хто відмовляється вчасно платити, з вдивляння циферблатного ока в нікуди, в незмигну циклопічну ніч, з передиху однієї шестерні за рахунок іншої, з розпачливих інфляцій, з інвестиційних благань, з млявих напівспаралітнених підйомів виробництва, з інвалідських колясок, подарованих жебракам, щоб заробляли, як рікші, на підтрим скелетного тіла, з цокання й цокання, з доторків металу об метал, з перекочування незримого колеса в банківські нулі до неба; годинник заведено й тисячі однотипних його зразків вставлені замість серця мільйоноруким організмам, тілам без голови, замість якої лиш гнійний набряк,— господар з жалю за свій будильник, час від часу, вичавлює прища над плечима і звідти аж пре знелюднення особини без вдячності і мети, дух каїнства, вжаханості і тривоги; всякий, хто стане на шлях самодостатньої культури, як пам’ятливості про душу й покликання людини,— тим знижуючи вартості погоничів: пасьба і стрижка! ярмо і налигач!— всякий отримає образ втіленого зла і буде, залежно від обставин, виставлений демагогом, екстремістом, ненормальним, а тиранія вседозволу повсюдно ригатиме в мізки їхніх дітей вапном, що випалює підсвідомість: і за декілька поколінь їм подарують вимріяні батьками вартості: гризтися за робоче місце навпроти автопоїлок, берегти свою вовну, розмножуватись, радісно блеяти і засинати з дзвониками на шиях; о, часе вичерпаних назв, звавілонених нулів і крематорних піднесень, коли на руйновищах міфолоґем запанували експансії встократ ненажерніші від лепри, сибірської виразки й бубонної чумери разом взятих— і знання погрози дорівнює каталепсії; пригадай: коли літровесники повернулися звідти, ми з роззявленими очима запитували в них про існування й умови, загалом, розлунення голосів своїх далеких співв’язнів, співхворих, співбратів по перу і, виявляється,— нашим аж потягнуло мову: таке побачили! і вони пошепки, на мигах, тобто ледь-ледь креснувши пальцем і озираючись по кутках, пояснювали, мовляв, літераторів на дикому заході запрягли обри,— о, людство! наш літописець помилявся, кажучи, що це плем’я давно погибоша! їх запрягли в туристські візки там, де складно підніматися на автомобілях, їх осідлали замість поні і по акуратних містечках вони возять цих дітей, цих, ну як їх, студентів; такі сумирні, доглянуті, чемні, упаси доле когось там брикнути, голосніше дозволеного заіржати,— тюпають, тюпають поміж помийниць і клумб, скліпуючи сумними й ніжними віями; ти спершу подумав,— може отак і треба?— так затурканий продзагонами селянин, дивлячись на двох комсомольських пришибків, що за півлітру лізли з похмілля на церкву й валили хреста, чухав потилицю: а може так і треба? але потім ти запідозрив замах на те, як було віками, а тутай якась задрипанка, сектантка, шинкарська дочка, встановлює свої порядки і прапорує над світом; а далі, розказували ровесники: найдужче там знущаються з жінок, прямо деруть із них шкуру на реміняччя за найменший непослух, прямо відпродують у рабство на слонові береги, а коли побачать яку розпасену на дієтах, озлоблену, істеричну, нездатну збадьорити бивня у відмороженого мамонта, таку відразу підозрюють у відьомстві й допомагають розкаятись; деякі б ладні втекти на Схід, там і порядки м’якші, і ліга гомосеків підтримала гнаних, оголосила збір коштів на квитки, хоч і зловмисливо бажаючи спекатись збісеного ребра і загарбати ринок насолоджень, винайняла для тимчасового перебування той острів, як його? що перетворився на купу архіпелагів, непозначених на жодній карті— тут виникла торгівельна сутичка, об’єднані арабські країни відповіддю на економічну блокаду оголосили заборону на в’їзд жінок, ті, в свою чергу, виборювали в обрів нові і нові пільги, назрівала, і це не жарти, війна сексменшин з підупалими сексбільшинами; поки ти дописував сторінку, прикайданював слово до слова, німоту до знелюднення, вічність до випитих сердець, любов до солодкого диму, поділеного на всіх, поки підводив голову і дивився з веранди на серпневість доріг, роззолочених соломою, сам простір дичавів, бездоглядно заростав людьми, мов пекучою і лихою кропивою на руйновищі: ти йшов крізь всеможні, вищі вершника, поля жаливи, мов потопаючи в гірких водах Мери, куди нікому було вкинути дерево, щоб вода стала солодкою і для пиття придатною, нікому пізнати Закон, слухатись голосу звище, дотримувати його настанови; ти виходив на закладку шляху й нагинці перегортав поля, ближче до сімнадцятої глави Ісходу: кипіла битва, ти бачив пророка на вершині пагорба, з жезлом у руці: як піднімав він руки, то перемагали їхні, як опускав, то осилював днину хаос, чия пам’ять зітреться з-під небес, і до західсонця, доки тривала битва, двоє пообік пророка підтримували обважнілі руки з жезлом; так і на цьому бойовищі: доки слово, попри млість, осилює тривогу, зойки— вечір не схаотинюється в щось розбите, конаюче, з лицем зневіри; мале земне слово лише підтримує жезл, але й того досить; життя вітрильніє, мов списана сіллю й сонцем сторінка; ти прокидаєшся в безладі, в безмірі спраглих ночей і безсилий прокинутись, налапати на стіні вмикача, знаєш, що спиш, знаєш, де на миснику стоїть гасова лампа, намацуєш на столі сірники і, знявши з скляної груші накривку, торкаєш полум’ям гнотика, ідеш до дверей, та, поки вправляєш на місце скляного ковпака, світло, немов задмухнуте вбивчою зловтіхою і зачаєнням когось у темряві, панічно гасне, ти знову знімаєш скло, вгрузаючи головою в плечі, вслухаєшся, гинеш, розмочалюєш пучками слизького, мильного гнотика, викресуєш вогню, ступаєш ще крок у зблискові, завбільшки з одсвіт ясновидіння, і темрява витирає світло, мов кров на порізові: ти прокидаєшся в сільській хаті, на збитому з грубих дощок ліжку, і йдеш по лякливій, скрученій їжаком темряві: на яву, страшніше й тривожніше, аніж у сниві; скільки збилося в радіактивному чадові всякого ніщо, запитань без відповіді, здогадок без надії, скільки збожеволілого хаосу, скільки різночитань одного і того ж досвіду: та й й саму літературу розсмикали, як смажену курку, виявляється: є чоловіча, жіноча, модерна, сміхова, сільська, іронічна, ідіотична, глибока, нудна, потокова, урбаністична, асоціативна, національна, компільована, хуторянська, вселюдська, гостропроблемна, філософська, зафольклорена, срібна, беззуба, університетська, непоцінована, повноцінна, відверта, брудна, притонна, бульварна, декадентська і кожен напрям звойовує землю вглиб з живучістю сибірської виразки на скотомогильниках, приховуючи бездарність ветеринарів, що заходилися довкола пересадки людського серця, приховуючи, що вона або є, або нема, або спокій видужання, або самотність моргу, або голос, або мавпування, або відвертість всемови, шельпіт недоспіваних лісів, диригентська раптовість зірниць, коли досвітком і цвіркунами спалахують стерні, або водноблошиня безвихідь літер і ком на скаламутненій сторінці; і ось тепер ти пояснюєш собаці вікові якості прози: сюжет, характерологію, побутопис, метафору, об’єм невимовленого, стиснутого в подобизну вершин, принцип, колись потрактований айсберговим, знання всього про все і перетворення суті в потаємну, вбережену від епіґонства й печерних потрактувань, знакову мову; і, нарешті, якщо ти письменник і вистежуєш зміни, відтінки змісту в словах, безліч разів повторюваних характерах, долях, метафорах, ти підступаєш до звичаїв свого часу, і тоді проти тебе зводиться німота, неназване дужче названого, рідне дужче ворожого, немов полювання всіма облавними способами, коли тиша смертельніша вигуків і стрільби, кожна знана стежина, просіка, лаз чаїть останній стрибок у невідомість, небезпека гостріша й фатальніша, ніж зачумлення під час чуми, ніж обсікання пальців на циркулярці вслід за неправильним порухом, небезпека втрати миттєвого, єдино правильного, інтуїтивного напряму, кроку, слова, погляду на облавників з-позад стрілецької лінії і однаково непомітного, вслід за здобутим знанням, переходу в чагарі й виліски, розпростерті до іншого часу; як нема золота, що залежало б виключно від глибини залягань, так нема літератури, якісно покращеної від навколиць промиву,— тільки проба; ти провів зустрічі з деякими послами мов,— і що ж з’європлена сутінь? підмугикує мовчки? а толку: не встигне якийсь Умберто й екнути, як кодла швидких епігонів розтроянднюють себе з ремісництвом гетерок; куди не глянь, мов показились на інтелектуальних збоченнях,— тому так сприкріло й сумно, друже; розщасливіли, бачся, на теренах, куди не доспів Чінґісхан, не добравсь на панцернику симбірський злодій, не добігли вівчарки, не дотягнулась колимська мгла— а так тільки трояндніти на одній нозі балеринною дзигою; ну, навіщо так зопалу? до тебе ж приходив той італійський офіцер, чіткий, невимушений чолов’яга, що в тридцять третьому служив консулом у захарканій столиці,— саме коли ти почав шукати слід хліба, по зернинах, просипаних із підвід: деінде поскльовували птахи, деінде дороги кривуляли всохлими від проклять руками продзагонівців, проте слід не щезав назавжди, а завертав до чорнгробильських пущ і ти розумів невипадкову єдність обох оказій, як і те, що шукати потрібно скрізь, по біржах, благодійних фондах, скрізь, де місячним хутром уповні спалахує шапка на злодієві,— консул приходив, довідавшись, що ти став одним з графітових стрижнів, розмашистим, ледь притупленим, увігнаним у реактор, немов у підстругачку, олівцем доби, приходив передати копії звітів, телеграм, листів, направлених до свого дипломатичного представництва, а також розказати про сотні трупів, підібраних вилами на вулиці: деякі, збужені шумом, вставали з землі і розчинялись, мов тіні; на базарі, вранці двадцять першого травня, мертвих поскладали, як купу шмаття, в болото, в людські нечистоти, уздовж частоколу, що відмежовує площу з боку ріки; одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері з посірілим обличчям; люди перебалакувались, що це пуп’янки соціалістичної весни; за декілька десятків метрів від консульства одна селянка була цілий день з двома дітьми, тримала коробку, куди кидали копійки, а вечором відштовхнула від себе дітей і, вставши, кинулась під трамвай; пів години пізніше я бачив двірника, який вимітав кишки нещасної— двоє дітей ще стояли там і дивилися за мітлою; з минулого тижня двірники працюють у білих фартухах, їздять по місту, збирають дітей і заводять до міліції: тих, що не спухли, посилають у бараки "холодної гори", де в будах, на сіні конає понад вісім тисяч осіб, переважно діти; опухлих перевозять товарним поїздом у поле і залишають там; наповнені вагони зачиняють на штабу і часто буває, що поїзд відправляється через кілька днів: один залізничник, проходячи повз такий вагон, почув крики, наблизився і розчув одного нащасного, який зсередини благав врятувати, так смерділо там трупами; відчинили вагон, побачили: той, хто кричав, був єдиний живий ще; витягнули звідти і поставили вмирати в другий вагон, де ще зітхали інші; там і замкнули; ці деталі я одержав від санітарів і можу гарантувати правдивість; здається, в недалекому майбутньому неможливо стане говорити про Україну; з найвищою пошаною королівський консул, (підпис) ґраденіґо; що ж далі? запитаєш ти чоловіка в формі мусолінієвського офіцера, обіпрешся ліктями на підвіконня і раптом побачиш дорогу, трохи поодаль розкритого вікна, всіяну зерном, аж храпотить під сталевим обіддям і підковами: що ж станеться на знічийненій землі? а нічого: про вас забудуть, вас задурняють, зроблять винними, ви будете вибачатись і вибачатись, перед росіянами за спожите паливо, перед німцями за брак культури, перед євреями за поліцаїв, перед американами за відсутність расизму, перед японцями за курильські острови, перед розвинутими за своє каліцтво і дякувати, дякувати, дякувати, що вас вислухали, звернули на вас увагу, відібрали атомну зброю, залишили променисті обставини, завдяки яким кожен день проживається, мов останній; ваші герої пересуватимуться навприсядки, в битвах за унітази отримавши правця, ваші володарі дбатимуть лише про культуру мотузяк і краваток, вашою мовою залишать одні надписи на туалетах і радіактивних смітниках, ваші лікарні зачинятимуть у розгул моровиці, ваш сором виїдатиме покійникам очі, кістки їхні в могилах барабанитимуть розпач!!ваші діти народжуватимуться з долонями, напівстуленими і тремтливими, немов у старців, ви сплутаєте чесну терплячість із всетерпінням, ваші митці позаздрять церковним пацюкам, тебе самого з графіту, з непересічних димів, з шевця дорогих вітрил на пристані перетворять на вічного торбешника, ти відчуєш себе ним, коли захочеш продати черву своєї вітчизни,— і справді: раптового літа ти поїдеш велосипедом до хутірської копанки, де малишнею ловили червоних карасів, одягнеш гумового костюма, розсунеш гінку кропиву, рогозу, очерети, вода ледь сягатиме по коліно, рудаві, з рисочками на спинах, п’явки ліпитимуться до ніг, мов несплачені гонорари, мов повернуті борги, мов живі гроші: нарешті-то! з пластиковою пляшкою в одній руці, з емальованим черпаком у другій ти наловиш їх зо два десятки, щоб не зурочити удачу, і заспішиш у місто, в аптеках спитають довідку, хто дозволив ловити? та й то вони приймають лише закордонних, чистих п’явок, то півтора долара за штуку,— ти прокидатимешся в пітьмі і проклинатимеш стукіт серця, розуміючи, що ще не здохнув, і облапуватимеш голову від потилиці до лоба, уявляючи звідки краще лупити свого скальпа на продаж, ти одному собаці розкажеш про стововчу самотність і того знищать; як? та офіцер змовкне й, притримавши в дверях картуза, вийде в ніч і сюрчання коника; і, виявляється, ти розмовляєш сам, твій Удав, твій друзяка, що знав напам’ять поля, хекав, по шию провалювався в замети, розплутував сліди, розривав приметену лисячу нору під високовольтним стовпом і розривався від гавкоту в азартній темряві, кудись зникнув; твій вірний приятель, що будив поскімлюванням біля ліжка і виривався за поріг, а потім за фіртку з такою луною, якої не відала жодна сурма в досвітніх походах, твій життєрадісний бігун, що пластався поперед велисопеда з висолопленим і загостреним, мов жало, в роззявленій пащі язицярою, розбризкував калюжі, напівобертався на бігу, і, вхопивши горішнім нюхом привітрений запах, кидався в посадку на тільки йому знайомого звіра, твій найкращий, найпам’ятливіший слідопит, що не згубився жодного вітряного вечора в лісі, забігаючи за гонним лисом богвість куди і повертаючись крізь чагарі й хащі, по забитих дощем слідах, до давно заблукалого свого господаря, твій нетерплячий, як бомба, що має торкнутись землі, хитрюга з благальним щасливим вереском, що роздирав його в колясці мотоцикла, коли викочували за двір і братові закладало в вухах, і ти мусив ремінним повідком щільно замотувати продовгувату морду, твій ягдтер’єр з рудими підпалинами на ногах і шиї, жива окраса річок, долати які він міг з невтомністю арґонавта, що бачить перед собою руно, твій висвячений різкою винуватець за немало збитків, зокрема, коли ще з одним кошлаком вигріб із попелу запечених у фользі качок і розгодований по-свинячому забивсь під повітку, твоя провина, особливо, коли він вивтікував здоми і міг потрапити на пасок до першого злодійчука, і ти знаходив його за конюшнею, в бур’яні, прищуленого, глухого на поклик і не міг себе стримати, твій недобрий подив, коли, пробігаючи між вербових кущів, він раптом скривився й закляк на одному місці, і ти зрадів, що зараз впіймаєш невдячного, а він стояв і дивився з роздертим вухом і схибленою головою в дротяній петлі, поставленій на зайця якимось придурнем, ледь помітній і зблизька, твій ближній, розгублений, так часто залишений на господарстві в хліві, коли ти вештав містами у пошуках прокорму, твій страж подвір’я, що лежачи на соломі біля повного баняка, відмовлявся від варива і день при дні підходив до дверної щілини і за кожною електричкою втягував запахи знадвору, рив пластунські підкопи, проламував грудьми вікно і гасав по вокзалі в передчутті полювання, твій чорний вихор, що кидавсь на тебе з чотирьох лап, єдиний, хто впізнавав у тобі господаря, твій слухач і навчитель витривалості впереддень зими, коли в нескінченних вилазках сльота і ніч зливалася в глибокий, важкий чорнозем, твій найліпший помічник по доборові підранків, винюшкуванні куріпок по берегах замерзлих ставків, уздовж приметеної, в джерельних намивах, канави, твій співтрапезник, що переводив очі з рюкзака на крумку змоченого в горілці хліба, кусінець сала, м’ясні крихти і заячі кістки в простягнутій, поплямованій жиром, газеті, твій забіганий, втомлений, обліплений мерзлим снігом на животі, якого ти мусив обчісувати рукавицею, відтак, піднявши за передні лапи, по-дитячому всадовлювати в рюкзак, наполовину зав’язувати його там, накривати капюшоном і вичовгувати по заметах на втрамбовану тракторами від скирд, синіючу в сутінь, польову дорогу— де він? твого собаку давно отруїли: він літував у вольєрі, в батьків, стрибав на іржаву сітку, шкріб двері, а коли вечором випрошувавсь звідти, пружне його тіло виривалося в поля скрімкіше радісного гавкоту і п’янкого азарту; він ночами розплутував на галявинах жировочні сліди, перекидав лапою їжака на стежці, гнав куницю по старому ялиннику, в туман і негоду подрімував під стіжком— і зривавсь насторожено на підозрілий поскрип; та сусідська злодійва, істоти, немов короста зумисне вигадані, щоб допікати, примітивніші спірохет, від одного погляду на яких зустрічний мусів би одмивати руки, та нечисть замулялась його голосом, продовженням твого,— і щось підкинула через сітку: собака здихав від отрути, нібито вибіганий, нібито засинаючий в нудотній, задушливій імлі, нібито потягнувши в літній кухні зі столу шмат ще теплої свіжини і налупившись до відвалу— труйка мотлошила нутрощі і одривала їх від горла, пропалювала мозок, як сеча сніг, гарячою млостю розливалася по суглобах: вигнувши в корчах спину, закинувши голову назад, витягнувши ноги прямо, буцім дотягуючись до смертельної темряви, собака захарчав і виригнув з себе ядучу, навподобі розбитого бовтуна, сморідну піну і незрячими нерухомими очима прозирав закипаючу темінь всього озлілого, всього шматуючого здовкола: зіниці розширювались, вбираючи пітьму, судини в м’язах тріскали сіллю на вогні і пропікали таким же солоним окропом, слух заливало безболісним воском, так пекло і розламувало кожну клітину під шкірою; велика зелена муха приліпилась до нитки слини і відлетіла злякано на рубероїдний дах буди: від роздутого живота по шкірі побігла судома, лапи підібгалися в колінах, затискаючи живодерний біль, знову випростались, і, обламуючи пазюрі, дернули стіну; голова, наллята мукою, важка й безживна, вдарилась об підлогу, немов сокира, злетівши з обуха, об мерзлу землю, і дрібно затіпалась, затремтіла, розгублюючи малинові краплі з прокушеного, обвареного язика, тіло завмерло, але за мить кожна шерстина здибилась закипілою смолою, тріснули, розриваючись, сухожилля на спині і шиї, а відтак і вся колодка безживно зм’якла мокрим, скинутим з ноги, ватяним, шитим валянком— і ситі, набряклі в підпахвинах, кліщі завбільшки з вовчу ягоду, почали витягувати дрібні, щелепасті голівки і розповзатися по соломі; а тепер кожен спогад дотягується невтішним вітром, щоб погладити вмираючого, витерти решту зболювотневої гіркоти і розказати про безсилля й ненависть цього злосвіту. В липні ти отримав листа від старого нью-йоркського поета, сивого, делікатного, світло перейнятого культурою, чоловіка; він, поміж іншим, каже, щоб ти не зневірювавсь, попри відсутність всього, і продовжував писати далі; ти подякував йому подумки, позбавлений конвертних спромог, вкотре перескладував на шафі запилюжені рукописи, спраглі вічності, немов душа собаки воскресіння і зустрічі з тобою на тому світі, дожив до вечора і в сутінковій, мов поцвілені стіни моргу, електричці, запитав себе про сутність зневіри,— тутай, в країні відчаю, вона не пахне фіалкою, не гірчить мигдалем, не обов’язково й милиться мотузком до шиї, тутай вона наскрізна, глибша вічної мерзлоти, чорніша мороку для живцем закопаного, стихійна й безсовісна, зрідні захвату космічних бурь, що лихоманять стратосферу, і ти, стільки знісши її впритул, звикся з нею, наче б вимоклий до рубця з негодою в безпросвітньому полі; стільки раз вона, люта, надживуча, сморідна вгодовувала тебе вовтузнявою, мов здохлого коня червою, що ти не міг не стати ніким, прощальним вигуком тяги в комині, димом соснових дров, гірким і жалісним усеспаленням всіх попередніх роздумів, настроєм виряченого теляти, якого вовки, відбивши від стада, пригнали хвостами на галявину, підрізали сухожилля на ногах і зараз навчатимуть молодих як рвучким стрибком на шию валити здобич з копит і прокушувати смачно хребтину— і скільки б всього ти не прощав, ти не зможеш забути і почнеш день з такою ж втомою, з таким ж гнівом, з яким пришельці відходили од воріт содомських; вийдеш на закладку дороги, перегорнеш поля ближче до даниїлових видінь і побачиш не лева з орлиніми крилами, не ведмедя з трьома ребрами в пащеці, не леопарда з крилами птичими, а звіра безликого, четвертого, подібного до хаосу, з людськими очима і зухвалим ротом на останньому малому рогові,— ти, сподіваючись на одну прихильність вітру, списуватимеш сторінки, мов голка за голкою відновлюючи обвуглені корабельні сосни, природню єдність і поривання лісу; ти станеш снопами на вулику, де бджоли за довгу зиму виїли гречаний мед і, змушені підтримувати тепло, полізли на соти з отруйним медом з паді: безвихідні, бездоглядні, завбільшки з чорну кров під відбитими нігтями і такі ж болючі, переповзають з рамки на рамку, ледь чутно гудуть, сподіваючись пережити холод, мріючи про п’янке тепло з димокура, липовий цвіт і змочену на льотку марлю з слоїка; снують по ковзких і холодних, мов долоні небіжчика, стінах вулика, де з кожною завмерлою на споді бджолою, з кожною краплею відчаю більшає холоднечі, ядучий мед стає ще необхіднішим, ще солодшим, вся решта сповзається на залляті, з рваними краями, мов контур вітчизни, соти— і вкупі з бджолами засинає прийдешнє, заквітчане в марноту, літо, весь вулик змерзається, важчає, западає в сніг, немов обсмалена свиняча голова, заткнута в кучугуру, аби стікала.