Що трапилось в саду

Страница 2 из 4

Иваненко Оксана

Вмить усі пташки розлетілися в різні сторони. Чи до того тут уже було дятликові, щоб навчати синичок! Добре, що самі живі залишилися. Далі, далі від цього саду!

Лише десь далеко за містом синички знову злетілися в свою зграйку.

— Ніколи, ніколи не будемо туди літати! — хвилювалися синички в чорних шапочках і чорних галстуках. — Там можна зовсім загинути.

— Як шкода, там було так добре! — сказала маленька блакитна синичка.

Є и інші сади,— заторохтіла сорока, яка завжди чула все, що говорять навколо. — А про цей треба всіх сповістити, хай туди не літають, хай десятою дорогою обминають, коли там такі лихі хлопчаки.

І вона на своєму хвості рознесла скрізь ці жахливі новини. Лиха слава не лежить, а швидко біжить. Скоро всі пташки навкруги знали, що в тому саду, де росте молода яблунька, яку так старанно доглядали хлопчик і дівчинка, з’явилися хлопці з рогатками і трохи не забили синичок. Ну й, звичайно, туди ніхто не хотів більше залітати.

Другого ранку прокинулася яблунька, а пташки не щебечуть над нею... І стало їй сумно-сумно... Самі метелики лишилися коло неї. Але ж вони не співали, не цвірінчали, а хазяйновито, як дома, почали влаштовуватися під яблуневим листям.

Метелики мовчали, та були задоволені, що пташки їм не заважають. І вони, напевно, вирішили оселитися тут надовго.

Білий метелик сів І почав вищипувати на кінчику черевця іржаві волосинки — на сонці вони відливали золотом, і, напевно, тому цих метеликів звали золотогузками. Кожна золотогузка з цих волосинок робила постільку і клала в неї купочкою свої яєчка. Прилетіли ще метелики: одні — сірувато-коричневі, інші — бруднувато-білого кольору. То були непарні шовкопряди. Сірувато-коричневі, як скажені, кружляли над яблунькою, ніби виглядаючи, де краще оселитися, а білі були ліниві, неповороткі. Вони почали робити гнізда, як і золотогузки.

Яблунька на це не звернула уваги. Звичайно, їй було б приємніше, коли б гніздечка вили її милі синички, які так привітно цівікали, а не мовчазні метелики. Та що вона могла зробити? Вона тільки ледь-ледь зітхала.

Дядько дятлик спокійно собі працював у старому саду і не хотів залітати туди, де трохи не загинули синички.

Отак і лишився молодий сад без пташок...

Якось вранці непомітно з яєчок вилізла волохата з чорними плямами на спині гусінь, повернулася туди-сюди і полізла по гілці.

— Вилазьте, вилазьте швидше! Нікого нема,— зашепотіла вона коло інших гніздечок, і з них теж повилазила така самісінька гусінь.

— Їсти, швидше їсти! — засичали вони всі.

І... який жах! Гусінь почала гризти яблуневе листя.

— Ой, ой! Що ви робите? — затремтіла яблунька. — Рятуйте! Рятуйте мене! Пташки, летіть до мене швидше!

Але пташки давно вже не прилітали до неї, і вона сумно похилила свої віти.

Хто б міг подумати, що ці гарні тихі метелики заподіють їй таке лихо?

Гусениці вважали себе цілковитими хазяйками на дереві, гризли досхочу листячко і, почуваючи наближення осені, пряли собі великі гнізда на зиму. Так, гусениці влаштовувалися надовго. Коли б вони не були зайняті цією справою, вони б, напевно, все листя обгризли. Та незабаром листя взагалі почало опадати з усіх дерев, бо надходила осінь. І ніхто не помічав, що робиться з яблунькою.

А тим часом наближалася холодна зима.

Отак і лишилася яблунька зимувати з непроханими гостями і з жахом думала: "А що ж буде повесні? Адже у неї мусять бути вже яблучка! Невже її ніхто не врятує?.."

* * *

Ой, яка люта зима була цього року!

Були навіть такі дні, коли хлопчика і дівчинку не випускали гуляти. Хлопчик сердився, супився. Але прибігала дівчинка, вони сідали біля вікна і, приплюснувши носики до шибки, дивилися, що робиться надворі.

А вікно виходило в сад, і там усі клумби, всі стежки-доріжки, лавочки, альтанки були занесені снігом, і на всіх гілочках лежав сніг. Дерева були дуже красиві в цьому сніговому блискучому вбранні.

— Бачиш,— сказала дівчинка, — он наша яблунька. Хоч би вона не замерзла.

— Ні, вона в снігу, як у шубі, — мовив хлопчик.

— А он бачиш,— продовжувала дівчинка,— пташки прилетіли, посідали на гілочку, щось шукають. Може, це ті самі синички, які стрибали на ній влітку. Я їх бачила лише один раз, а потім вони зникли...

— Вони, мабуть, полетіли тоді в поле або в ліс,— сказав хлопчик,— а тепер холодно, вони й повернулися ближче до нас.

І, ви знаєте, хлопчик не помилився. Синички, вівсянки, чижі, усі дрібні пташки, які не відлетіли у вирій, намагалися взимку бути ближче до людських осель.

— Мабуть, їм дуже холодно і голодно! — зітхнула дівчинка. — Адже під снігом нічого не знайдеш. Давай зберемо їм крихти, насіння.

— Зробимо поличку,— підхопив хлопчик, — і це буде їхня їдальня!

І хлопчик зовсім перестав супитися і сердитися, бо, коли зайнятий, нудьгувати ніколи. Цілий день вони робили вдвох з дівчинкою столик та поличку, одне слово — їдальню.

— А що їм їсти? Що їсти можна? — метушилася дівчинка.

Старші казали, що синичкам можна насипати конопляного сім’я, сушених ягід і навіть покласти шматочки сала і м’яса.

А кіт Василь, мабуть, образився, що сало дають не йому. Він закрутив пухнатим хвостом і пішов у свій куток, мовляв, і дивитися не хочу на такі збитки! І забурчав щось під ніс. Діти не розуміли його мови. Дівчинка сказала:

— Котику Василечку, тобі добре, тобі тепло, і ти такий ласкавий, а ми зробимо, щоб і пташкам було добре!

Мала думала, що кіт радітиме теж за пташок. Вона ще не знала його характеру...

Справді, в зграйці пташок, що залетіли до саду, були ті самі синички, які прилітали сюди влітку. Вони не впізнали садка в сніговому вбранні, так тихо-тихо було в ньому зараз. Синички стрибали по деревах, відшукуючи під снігом якогось черв’ячка, гусінь, торішню ягідку калини чи горобини.

Нічого не можна було знайти під цим холодним глибоким снігом. День був такий короткий, похмурий, без сонця. І синички заснули зовсім голодні.

Але другого дня найменша синичка зацівікала:

— Ціві! Ціві! Сюди! Сюди! І всі мерщій кинулися до неї.

На яблуньці висіла дощечка з покришкою. І на дощечці — скільки там було чудових пташиних страв!

А по доріжці, занесеній снігом, ледь тупали маленькі хлопчик і дівчинка у великих валянках і несли ще їжу.