Але огрядна жінка ніяк не могла вгамуватись. Вона нахилилася до тваринки й спитала:
– Як тебе, дитинко моя, звати?
Пан Пляшкер і далі не міг нічого побачити. Зате дещо почув. Дзвінкий, пронизливий голос відповів огрядній жінці:
– Ніяка я не дитинка, бе-е-е!
Люди, що стояли довкола, аж роти пороззявляли з такого дива.
– Овва! Та воно вміє говорити! – вигукнув хтось із чоловіків.
– Та ще й по-нашому! – вражено прожебоніла якась жінка.
– Хіба ж я вам не казала, що це дитина?! – гордо промовила огрядна жінка і знову нахилилася над загадковою істотою: – Скажи мені що-небудь, дитинко!
– Товстуля! Товстуля! – вереснув той самий голос.
– Це ти мене так називаєш? – спаленівши від обурення, спитала гладуха.
Хтось у юрбі засміявся. А пронизливий голос раптом заспівав:
Товстуля черевата,
Нахабна і дурна,
Пісок совочком рила
І вирила слона.
А потім та товстуля
Залізла на слона,
На спині в нього всілася
Зручнесенько вона.
Заплакав слон від болю
Та з ляку як ревне:
"Ой лишенько! Злізай мерщій!
Роздушиш ти мене!"
Але товстулі байдуже,
Сміється лиш вона
І не звертає жодної
Уваги на слона.
І сталося тут раптом
Найбільше диво з див:
Надувся слон і луснув –
Товстулю він провчив.
– Яке нахабство! – засичала огрядна жінка й пішла геть.
Не гаючи й миті, пан Пляшкер ступнув туди, де стояла гладуха, і враз опинився перед загадковим створінням, що сиділо на тротуарі й співало.
Тепер пан Пляшкер зрозумів, чому ніхто не знав, як назвати це створіння. Його справді важко було б змалювати: не людина, але наче й не звір.
Взяти хоча б голову: двоє нахабних, бистрих очей; рот такий великий, що аж кортить назвати його пащею; замість носа – рухливий хоботець із круглим п’ятачком на кінці. Обличчя ясно-зелене з великими синіми цятками. А з-під рудого волосся, що стирчить, неначе голки на їжаку, виглядають двоє відстовбурчених вух.
А тулуб! Насамперед у очі впадав живіт – зелений, круглий і тугий, неначе барабан. Руки й долоні – як у звичайної дитини, а от ноги дуже схожі на жаб’ячі лапи. Груди й живіт зелені й гладенькі, а на спині руда шерсть, як у молодого орангутанга.
Доспівавши свою пісеньку, дивне створіння й далі сиділо на тротуарі, нахабно поглядаючи на перехожих, що юрмилися довкола нього.
– Одне можна сказати напевне: це не звір, – мовив хтось із натовпу. – Звірі не вміють говорити.
– То, може, по-вашому, це дитина? – спитав інший чоловік.
– Ні, не дитина.
– То що ж це таке?
– А може, воно прибуло сюди з Марса? Може, це марсіанин?
– Казна-що! – втрутився в розмову суворий на вигляд пан. – Дана істота не з Марса. Можете мені повірити. Я на цих речах знаюся. Я старший учитель Злобер.
Почувши ці слова, "дана істота" пішла в танець. Притупуючи ногами, вона заспівала:
Наш учитель – наш мучитель –
Нам несе учене слово.
Це – велика голова,
Повна тирси і полови.
А потім дивне створіння всілося на тротуарі, склало руки на животі й знову почало нахабно розглядати натовп.
– Припини свої дурні співи! – обурився старший учитель.
Замість відповіді загадкове створіння показало йому довгого жовтого язика.
– Негайно скажи, як тебе звати! – наказав старший учитель.
Загадкове створіння засміялося й знову затанцювало, приспівуючи:
Ви всі дурні, дурні, дурні,
Дурні, аж просто сміх!
Танцюю я, танцюю я
Між дурників самих!
Старший учитель аж зблід від злості.
– Ось воно що! Отже, всі ми дурні! А ти, звісно, наймудріший у цілому світі! – вигукнув він. – А чого ж це, по-твоєму, ми такі дурні?
– Бо я знаю, хто ти, а ти не знаєш, хто я, – засміялось невідоме створіння. І знову завело:
Ніхто тут не знає,
Як мене звать,
Дурні самі-бо
Навколо стоять.
Ніхто тут не знає,
Як мене звать!
– Невже ти гадаєш, що ми оце перебиратимемо всі імена, які тільки є на світі? – грізно спитав старший учитель. – Нам ніколи відгадувати загадки. Якщо не скажеш, хто ти такий, ми зараз викличемо поліцію!
– Поліцію? – здивувалося загадкове створіння. – Ви думаєте, що поліція знає, хто я?
– А ось я, здається, знаю! – вихопився пан Пляшкер. У голові його блискавкою промайнули події останнього тижня: у неділю – ніякого діла і сонце цілісінький день, понеділок був по неділі, у вівторок – Вівторакус і раки, у середу – середина тижня; у четвер – гроза і грім чотири рази, у п’ятницю – п’ятак догори орлом і вільний день, а сьогодні – субота... У суботу – Суботик! Ось воно що!
– Ти – Суботик! От хто ти такий!
Загадкове створіння вирячилося на пана Пляшкера й роззявило рота так, що, здавалося, могло б проковтнути цілого буханця.
– Як ви здогадалися? Звідки ви знаєте, що я Суботик? – розгублено запитало воно.
– Треба вміти логічно мислити, – відповів пан Пляшкер, неначе досвідчений детектив, і гордо роззирнувся.
І тоді сталося те, чого ніхто не чекав. Суботик швидко й спритно, неначе мавпеня, видряпався по ногах і животі пана Пляшкера, зручно всівся йому на руки й сказав:
– Відразу видно, що мій тато вміє логічно мислити. А от ви не вмієте! Ви всі дурні!
Він стромив до рота великого пальця і, смачно прицмокуючи, почав його смоктати.
– Треба було відразу сказати, що це ваша дитина! – злісно мовив старший учитель Злобер і пішов геть.
– Даруйте, але ж...– почав був пан Пляшкер.
– Оце вам нинішнє виховання, – сказала якась пані, – дитина співає непристойні куплети, а батько стоїть поруч і тішиться!
– Даруйте...– почав був знову пан Пляшкер, але Суботик затис йому пальцем рота.
І перше ніж пан Пляшкер устиг щось пояснити, перехожі порозходилися хто куди, а він залишився на вулиці сам – із Суботиком на руках.
– Чому ти називаєш мене татом? Мені здається, це просто нахабство! – сказав пан Пляшкер. Він не на жарт розгнівався.
– Як це – чому? – перепитав Суботик і від подиву навіть вийняв пальця з рота. – Ви ж тепер мій тато!
– Ніякий я тобі не тато! Моє прізвище – Пляшкер. Я живу он у тому будинку. І дітей у мене немає. Усі про це знають! Будь-хто може це підтвердити! – вигукнув пан Пляшкер. Йому дуже хотілося скинути з себе Суботика. Але той вчепився міцно-міцно і, здавалося, ось-ось заплаче.
– Таж у нас так заведено! Той, хто впізнає Суботика, мусить узяти його до себе додому. І годувати.