– От бачиш! – задоволено промовив пан Пляшкер. – А про твою цятку навіть мови не було.
– І все-таки, коли ви звертаєтесь до мене з якимось проханням, вони зникають.
– Що зникає? – запитав пан Пляшкер.
Суботик ляснув себе долонею по лобі – які нетямущі бувають люди!
– Цятка! Цятка зникає! – вигукнув він. – Щоразу, коли ви просите мене про що-небудь, з мого обличчя зникає одна цятка. А коли не залишиться жодної цятки, ви мене вже ні про що не зможете попросити.
– Чого це я не зможу ні про що тебе попросити? – спитав пан Пляшкер.
– Просити ви, звичайно, зможете, але жодного вашого прохання чи бажання я не зможу виконати, – пояснив Суботик.
– Ти хочеш сказати, що досі ти виконував усі мої бажання та прохання? – схвильовано спитав пан Пляшкер.
– Аякже! – вигукнув Суботик. – Хіба ви не помітили цього?
– Звісно, ні! А чому ти нічого не казав про це?
– Та це ж відомо! Із Суботиками завжди так!
– А от я цього не знав!
– Чому ж ви тоді завжди казали "Будь ласка, Суботику!" або "Прошу тебе, Суботику!", коли вам треба було що-небудь?
– Бо я помітив, що ти тільки тоді слухаєшся, коли я вживаю ці слова.
– Ну, от бачите! – сказав Суботик.
– Але ж це ще ні про що не говорить, – не поступався пан Пляшкер. – Якщо ти скажеш мені "Будь ласка, одягніться нарешті!" – я, певна річ, одягнусь, але це аж ніяк не означає, що я можу виконати будь-яке твоє бажання!
– А пригадайте, як ви захотіли, щоб баба Моркван опинилася на шафі! Або як вам не хотілося йти на роботу в понеділок!
– Це просто випадковий збіг, – заперечив пан Пляшкер. – Пані Моркван сиділа на шафі тому, що в неї впала драбинка, а сидіти на роботі не довелося через те, що мій шеф не міг знайти ключа.
– Ні! Ні! Ні! – загукав Суботик. – Все те сталося лише тому, що ви мене попросили.
Глибоко замислившись, пан Пляшкер знову сів на своє ліжко. Тоді поглянув на Суботика й мовив:
– А можеш ти зробити так, щоб ми добре поснідали? Зроби, будь ласка!
Ледве встиг пан Пляшкер висловити своє бажання, як пані Моркван постукала в двері, увійшла до кімнати й поставила на стіл тацю зі сніданком.
– Ось воно що! – вигукнула вона, побачивши Суботика. – Я так і знала, пане Фляшкере! Ви, мабуть, гадаєте, що я випадково принесла вам сніданок до кімнати? О, ні! Я хотіла побачити, чи тут ще оцей Робінзон! Даю вам десять хвилин. Якщо через десять хвилин цей бешкетник не забереться геть із мого дому, можете складати свої манатки! Ясно?
І вона вибігла з кімнати, гучно хряпнувши дверима.
– Ну от, бачите! – сказав Суботик.
– Нічого я не бачу! Нічогісінько! – вигукнув пан Пляшкер.– Ясно лише одне: пані Моркван виганяє мене з дому.
– Але ж ви одержали те, що просили, чи ні?
– Одержав, – нехотя відповів пан Пляшкер. – Але й це міг бути всього-на-всього випадковий збіг. Зате тепер я знаю, як перевірити, чи справді ти можеш виконувати будь-які бажання.
– Ну, то як? – запитав Суботик.
– А ось зараз я забажаю чогось такого... Чогось виняткового... Чого не може бути... Одне слово, неможливого!
– І що ж це таке?
– Зроби, будь ласка, так, щоб тут у кімнаті пішов сніг.
– Дурне бажання! Ну справді-таки безглузде бажання! – із жалем вимовив Суботик і кинувся до шафи.
– Що тобі там треба? – запитав пан Пляшкер.
– Хочу одягти пальто! – гукнув Суботик із шафи. – А то замерзну!
А в кімнаті вже йшов сніг.
Із північно-східного кутка віяв крижаний вітер. Почалася завірюха. Сніжинки закружляли над ліжком, письмовим столом і шафою. Гардини нап’ялися, а чашки із кавою задзенькотіли жалібно й мерзлякувато.
– Принеси й мені пальто! – гукнув пан Пляшкер. – І не забудь узяти теплі шкарпетки!
За кожним словом із рота йому вихоплювались легенькі хмарки пари. Він сидів у ліжку, сховавши задубілі руки під пахви.
– Буде зроблено! – гукнув Суботик крізь завірюху і почав прокладати собі шлях до ліжка.
Він брів по коліна в снігу, мужньо долаючи відстань між шафою й ліжком. Особливо важко було пройти крізь замети заввишки в метр, що виросли за письмовим столом.
– Треба збудувати захисток, – запропонував Суботик, добувшись нарешті до ліжка, – бо нас геть замете.
Удвох вони почепили над ліжком ковдру й заховалися під нею від хуртовини.
Рейка й гардини не витримали ваги снігу й попадали на підлогу. Крізь химерні візерунки на шибках у кімнату сіялося сяйво теплого ранкового сонця.
Тим часом температура в кімнаті впала далеко нижче нуля. Кава в чашках давно вже замерзла. Письмового столу більше не було видно під заметом, а від стільця виднілася тільки спинка з-під снігу.
– Треба піднятися вище, а то нас замете снігом з головами! – сказав пан Пляшкер.
Аж тут із шафи з гуркотом зірвалася снігова лавина і прокотилася повз пана Пляшкера й Суботика, мало не зачепивши їх.
– На шафу! – скомандував Суботик і поліз перший. Пан Пляшкер поліз слідом за ним.
Тим часом пані Моркван в кухні поглядала на годинника.
– Уже минуло більше десяти хвилин, а той шибеник і досі в домі! – бурчала вона. – От тепер я поквитаюся з Фляшкером! Нарешті я його вижену геть!
Вона вибігла з кухні, промчала коридором, сіпнула двері кімнати пана Пляшкера й вигукнула:
– Пане Фляш...
Вона не встигла доказати. Грізна снігова лавина вихопилася з дверей і накрила її з головою. Неначе велетенська снігова куля, лавина прокотилася коридором і вкотилась на кухню. Тут вона розбилась об кухонну шафу, розлетілася навсебіч і звільнила пані Моркван, яка сиділа в ній, ніби кісточка в сливі.
– Що це за безлад! О моя гарнесенька кухня! Що з нею сталося! – перелякано заголосила пані Моркван і кинулася вигрібати сніг совком.
А в кімнаті, сидячи на шафі, пан Пляшкер і Суботик тісніше горнулися один до одного. Ставало дедалі холодніше, завірюха не вщухала, а шар снігу піднімався дедалі вище. Тепер уже й спинки стільця не було видно.
Раптом із того кутка, де раніше стояв письмовий стіл, пролунало глухе погрозливе ревіння. Із-під снігу вилізло щось величезне, біле і вишкірило пащу з гострими зубами.
– Це-це-це що та-та-таке? – запитав пан Пляшкер і зацокотів зубами від холоду й страху.
– Ма-ма-буть, бі-бі-білий ве-ведмідь, – відцокотів Суботик.
– Де-де-де він у-узявся?
– Де крига й сні-ні-ніг, т-т-там і бі-білі ве-вед-меді...– прожебонів Суботик.