Кілька матерів підійшло до дітей – дізнатися, чого це вони так весело гомонять.
– Фе! Ану покинь їсти пісок! – загукали вони й забрали в Суботика всі пироги.
– Чому? – запитав той. – Пісок дуже смачний!
– Пісок дуже шкідливий. У тебе заболить живіт, – пояснили вони.
– Заболить живіт? Від піску? Не може такого бути!
Він нахилив голову і спитав у свого живота:
– Животику, скажи, будь ласка, тобі вадить пісок?
І сам собі відповів тонесеньким голоском.
– Ні, Робінзоне, пісок мені не вадить аніскілечки.
– От бачте! – сказав Суботик. – Мій живіт каже, що пісок йому не вадить аніскілечки.
Діти, що стояли довкола, засміялись.
– Якщо ти ще хоч раз візьмеш пісок у рот, ми тебе проженемо з дитячого майданчика, – сказала одна жінка, а решта закивали головами, погоджуючись із нею.
– Піди краще до старших дітей, он туди на ковзальну гірку! Бо тут ти коїш забагато дурниць, – наказала інша жінка.
Суботик ображено струсив пісок з костюма й попрямував до гірки.
Спочатку по залізній драбинці треба було вилізти нагору, вийти на малесеньку площинку, а потім металевою доріжкою з’їхати донизу. Біля драбини повсякчас юрмилися діти, чекаючи своєї черги. Чекати іноді доводилося довгенько, бо часом якийсь боязкий малюк стояв і стояв на площинці, не наважуючись з’їхати донизу. Аж як діти знизу починали нетерпляче кричати, він перемагав свій страх і сідав на блискучу металеву доріжку.
Найгорластіший і найкремезніший хлопчик стояв унизу. Він щоразу вирішував, чия настала черга з’їжджати з гірки. І вирішував не завжди справедливо. Одним він дозволяв з’їжджати хоч тричі поспіль, а іншим доводилося подовгу стояти й чекати в черзі. Тих, хто йому не подобався, він узагалі ставив у самісінький кінець черги.
– Чому ти коришся йому? – запитав Суботик у дівчинки, яку той хлопчисько поставив у кінець черги.
– А що ж мені робити? – знизавши плечима, запитала дівчинка. – Адже Губерт сильніший за мене.
Хлопчак, якого вона назвала Губертом, недбало підійшов до Суботика і, взявшись руками в боки, грізно сказав:
– А що тобі тут не подобається?
– Ви гляньте на нього: таке мале, а вже вміє говорити! Та ти просто вундеркінд! – посміхнувся Суботик.
Діти, що стояли поруч, пирснули сміхом.
– Ось я тобі зараз покажу вундеркінда! – розлютився Губерт.
– Ні, дякую. Не треба мені показувати ніякого вундеркінда, – великодушно промовив Суботик.
– А може, тобі оцього треба? – вигукнув Губерт і замахнувся ногою, щоб нанести Суботикові удар.
Але той спритно ухилився від удару і схопив Губерта за ногу.
– Ти вважаєш, що саме оцього мені треба? – запитав він і потягнув до себе Губертову ногу, щоб краще роздивитися її.
Губерт застрибав на одній нозі, силкуючись вирвати другу з рук Суботика. Отак стрибаючи, він утратив рівновагу і впав.
– Ні, – сказав Суботик, уважно розглянувши Губертову ногу. – Цього мені не треба! Мені воно ні до чого!
І випустив ногу.
Діти, що стояли довкола, аж заходились од реготу.
Губерт, червоний як рак, підвівся.
– Ось зараз я тобі дещо покажу! – закричав він, порозпихав на всі боки дітей, що юрмилися довкола, і кинувся до дитячої гірки. – Спершу з’їдь так, як оце я, а тоді вже задавайся!
Він ліг долілиць і головою вперед з’їхав із гірки.
Діти у захваті закричали:
– Здорово! Класно!
Чванькувато посміхаючись, Губерт підійшов до Суботика.
– І оце все, що ти можеш? – спитався в нього Суботик.
Він теж виліз на дитячу гірку, ліг горілиць і з’їхав униз головою вперед. Але це ще не все! Опинившись знизу, він ступив кілька кроків навспак, а тоді розігнався і шугнув тією ж таки доріжкою долічерева вгору.
– Ну, що ти тепер скажеш? – запитав він Губерта, злазячи з драбини.
Усі діти заплескали в долоні куди дужче, ніж перед тим Губертові. Це була справжнісінька овація.
Овація Суботикові.
– Ось побачиш, що з тобою буде, як я покличу свого старшого брата! – погрозив Губерт.
– А де ж він тепер, той старший брат?
– У місті.
– Дуже добре! – зрадів Суботик. – Коли вже ти однаково підеш до міста, щоб привести свого брата, приведи, будь ласка, і моїх п’ятьох. Ти знайдеш їх у боксерському клубі. Вони саме готуються до чемпіонату Європи а боксу.
– Подумаєш, хвалько! Нап’яв на себе якогось несусвітного костюма і гне кирпу! – аж заходився Губерт від люті.
– Костюм цей називається водолазним, – м’яко поправив його Суботик. – Але звідки тобі теє знати?! Ти ж не полював на акул у Тихому океані.
– На акул?.. А це справді водолазний костюм?.. Ти був на Тихому океані? Розкажи нам!.. – одне з-перед одного загукали діти. Всі вони щільно обступили Суботика, і навіть у Губерта в очах спалахнули іскри зацікавлення.
– Я не хочу вам набридати нашими сімейними пригодами. Для вас це буде, мабуть, нецікаво.
– Ну що ти! Розповідай! З ким ти був на Тихому океані? – наполягали діти.
– Звичайно, з татом! Із ким же ще? – вигадав Суботик.
– А як його звати? Він що, капітан? І в нього такий самий кумедний ніс, як у тебе?
– Мого тата звати Пляшкер.
– Пляшкер! – засміялися діти. – Як смішно!
– Вам що, не подобається? – грізно запитав Суботик.
Сміх одразу ж ущух.
– Мій тато – штурман на величезному кораблі, – вів далі Суботик.
– А як звати капітана? – гуртом запитали діти.
– Капітана звати Обердубер. Він завжди кудись ховає якір, щоб злодії його не вкрали. Буває, що він не може його знайти, тож звільняє всіх матросів від роботи і вони роблять, що кому заманеться. А ще в нас на кораблі є куховарка. Її звати баба Моркван.
Суботик здивовано подивився на дітей:
– Чого ви не смієтеся з баби Моркван? От у неї справді смішне прізвище!
Діти засміялися й почали вмовляти Суботика:
– Розказуй, будь ласка, далі!..
Суботик підвів очі, неначе щось пригадуючи, відкашлявся й почав:
– Отже, пливемо ми якось на нашому кораблі в Тибетському океані...
– Ти казав, що плавав у Тихому океані! – перебила його одна з дівчаток.
– Вже й обмовитися не можна! – сказав Суботик. – Звичайно ж, я мав на увазі Спокійний, чи то пак, Тихий океан.
– А який він, той океан? – допитувалася дівчинка.
– Ну, а ти сама як гадаєш? – буркнув Суботик. – Звісно який! Угорі – небо, а знизу – вода...
Отож пливемо ми зі швидкістю вісімдесят вузлів за годину! Я лежу собі на палубі й смагну під пекучим сонцем. І раптом бачу: ліворуч від мене з води стримить величезний чотирикутний плавець... Чи, може, це було праворуч? – замислився Суботик. – Дайте-но мені подумати... Аби ж то не збрехати...