— А от, таточку, яку думку мені не хто, як бог послав. Туж-туж він вернеться, пристане не до мене, а до вас; приведе людей, начальників своїх; а ті — що їм за діло до нашого щастя? — аби б йому услужити — стануть вас уговарювати, прохати, зоб'ють вас з думки об моїм щасті; ви звелите мені йти, а тут ще і моє серденько змовиться з вами… Я піду, усе равно що й на видиму смерть… Скільки я не роздумовала, як то не розбирала, не приходить мені бути панею. Я пропаща усе равно, хоч так, хоч сяк; тільки те, що, пішедши за нього, погублю і його навік! От що мене вбива! Так щоб положити один конець, віддайте мене, батеньку, заміж! Тогді він, побачивши, що нічого робити, сам покине такі думки і… знайде своє щастя…
— Чи будеш же ти щаслива, доню моя, з ким другим? Чи не погубиш же ти себе, віддавши себе нелюбу, та ще і цілий вік з ним жити?
— І вже моє щастя. Однаковісінько мені страждати приходиться! Хто б не узяв мене, то, коли не він, усяк мені нелюб! Нехай він розв'яжеться зо мною, він розумний, опісля дяковатиме мені.
— Ти ж збавиш собі віку! Ти зажуришся!
— Отеє мені тільки кріпко тяжке урем'я, поки усе сполниться, а там… Таточку! я говіла, я молилася; здається мені, що я добре роблю. Мене бог не оставить, я ще втішу тебе при твоїй старості!
Довго вони собі так розговорювали… І що то як люди з розумом! Порадилися, потолковалися, обсудили діло кругом — так і є: приходиться Галочці, щоб не заїсти чужого віку, йти за свого брата, за рівню. "А то справді, — сказав Олексій, — не стерплю, переміню свою думку, приставатиму до тебе… бо кріпко хороший чоловік… О, що жалко мені його…"
— Тим-то й треба поспішати, кінчати наше діло, а то, як разом набіжить, тогді пропала я!…
— За кого ж тебе, душко, віддати? Вибирай сама; ти знаєш усіх женихів, що ще і недавно засилали людей, скажи — зараз пошлю, і таке весілля справлю, що ну! щоб туга не відзивалася ні в мене, ні в тебе.
— Не хочу я, панотченьку, ні за кого з тих женихів. Вони пишні, багаті, будуть вередовати. Тяжко моєму серцю буде у перші годи, а вони не дадуть мені воленьки і гаразд поплакати об моїй долі. Чи не знаєш, таточку, якого сироти у бідності? Озьми його у прийми, віддай йому й худобу нашу, і мене, нещасну. Він буде за добро, що йому зробимо, нас поважати і мною таки не так буде орудовати. Знайди такого, приведи і скажи мені: се твій мужик; я у ноги поклонюся.
Довго думав Олексій, де і кого узяти, далі і каже:
— Доню, Галочко! Коли так, іди за Миколу!
— Добре, панотченьку, — разом сказала Галочка, а на серце, мов кусок льоду впав, бачачи, що усе ближче, усе ближче зав'язується їй світ. — А хто ж то такий Микола? — далі спитала.
— Микола — круглий сирота, чесного, хорошого роду, тільки бідність така, що й не було, і нема нічого. Я, бачивши, що він є парень розумненький, роботящий, розщот усьому зна, перемовив його від купців, ще йому п'ятнадцятий годок був, і обіщав наградити його. І що то придався парень! За усіх усе зробить, ніколи не заліпиться, хазяйського добра, як ока, береже і, спасибі йому, багато зберіг і доглядів мого. Я його куди треба посилаю з хурою: усе зробить як лучче і розщот у всім привезе. Він, як є меж купцями прикажчик, так він в мене права рука моя. І товариство поважа його: знаєш, часом, бува, зайде спор, лайка; він їх усіх розсудить і по усій справедливості розбере. Та він же собі і чепурний, і моторний, і красивенький…
— І вже, таточку, мені сього хоч і не кажи!
— Так коли так, доню, так так. Коли вже певно намірилася йти за кого-небудь, так іди за Миколу.
— Піду, таточку, з великою радістю. Зділай же милость, панотченьку, поспішай швидше. Коли ж можна, щоб сьогодні нас і звінчали!
— Як се можна? Коли б хоч у сю неділю…
— Приїде, таточку, приїде! І усе наше пропало тогді!
— Вже ж що робить? — треба прибиратися…
— Яке тут прибирання? Чи до танців тут, до скоків? Аби б у закон уступити. Моє сирітське діло. А то щоб часом за приборами ви мені не наробили гіршого лиха!
Радилися, радилися, а далі дочка таки виплакала у батька, щоб завтра вінчатися і щоб не було ніяких порядків, що треба по закону. Каже Галочка: "Він сирота, і я сирота. Чого тут? Покликати самих старших родичів, поблагословитись, звінчайте нас; що бог дасть, пообідаєте, чим здумаєте, попоштуєте гостей, та й розпустити їх. Я не піду ні дружечок збирати і не хочу ніяких пісеньок. Се весілля — теж похорони".
Як сказала, напрохала панотця, той так і положився.
— Треба ж, — сказав Олексій, — покликати жениха.
— Покличте, таточку, — сказала Галочка. — Коли почали, будемо і кінчати.
Старий сам пішов за Миколою, і йдучи і каже: "Чи ждав же він собі такого щастя? Та і я чи ждав же такої долі своєму дитяті?…"
Зоставшися Галочка сама собі у хаті, стрепенулася і сказала: "Тепер, Семене Івановичу, прощай на вічні віки!… Мабуть, що я тебе щиро любила, коли відреклась від тебе, топлю свої молоді літа, дівованнячко; іду на вічнії сльози, на тугу, на усяке мученіє душі, аби б од тебе відвести усякоє лихо… Не кажу тобі, люби мене! — не можна, се проти закону, а згадуй мене у сім ділі, що я для тебе зробила… і як знаєш, так дякуй! Прощай! Настає година, що і вздумати про тебе гріх буде. Прощай, мій миленький!…"
Хусточку усю, що держала у руках, усю змочила своїми гіркими, кривавими слізьми, хоч вижми!
— Тепер, — сказала, — усе покончила. Закрився для мене білий світ, — і стала богу молитися і поклони бити, щоб бог дав їй силу перетерпіти сюю годину, перемогти своє серденько у закон уступити… а там — як божа воля!
То плакавши, то поклони бивши, розкраснілася Галочка. І що то за хороша була! От як бува рум'яна зоря догоряє, а тут чорнії хмари її застилають, і вона ніби спішить красоватись і веселити мир божий, що так би усе і дивився на ту зорю, і хмари поодпиховав би геть, коли б можна було: така і Галочка була тогді. І чого б не зробив, чого б не віддав, щоб вона була щаслива!
Увійшов Олексій з Миколою. Галочка стоїть кінці стола і не глянула на свого судженого. Вона з батраків батькових не дуже кого і знала. І чого було вже дивитись і розглядати, який собі той, з ким тяжкая доля привела жити!