— Чого мовчиш, Себастiяне?
— А що менi казати? Грiх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то i ми подрiбнiшаєм. Я не знаю, хто придумав гiрку приказку: бог для бiдних сотворив вербу i картоплю. А коли людина на бiдарськiй картоплi творить красу, то ми повиннi похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу, покажiть свої фантазiї.
— Та нащо? — безнадiйно махнув рукою гончар. — Вже маю собi з повiту прибiдок, то не хочу мати самої бiди.
— Чуєте, чуєте, Василю Iвановичу, що, натурально, говорять усякi пiдозрiлi про повiт! I це при головi вищезгаданого повiту! От яку вони красу творять! Отак i контрреволюцiю створять! До них дивись, придивляйся i на замiтку бери!
— Ну, про контрреволюцiю ти вже, чоловiче, загнув!
— Нi, не догнув! А щоб повiрили, — демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфiскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесiсть фiгури, модель голови й округлiсть обох щiк були зовсiм схожi на мене. Покупцi дивилися на чорта, а насмiхалися з мене, про що можуть сказати записанi в мою книжечку свiдки. Ось таким способом цей iндивiдум може дискредитувати не тiльки мене, а й керiвництво всього нашого повiту. Я прогресивно наперед заглядаю!
— Дивився бiс у воду i тiльки чорта бачив, — хмикнув дядько Стратон.
— Показуйте, чоловiче, свої фантазiї! — звернувся до гончаря Василь Iванович.
Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зiтхнув i запитав голови:
— А якi ж вам показувати фантазiї? Возможнi i невозможнi, як говорить фiнiнспектор, чи тiльки возможнi? Юхрима аж залихоманило:
— У вас знов об'явились невозможнi? Демко Петрович невинно вiдповiв:
— I на них вистачило глини. Юхрим всвердлив очi в гончаря:
— Не трусiть бiду — обтрусите горе!
Майстер обурився, скинув старiсть iз спини, випростався:
— Чого ти мене, копiйчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пiшло, перелякаю тебе! — вiн полiз до мiшка i почав розкладати свої вироби на лавi. Ось у його руцi з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закiльцювавши себе хвостом, вiн тримав у руцi його кiнець, що завершувався дулею.
Глянув Юхрим на чорта — позеленiв, обурено тицьнув на нього пальцем i сказав: "О!"
Всi, крiм голови повiтвиконкому, засмiялися.
— Юхриме, це ж зовсiм твоя парсуна! — регочучи, схопився руками за живiт Себастiянiв батько. — От аби тобi насправдi випала така дуля!
Гончар намiрився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Iванович.
— Заждiть, хай люди подивляться.
— А податку на чортiв не буде?
— Вас не податок, а, натурально, кримiнал чекає! От не я буду! — шаленiв Юхрим i все бiльше ставав схожим на лiпленого чорта.
Василь Iванович вiдмахнувся вiд погроз i прикипiв до кахлини з качкою. Вiн довго-довго розглядав вироби старого майстра, потiм щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:
— То хто контрреволюцiю творить: вiн чи ти?
— Подумайте, подумайте, Василю Iвановичу, що ви при масах кажете! — розколовся на двi половини голос Юхрима — перша тихо загула, а друга закипiла, пiдстрибнула вгору. I навiть очi фiнiнспектора пiдвернулись, стали навскiс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмiшка. — Василю Iвановичу, дорогенький, хiба ж ви не знаєте мене?
— Вiд сьогоднi не знаю i знати не хочу!
— I ви за таку дрiбницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловiка?
— А де ти навчився так зобиджати i применшувати людей?
— Ю, ви ще не знаєте мене, — сумно похитав головою Юхрим.
— Iще раз скажу: i знати не хочу тебе.
— То чого так швидко? — Юхрим схрестив руки на грудях i посмiхнувся, мов змiя. Тепер вiн уже не боявся нiкого. — Я, натурально, розумiю: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рiшення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глинi, — вона слизька, — тицьнув пальцем на кахлину з качкою.
— Iди, слизький, звiдси! — блiднучи, стишив голос Василь Iванович. — Завтра ж передаси свої справи.
— Не маєте права! Я, натурально, державну копiйку оберiгаю! — вискнув Юхрим.
-А нам треба оберiгати державу вiд таких бовдурiв!
— Я i про це скажу вищестоящим iнстанцiям! Я свого не подарую!
— Вiдчиняй дверi! — пiдвiвся з-за столу дядько Стратон, i Юхрим одразу вискочив з хати.
— Оце кому-кому, а менi дiстанеться, — зажурено сказала тiтка Христина, перезирнулася з дядьком Себастiяном, покосувала на стіл та й пiшла порядкувати до мисника.
— За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб вашi твори i в столицi порадували людей! — чаркується з гончарем Василь Iванович.
— Спасибi.
— Христино, бери чарку! — наказав дядько Себастiян.
— Маю клопоту й без неї.
— Чого це не повну налили їй?
— Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, — тiтка Христина торкнулась рукою до щiк, на яких i досi бунтувались рум'янцi.
— За твоє здоров'я, Христе.
— За ваше, люди добрi, — i молодиця втерла очi.
— Ти чого?
Тiтка Христина довiрливо й сумно поглянула на Себастiяна:
— Послухались вуха його язика, а тепер горя i вiдром не винесеш. Аякже!..
— I де мої очi були, як ти дiвувала? — тихо спитав себе дядько Себастiян.
— Ой! — тiтка Христина здригнулась i самим смутком прошепотiла: — В лiсах тодi були твої очi.
— I кого тепер винуватити, лiси чи себе?..
Молодиця щось тяжко вiдвела рукою од себе, зiтхнула:
— Ет, не будем про це... Не кожен стрiчає свiй щедрий ранок чи щедрий вечiр... Що тепер мiй хитрий мацапура витворяє?..
Вже потiм село дiзналося, що Юхрим пiсля розмови з головою по-вiтвиконкому метнувся iз доносом i скаргою аж у Вiнницю. I там вразив, здивував i розжалобив працiвникiв губфiнвiддiлу своїм коронним, звiдкись поцупленим реченням, що вiн, дбаючи про державний карбованець, навiть з-пiд гадюки витягав копiйку. Справа закiнчилась соломоновим рiшенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...
— А що це за хлопчак у тебе? — зиркнув на мене Василь Iванович.
— Михайлик! — одним словом вiдповiв дядько Себастiян.
— Це часом не той, що космографiю читав? — примружився голова повiтвиконкому.
— Вiн самий!
— То он який ти? — дивується Василь Iванович i наближає до мене дрiмливий туманець своїх незвичних очей. — Дуже кортить читати?