— Тiкати? — дивуються i очi, i уста, i квасолистi нiздрi Юхрима. — Це я ноги розминаю. Та з такою кумпанiєю усi святки, як у раю, гулятиму. Може, скочити за чимсь таким? — красномовно поторгав рукою кишеню.
— Повертай до хати! Поговорим про святешне, — похмуро каже голова комнезаму.
— Коли просять, то повернемо. I чого ти хмаришся, коли в гостi привiз?
— Лиха година возила б тебе!
— Е, це вже випад! — пiдiймає голос Юхрим, а на його очi наповзають сiрi плiвки. — Привiз мене у гостi, то й частуй, натурально, як гостя, бо я теж можу розсердитись: менi їхати поперек коня було не дуже зручно. I чи не думаєш, Себастiяне, що ми пунктуально розберемо це дiло в повiтi пiд девiзом: "Геть партизанщину i махновську анархiю!"?
— Яку анархiю?! — скипiв дядько Себастiян.
— Ну, оту, не зовсiм культурну.
В оселi дядько Себастiян став насупроти Юхрима i єхидно запитав:
— Виходить, дорвався до влади?
На це Юхрим, як по писаному, вiдповiв:
— Маю повагу вiд iнстанцiй, представникiв i газетної хронiки. Ти не читав, як нещодавно про мене було написано в одному органi:
"Оратор подробно остановился..."? Жаль тiльки, що прiзвище переплутали: замiсть Бабенко, чогось написали Бабiй. Воно корiнь один, та звучання зменшили, а збiльшили причетнiсть до бабодурства. Як ти на це дивишся?
— Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвiта iнше напишуть.
— Чекай, коли маєш час, — знизав плечима i позлiшав Юхрим. — Але не завжди отак висловлюй своє мнєнiе при народi, бо я про тебе можу висловитись у кабiнетi.
— Про твої пiдшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фiнiнспектором, думав, що лишаєш позад себе?
— Позад себе?.. Хай над цим питанням поколiння думають! — безжурно вiдповiв Юхрим. — А я для сучасностi на потреби вириваю карбованець.
— З м'ясом?
— Карбованець завжди виривався iз болем, iз шкурою чи з м'ясом. Це знають усi дiловi люди. А хто зараз у нас має стати пупом землi? Тiльки дiловi люди, що вмiють i виривати, i вимолочувати карбованець.
— Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило! — придушив гнiв дядько Себастiян.
Тепер Юхрим навiть згорда поглянув на голову комнезаму:
— Який не маю розум, а знову ж тепер не тобi вчити мене. ~ — Побачимо! Юхрим з жалем i прихованою насмiшкою похитав головою:
— Ти опiзнився, Себастiяне, опiзнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща iнстанцiя.
— I таки може, — погодився Себастiянiв батько. — Хоч ти, Юхри-ме, дурень, а мiсце маєш розумне.
— Ти впiзнаєш цього чоловiка? — насилу стримуючи лють, дядько Себастiян поклав руку на гончаря. Юхрим споважнiв:
— Натурально, впiзнаю, персонально приглядався до його звичайних i пiдозрiлих цяцьок, персонально i обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательнi очi i несознательний смiх. З моїх рук по лiнiї фiнансiв навiть рiдна мама не вислизне.
— I ти, бевзь, посмiв обкладати красу?! — В дядька Себастiяна аж уста затремтiли.
— Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фiнансами краса? — обурився Юхрим, обурились його квасолистi нiздрi, та враз вiн утихомирився, а очi помаснiли: — За красу завжди i всюди бiльше платять, то вона бiльше i обкладатися повинна. Резон?
— Тобi дай волю — усе красиве вичавиш! — обiзвався сивий кобзар.
— I вичавлю! Я людина без рiзних селянських сентиментiвi — по-нахабнiшав увесь вид Юхрима. — Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб'є сльозу. I треба дивитися на житїя крiзь призму в iсторичному розрiзi! Бо що тепер вартнiше: якiсь красивi, але нiкому не потрiбнi качки, коники чи звичайнi горшки, що йдуть на потреби трудящих робiтничо-селянської держави? I хай, натурально, оцей рукотворець без вiдповiдного дозволу на те не кидається у мечтанiя, у фантазiї i лiпить, що положено лiпити з глини, — горшки i макiтри; хай i вiн втямить: краса служить одиницям, а навар — масам!
— Дайте менi батога! — метнувся дядько Себастiян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обiзвалось спiвом. — Я з цiєї макiтри нароблю шматкiв! Я ним вiдчиню свої дверi!
З обличчя Юхрима злетiло нахабство, вiн сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетiла Юхримова жiнка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всi її широкi розгойданi спiдницi вiдразу вiдмiряли собi пiвхати i розбудили в нiй вiтер.
Юхрим з подиву сказав: "О, прибiг Євген накоренок" — i притулився спиною до печi.
— Ой Себастiяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу iз тiла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! — мiнливими рум'янцями i кирпочкою мiж ними припала тiтка Христина до плеча голови комбiду. — Хоч який вiн нiкчема, а не прибий, бо ж i дурням треба жити на свiтi.
— Прибивати не буду, а провчити навiть при тобi не посоромлюсь!
— Ти справдi не будеш його вбивати? — не повiрила зразу молодиця i глянула на Юхрима. — А ти що варнякав? — i знову до дядька Себастiяна: — То не будеш?
— Нащо менi цей телепень здався?! Тiшся ним, коли не докучив, як болячка.
Тiтка Христина одразу ж повеселiла, крутнулась по хатi, а на її драбинками надiтих спiдницях ожило цiле господарство: i горох, i вишнi, i птицi, i квiти, i колоски.
— Коли так, Себастiяне, всип моїй парi i за мене! Аякже! Бо хiба це чоловiк? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащицi, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника i спiдничника увесь грiшний свiт не бачив. Вiн скоро з мене Варвару-великомуче-ницю зробить, а я ж, на злiсть йому, хочу по-людськи жити.
Дядько Себастiян здивувався, опустив руку з батогом:
— Оце так! I тобi, жiнко добра, не шкода буде твого каламутника?
— А вiн мене жалiє? — тiтка Христина одним кулаком пiдперла бока, а другим насварилась на чоловiка. — Хай, лоботрясе, хоч раз вiдiллються тобi мої сльози! Скiльки я тобi казала: не чеши чорта — бiсом станеш! Аякже!
— Тодi, хрещенику, тримайсь! — дядько Себастiян вiдвiв руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем i лобом дверi, вилетiв з хати, зачепився в сiнях за дiжницю, упав, тихенько зойкнув i рвонув на себе сiнешнi дверi.
— I тут утiк! — здивувалась i сумно похитала головою тiтка Христина. — Вiн, певне, i вiд смертi втече.
Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, i в цей час у дворi обiзвався густий здивований голос: