— Дядьку, ви ж тiльки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, — мало не плачучи, благаю селянина.
— Та не буду її костi калiчити, — пообiцяв покупець та й повiв з торгу уже не нашу Обмiнну.
Я довго-довго дивився їм услiд, аж поки не зникла з очей спочатку Обмiнна, а потiм висока шапка селянина.
РОЗДIЛ СЬОМИЙ
Чи знаєте ви, що таке галiфе з полотна?
На це сам Микола Васильович Гоголь вiдповiв би негативно:
"Нi, ви не знаєте, що таке галiфе з полотна".
I краще б не вiдати цiєї розкошi. Та багато чого довелося зазнати дiтям країни, що стала серцевиною нового свiту.
Вiйни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата i до мертвотного слiпака. Наша молода iсторiя йшла по селах не в срiблi-злотi, а в шорсткому саморобному полотнi, та все одно в її веселих блакитних очах стояли свiти надiй!
Тодi i нашi майбутнi вченi, i майбутнi астронавти, i чародiї слова прокидалися i засинали пiд хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, i спiв рожевої гречки, i помах крил вiтряка, i якiсь такi думи, вiд яких у людини прорiзалися новi дерзання чи крила.
А якi думи снувалися тодi у головах матерiв? I чи багато хто згадав, що в отому бiлому полотнi, яке розстелялося по всiх усюдах i за копiйки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсоннi ночi, пригашений слiпаками цвiт очей i стогiн протертих пучок?..
Я не дуже полюбляв роботу бiля терницi, бительницi, прядiння, снування, золiння, але дуже любив, як ткалося i вибiлювалося полотно. Коли ви не знаєте, як нашi матерi бiлили полотно, то ви багато чого втратили.
Це починалось тодi, коли на лужках i левадах затоплений латач прямо в барвiнковiй водi засвiчував свої весiльно-золотi свiчада, а з лiсу обзивалася зозуля. I от рано-вранцi, ще й ранесенько, коли в селi позiхає ледащий туман, на лужок iз полотном на плечi приходить господиня. Вона стає обличчям до приiмленого сонця, накупує ним свої вiї, щось довiрливо шепоче йому, а далi, пiдтикавшись, босонiж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке мiсце, щоб низ полотна лежав на водi — на латачi, на травi i м'ятi, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку нашi суботнi сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею i не марилося б нам весною...
У тi полотнянi часи в нашому селi пiшла мода на галiфе, i так вона пiшла, що, мов лихоманка, охопила всiх чоловiкiв. I яких тiльки у нас тодi не було галiфе: i круглих, як пiвбубона, i напiвкруглих, i тих, що починалися вигином, а закiнчувалися дужкою, i таких, мов перевернута голова бика, i зовсiм рiжкастих. На що вже дiвчата — i тих спокусила мода: дарма що вони тодi ще не носили штанiв, все одно деякi придумали галiфе на рукавах сорочок: починалося воно прямiсiнько вiд чохлiв i зникало, не доходячи до плiч. Правда, це галiфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрiсть чи зневагу у тих, яким лiта не дозволяли ганятися за модою.
То що пiсля таких кравецьких новацiй мусив робити я? Теж канючити галiфе. На це мати обмiряла мене насмiшкуватим поглядом i вiдповiла:
— Гарний ти i без галiфе, такий уже гарний, що далi нiкуди. Я пропустив характеристику повз вуха.
— А в галiфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самi подивитесь.
— З мене досить i такого вариводи, — чогось не бажалося матерi, щоб я став кращим.
— Так уже, мамо, хочеться того галiфе...
— А дубового сала чи березової кашi не хочеться? Он краще побiжи хопти нарви.
— А галiфе пошиєте?
— Як тобi шити: упоперек чи повздовж спини?..
— Хiба ж галiфе на спину шиється... — ще не здаюся я.
— Можна й на спину, аби витримала вона, — i насмiшкувато, i журно посмiхається мати.
Видать, мода не дуже хвилювала її, i я згодом змирився, що розживуся на галiфе, коли матиму в руках своє ремесло i копiйку. I раптом таке свято перед самим рiздвом!
Прокидаюся вранцi, кидаюсь до одежинки — i сам собi не вiрю:
на всю нашу скриню розкапустилось галiфе, i не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галiфе здалеку може зiйти i за крамне! А чорнi поворозки на ньому — iз справжнiсiнької "чортової шкiри", що навiть дорослим iде на святешнi штани.
— Ну, як воно, сину? — обертається од печi мати.
— Ой спасибi, мамочко... Як же ви без мiрки?
— А що там мiряти в тобi: шкiрку та дiрку? Вузькi будуть — розтягнемо, широкi — пiдшиємо, довгi — на вирiст пiдуть.
От як тодi в селi дивилися на моду, головне було, — чи то в одежинцi, чи то у взуттi, — мiцнiсть.
— Примiряти можна?
— Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi, як захочеш, комусь вечерю понесеш.
— Я до дядька Себастiяна пiду.
— Ох i надокучаєш ти йому.
— Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.
— Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.
Аби ж ви знали, як приємно зашелестiло галiфе в моїх руках, як повiяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живi. Одягнув я галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.
— Як воно, мамо?
— Та, здається, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.
— Таки справдi менша.
— То я пiдрiжу бiльшу.
— Е, нi, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.
— Розтягуй, як не маєш iншої роботи.
Доки мати готувала королiвське снiдання — картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями ззовнi, i кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.
В школi моє галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька. Учнi вiтали нову одяганку смiхом, рiзними вигуками i пiдняли мене на ура; учителька ж посмiхнулась i схвально кивнула головою, а сторож назвав мене кавалером i на якийсь час притьмарив мою радiсть. Це ж треба видумати ось таке паскудне слово! Зате Люба аж охнула, коли побачила мою обновку:
— Прямо як городське!
— А чого ж, — запишався я, поправляючи меншу половину.
— Ти в ньому i на ковзанку десь-то не пiдеш?
— Пiду.
— Е?
— Хiба воно мене родило?
— Не побоїшся замастити?
— Пусте, — кажу так, наче менi щодня доводиться ходити в обновцi. — Ти прийдеш на леваду?
— А даси ковзани?
— Як дуже попросиш, дам, бо хто ж буде лiд орати носом!