У грудях Віри Павлівни тужно защеміло, й вона, ще не ймучи віри, що це руйнують той самий, її будинок, поквапно завернула в провулок.
Руйнували не тільки цей дорогий Вірі Павлівні будинок її молодості — не було паркана й на сусідньому подвір'ї, де замість старої похмурої кам'яниці лежала купами розбита цегла й потрощені, брудні дошки, але очі Віри Павлівни застигли на другому поверсі дерев'яного будиночка, де два робітники з тріском і гуркотом довершували ламання зовнішньої стіни її студентської кімната й ось-ось візьмуться за внутрішні стіни, на яких чудом заціліли старі блакитні шпалери, що були ще за неї...
Дивитись далі на агонію житла, що ввібрало в себе стільки надій, думок, гіркота й радості, було боляче, і Віра Павлівна тихо пішла геть.
З невидющими очима, в яких застиг вдалений у просторінь погляд, вона йшла навмання, і перед нею зринали уривки спогадів.
...Так пізно, як того морозного січневого вечора, ще ніколи не приходив Микола до неї. Він ускочив до її кімнати захеканий, червоний чи то від морозу, чи від якогось несподіваного збудження, й кинувся гаряче обіймати її.
— Вірко! Вірко моя! Нарешті!..
Що означало "нарешті" — Віра Павлівна не могла одразу зрозуміти, і лиш за кілька хвилин бурхливого прояву піднесення в Миколи вона дізналась, що художня рада периферійного українського театру прийняла до вистави його п'єсу-первістку і оце ввечері він одержав таке радісне повідомлення, що не міг не показати його сьогодні ж своїй Вірі.
Тоді не думалось, що з Миколиного писання вийде щось путнє й згодом він стане досить відомим драмату-
?
гом. Віра знала його тільки як вічно голодного студента НО, що перебивався до одержання нужденної стипендії, на яку не можна було прожити й півмісяця, випадковими заробітками, то пиляючи дрова, то скидаючи після заметілей сніг з високих дахів. Одне слово, хлопець, як і багато тодішніх студентів, — без певних джерел до існування, і, якби її спитати, за що вона покохала цього трохи імпульсивного, може, занадто емоційного юнака, вона не змогла б відповісти ні тоді, ні через кілька десятиліть пізніше. Щось було в його щирості й безпосередності таке, що робило Миколу конче потрібним для неї, стриманої людини, і хтозна, яким би видався Вірі довколишній світ, якби в ньому, поряд з добрими й поганими людьми, не було Миколи — трохи дивакуватого, непрактичного в сучасному суворому житті, але такого найдорожчого, найближчого, найлюбішого. Вони були однолітки, але Віра почувала себе старшою за Миколу, ставилась до нього часом поблажливо, вибачаючи його неуважність до життєвих дрібниць і беручи на себе клопіт турбуватись за ті дрібниці. Отак і того вечора.
— Ще трохи почекати, трохи потерпіти, поки дадуть аванс, і — заживемо з тобою, Вірко! — мріяв Микола, міряючи по діагоналі маленьку Вірину кімнату, але Віра думала зараз про інші, реальні справи: чим же нагодувати Миколу? Крім квашеної капусти, шматка старого, пожовклого сала та кількох таблеток сахарину, в неї не було сьогодні нічого. Якби ж знаття, що Микола прийде ввечері, то можна було б купити на Євбазі оберемок дров і хоч буханець хліба — тих кількох мільйонів карбованців, чи "лимонів", як прозвали їх у народі, що лишилися в неї з останнього гонорару за догляд на приватній квартирі тифознохворого, вистачило б, але Євбаз ще завидна розійшовся, а замкнені порожні крамниці давно вже не функціонують.
— А знаєш, Віро... — Микола раптом підійшов до неї, взяв за руку й нерішуче, тихо промовив: — А може, я сьогодні залишусь у тебе?..
Віра здивовано глянула на нього. Досі Микола ніколи не ночував у неї, та й хтозна, як подивились би на це господарі будинку, лагідні старі люди, з якими у Віри були добрі стосунки.
— Залишусь назовсім. Добре? Треба ж нам нарешті побратись! — після короткої паузи додав уже голосно Микола.
Віра відійшла замислена в куток, і Микола, дивлячись на її зігнуту зараз спину, не міг збагнути, чи Віра образилась, чи вагається, чи журиться чогось.
Чоловікам не зрозуміти того, що діється в дівочій душі, коли дівчина має переступити через своє дівоцтво, і хоч Віра знала, що рано чи пізно прийде ця мить, та все ж Миколині слова застукали її зненацька. Невже так просто, так буденно-просто перейде вона сьогодні через той загадковий поріг життя, за яким криється невідоме? Анітрохи тої урочистості, як то було колись у людей, ані крихти з тої казки, що марилась їй колись, як думала про незнаного судженого?.. Отак звичайно, навіть надголодь лягти з Миколою в промерзле ліжко? Чи не брутальна це профанація того останнього зближення з найдорожчою тобі людиною, що обертає найвищі людські почуття на ницість, цинізм?.. Але ж усе теперішнє життя до краю спростилось, і нема в ньому місця ні для сентиментів, ні для традицій, ні для казок. Сама гола реальність!
Коли Микола, боячись порушити напружену тишу, що зависла над ними, благально прошепотів з другого кінця кімнати: — "Віро!" — вона обернулась, підійшла впритул, глибоко глянула йому в вічі й твердо проказала:
— Хай буде так. Лишайся!
Коли нарешті Микола випустив її з своїх гарячкових обіймів, вона, поправляючи скуйовджене волосся, усміхнулась:
— Одначе соловей піснями не буде ситий, треба щось приготувати їсти, — але їй знову стало досадно, що немає дров, щоб зварити бодай якийсь капусняк і хоч трохи нагріти кімнату. А втім, можна зварити й на жаровні, потім скип'ятити воду, десь у неї залишилось ще трохи сушеної малини, отже, буде ще й чай з сахарином — чом не весільна вечеря!..
Вони сиділи, щільно пригорнувшись одне до одного, коло підвіконня, де тихо булькав, доварюючись, капусняк, і дивились, як тане від кволого тепла жаровні шерехата наморозь на внутрішній шибці вікна.
Коли вони заповнили капусняком прикру порожнечу шлунків і взялись за підсолоджений сахарином "чай" з сушеної малини, Віра знову пожаліла, що не купила вдень буханця хліба.
— Обійдеться циганське весілля і без марципанів! — махнув рукою Микола, з насолодою сьорбаючи гарячу каламутну рідину, але Віра спохмурніла. "Циганське весілля"!.. Чи могла б вона назвати так їхню ультраубогу вечерю, без друзів, без родичів, без хліба навіть, але все ж — весільну вечерю!