Щастя

Страница 4 из 9

Антоненко-Давидович Борис

Незабаром ліквідувався й шпиталь, а натомість знову мав відкритись великий бальнеологічний курорт, де Вірі Павлівні запропонували посаду головного лікаря. Після шпиталевої гарячки, з безсонними ночами, тривогами, турботами й дрібними та великими прикрощами, така посада могла б стати й для самої Віри Павлівни курортом, законним тривалим відпочинком, але для чого їй ця спокійна робота без особливої відповідальності, без раптових турбот, зате з доброю, трикімнатною квартирою, з вишколеним персоналом, з курортними розвагами? Не про неї, лікаря живої практики й постійного контакту з пораненими та хворими, таке курортне раювання! І Віра Павлівна попросила крайовий відділ охорони здоров'я призначити її до якоїсь клініки.

Але перед від'їздом її чекала ще одна компенсація за все пережите.

Чи не останнім виписувався з шпиталю Циркуляр-кін. Але перед тим, як узяти з шпиталевої комори свою благеньку фронтову шинельку й убогу солдатську торбу з бритвою та зміною білизни, Циркуляркін десь запропастився на кілька годин, і обслуга почала вже серйозно хвилюватися за нього. Повернувся він по коліна забрьоханий у росі з великим букетом сибірських лісових квітів і одразу ж зайшов до кабінету "своєї" лікарки.

— Ось, візьміть, будьте ласкаві... — простягнув букета до Віри Павлівни й ніяково відступив назад.

— Дякую, дякую, Циркуляркін, але навіщо! Це ж не інакше як у тайзі нарвав? — промовила вона, сумно усміхаючись, і за звичкою понюхала яскраві сибірські квіти, але вони не пахли.

— Як нічого підхожого нема тут у мене, то хоч це прийміть... — Бачите, можу тепер і шилом орудувати, й дратву всунути — порядок! — Циркуляркін дрібно заворушив пальцями піднятої вгору правиці. — А то ж було — душа в тобі держиться, а рука висить, як чужа...

Циркуляркін тяжко зітхнув, замотав чогось головою і раптом бухнув перед лікаркою навколішки.

— Якби не ти, Віро Павлівно, пропав би я! Неодмінно пропав би. Так і вся палата каже, що загнувся б — і каюк мені!

— Що ти, що ти, Циркуляркін! — кинулась підіймати розчуленого солдатика Віра Павлівна. — Хіба ж можна так? Встань мерщій!

Але Циркуляркін вклонився їй у ноги й гупнув себе кулаком у худі, запалі груди:

— Повік, скільки житиму, не забуду! — і подивився на Віру Павлівну такими вдячними, зволоженими очима, що в неї самої виступили на очах теплі сльози.

Не забула цього прощання і Віра Павлівна. Ще багато було в її дальшій роботі випадків, коли щастило повертати людині не тільки здоров'я, а часом навіть і життя, та згодом вони притирались у пам'яті, а прізвища хворих і зовсім забувались, але маленького Циркуляркі-на, що приніс їй велике щастя, Віра Павлівна не могла забути ніколи.

Щастя? — не раз перепитувала себе Віра Павлівна й чимраз більше переконувалась, що воно бувало-таки і в її житті: з'явиться несподівано, як жар-птиця в дитячій казці, промайне на мить і зникне, полишивши по собі лиш яскраву згадку...

Усі дальші щедроти фортуни — і те, що вона стала заслуженим лікарем РРФСР, кандидатом медичних наук, доцентом старого сибірського медінституту, асистентом відомого професора хірургії, який наполегливо підбиває Віру Павлівну взятись за докторську дисертацію, — все це було приємно, але чи можна його назвати щастям? Навіть нагородження орденом Леніна з усією його урочистістю, що випало зазнати Вірі Павлівні як вершину компенсації за всі несправедливості й кривди долі, все ж поступалося перед зворушливими хвилинами прощання з Циркуляркіним. Урочиста помпезність з плином часу тьмяніє і гасне, а Циркуляркін десь у вологодському селі кожного разу, як пошиє людям добрі чоботи, згадуватиме її з вдячністю. І це справді — повік життя.

Ні, неправду сказала колись стара ворожка з Ми-кільської слобідки! Не все було чорне у Віри Павлівни й тут, у Києві.

— А Микола? — спитала себе Віра Павлівна, мабуть, уголос, бо двоє зустрічних перехожих здивовано глянули на неї. Були щасливі хвилини й з Миколою. Щастя не буває тривалим, але що коротше воно було, тим більшим і яскравішим видається потім, коли його не стане.

З чим може зрівнятись щастя першого пізнання з коханим? А ти ж зазнала його вщерть, Віро. Там, у твоїй маленькій студентській кімнаті двоповерхового дерев'яного будинку на розі Столипінської, чи пак потім — вулиці Гершуні, й Чеховського провулка. Який він тепер, той затишний, старосвітський будинок? Хто живе тепер у Віриній кімнаті?

Віра Павлівна спустилась із парку на Хрещатик і стала питати стрічних, як їй доїхати до вулиці Гершуні, але ніхто в теперішньому Києві не знав такої вулиці, і їй довелось іти пішки. Вона проминула майдан, де була колись міська дума, а потім губвиконком, і нерішуче завернула в першу вулицю праворуч, що йшла вгору й мала бути колишньою Прорізною, але нові високі будівлі пантеличили Віру Павлівну. Лиш угорі, наприкінці вулиці, вона побачила знайомий будинок, де жив колись дантист, у якого лікувала іноді зуби, і це переконало її, що не помилилась.

Ось і Велика Володимирська, така ж, як і була раніше, Золотоворітський сквер, тепер лишалося пройти трохи Великою Підвальною, яка чомусь так і лишилася з старою назвою, і нею дійти до тої пам'ятної вулиці, що, виявляється, звалась тепер і не Столипінською, і не Гершуні, а — вулицею Чкалова.

На радість Вірі Павлівні, ця вулиця зовсім не змінилася з тих давніх часів, коли ще звалась Столипінською. Ось лікарня з недоречним кам'яним левом на брамі, тут конав колись смертельно поранений у опері царський міністр Столипін, від чого й вулиця стала так зватись; після революції тут була акушерська клініка, де Віра Павлівна студенткою відбувала практику. Що тепер там? Науково-дослідний інститут гігієни праці — прочитала вона на заскленій чорній табличці. А он, нижче, будинок з дерев'яним балконом, де щоліта квітли жовтогарячі красольки. Прогнилий балкон тримається ще й досі, але красольок на ньому нема, як, певно, нема вже й тих людей, що садили красольки. Людина — душа приміщення, без неї і найкращі споруди обертаються в скорботні надгробки на цвинтарі людської пам'яті...

А он і Чеховський провулок. Зараз буде паркан, що відгороджував з вулиці хазяйський садок, далі той двоповерховий дерев'яний будиночок з одним боком на Стодипінську, а другим на Чеховський провулок, але що це?.. Вражена Віра Павлівна спинилась: від паркана — лиш присипані землею та трухлявими трісками ями, де стояли стовпи, а від садка — тільки маленька яблунька біля самого будиночка. Бідна! Наче передчуваючи близьку загибель, вона горнулася гіллям із запорошеним вапном листям до зацілілої стіни, над якою вже не височів дах.