Ворожка наказала Вірі зняти з перетасованої колоди й, випростовуючи руку з напнутої на плечі теплої хустки, широко розкинула на столі замусолені карти навколо чирвової кралі.
Перед очима Віри, що все ще ніяк не могла оговтатися в незвичній обстановці, мигтіли виновий король, виновий нижник, жирові десятка й туз... Стара насупилася, низько нахилившись над столом, аж підвелася з стільця, придивляючись до кожної карти, немовби дзьобаючи її своїм гачкуватим носом, потім одсунулась назад і спроквола витягнула з колоди ще одну карту. На стіл упав виновий туз...
Ворожка рвучко встала.
— Сама бачиш: усе чорне, все! — сказала вона сердито, мовби дорікаючи за щось дівчині, й швидко перемішала карти.
— А що це означає? — несміливо запитала, намагаючись усміхнутись, Віра, яку, поза її волею, почала в душі бентежити містика старої.
— Не питай, не скажу. Все чорне! Не хочу далі й дивитись у карту. І не треба мені від тебе нічого, нещасна. Йди, йди мерщій! — і стара виставила спантеличену дівчину за двері.
Якби це сталося з ким іншим і таке жахливе віщування не випало б у такий день, коли Віра переступала ще один поріг у широке життя, вона поставилась би насмішкувато до слів потворної баби й швидко забула б їх; але тоді, повернувшись до товариства, вона довго не могла позбутися гнітючого враження від кінцевої сцени, коли обличчя старої перекосив не удавано професійний, а справжній-таки страх, і не раз, далеко пізніше, згадувалось Вірі Павлівні як закляття: "Все чорне, все!" А те, що ворожка відмовилася від плати, до якої ласі всі ворожбити світу, здавалося, ще більше стверджувало її тяжке віщування.
Звісно, ворожка, відмовившись один раз від гонорару, тим самим набивала собі ціну перед іншою клієнтурою, заспокоювали Віру юнаки, але бабині слова закарбувалися в пам'яті на все життя.
Ось і тепер, на схилі віку, Віра Павлівна згадала їх і питала саме себе: чи таки ж справді все було чорне в її житті?
Так, чорного було дуже багато, аж занадто багато, як на одну людську долю!.. Рано покинув її Микола, пішовши до другої; покинув не тільки її, безпорадну тоді студентку останнього курсу, а й сина, малого Сашка, якому не вийшло тоді ще й трьох років... Це була перша страшна втрата, гірша від смерті батька й матері. Мабуть, якби Микола не зрадив, а помер — їй було б легше: журба від смерті батьків давно розвіялася й зникла, а от згадки про ті жахливі дні, коли дитина питала її, чому так довго не приходить татко й не несе ні цукерок, ні цяцьки нової, завдавали їй болю й нині, через кілька десятиріч. Особливо коли згадати, що вона, готуючись до іспитів, ледве могла спромогтись купити малому молока й зварити якусь кашу... Ні, ні, не треба згадувати ті роз-пучливі дні й ятрити ними давно затамований біль!..
її любов до малого Сашка ввібрала в себе й не вичерпане до кінця кохання до втраченого так рано чоловіка, і Сашко виріс добрим хлопцем. Не вундеркінд, не через край обдарований різноманітними здібностями юнак, перед яким широко розчиняються всякі двері, а просто розумний хлопчина, гарний собою, а головне — чулий і вдумливий. З нього вийшов би непоганий філолог, бо ще в школі тягнувся до літератури (мабуть, успадкував це від батька), але, коли вчився на першому курсі університету, раптова війна перемішала все й порозкидала всіх урізнобіч.
У перші ж дні війни Сашко пішов на фронт, і слід за ним запався. Далі не було ні листів, ні випадкової звістки про нього... Та й куди б могли надходити листи від нього, коли незабаром евакуйована Віра Павлівна опинилась у далекому сибірському селищі, де перед війною був невеликий бальнеологічний курорт, і стала працювати лікарем у військовому шпиталі. Вона не встигла одержати в Києві навіть того Сашкового листа, де повідомлялося про номер його польової пошти. Чи він ще живий десь, чи, може, тяжко поранений лежить у такому ж, як і цей сибірський, шпиталі або поневіряється голодний і обшарпаний у полоні — нічого того не знала Віра Павлівна й, щоб одігнати від себе лихі думки й забутися, вся віддавалась тяжкій, напруженій роботі. Не раз їй доводилося цілу ніч просиджувати в шпиталі, коли привозили нову партію поранених або виникали післяопераційні ускладнення, часто-густо й удень вона довго затримувалась у палатах, воліючи посидіти з пораненими, ніж іти на свою самотню сибірську квартиру.
У шпиталі не злюбили Віру Павлівну: медсестрам і санітаркам вона здавалась занадто вимогливою і прискіпливою, а лікарі — хто з подивом, хто насторожено, а хто й з прихованою ворожнечею дивився на самовідданість у роботі немолодої вже лікарки. Підстаркуватій головній лікарці ввижалося, що відлюдкувата, неговірка, замкнута в собі Віра Павлівна тишком моститься на її місце, інші вбачали в ній шанолюбку, яка бажає показною запопадливістю здобути собі популярність серед поранених і вислужитись перед начальством. Були й такі, яким видавалась підозрілою незвичайна ретельність хтозна-звідки евакуйованої людини — чи не лишилась за нею не закінчена через війну проробка?..
Усі ці чутки так чи так доходили кінець кінцем до Віри Павлівни, але що могла вона сказати цим людям, які просто не розуміли, що їй так не хотілося поспішати з шпиталю "додому" — в свій незатишний куток на квартирі у випадкових людей. Та й чи варто їм казати, що в кожному пораненому воякові було для неї щось від Сашка та його невідомої долі.
Віра Павлівна все більше й більше відсторонювалась від колег, наглухо замикаючись у свій похмурий світ безнастанної туги за сином і кволої надії, що чимраз більше поступалася перед підсвідомим чеканням чогось невідворотного, фатального.
Кінчилась війна, і лікарів нагородили: головна лікарка одержала орден Червоної Зірки, дали медалі й іншим лікарям, тільки Віру Павлівну чи то забули, чи свідомо не внесли до списку шпиталевих працівників, рекомендованих до нагороди. Це не завдало б їй жалю, бо вона й не сподівалась, що її коли-небудь нагородять за роботу, але нагородити тих, котрі працювали абияк, відзначити тих, чиї недоробки, часом і грубезні помилки Віра Павлівна не раз мовчки виправляла, а її обійти — було вкрай несправедливо, і усвідомлювати Це було прикро.