Щастя Ругонів

Страница 96 из 96

Эмиль Золя

Сільвер одразу впізнав цього огидного хлопця з блідим збудженим обличчям і скуйовдженим чубом; раптом він відчув глуху лютість і бажання жити. Це був останній спалах крові, миттєвий протест. Він знову впав навколішки, глядячи перед себе. В сумну годину присмерку перед ним пройшло останнє видіння. Йому здалося, що кінець алеї, біля входу в завулок св. Мітра, стоїть тітка Діда, біла, нерухома, як кам'яна статуя, і дивиться на його агонію.

В цю мить він відчув на скроні холод пістолета. Зелене обличчя Жюстена скривила усмішка. Сільвер, заплющивши очі, чув, як древні мерці пристрасно кличуть його. В темряві він бачив тільки Мієту: вона лежала під деревами, вкрита прапором, задивлена в небо. Потім кривоокий стрельнув — і всьому настав край: череп юнака розколовся, наче стиглий гранат. Сільвер упав ницьма на камінь і припав вустами до місця, стертого ногами Мієти, до місця, зігрітого його улюбленою, де вона залишила частку своєї істоти…

А в Ругонів увечері за десертом серед теплих випарів потрав, над столом, заставленим всякою їдою, розкочувався голосний сміх. Нарешті вони зазнали насолоди з розкошів багатіїв. Їхня жадоба, загострена тридцятирічним стримуванням, шкірила гострі зуби. Ці ненажерливі худі хижаки, що тільки оце дорвалися до радощів життя, вітали новонароджену Імперію, близький час поділу багатої здобичі. Державний переворот, що виніс нагору Бонапартів, заклав водночас і підвалини щастя Ругонів.

П'єр устав, високо підніс келих і гукнув:

— Вип'ємо за принца Луї, імператора!

Гості, втопивши свою заздрість у шампанському, всі підвелись і з голосним криком почали цокатися. Це була чудова картина. Пласанські буржуа — Рудьє, Грану, Вюйє та інші — плакали, обіймалися над ще не захололим трупом Республіки. Але ось у Сікардо майнула щаслива думка. Він зняв із Фелісітиної зачіски рожевого шовкового бантика, що його вона манірно начепила над правим вухом, одрізав десертним ножем шматочок шовку й урочисто пришпилив його Ругонові в петлицю. П'єр скромно захищався й випручувався з сяючим обличчям, бурмочучи:

— Ні, прошу вас, занадто рано. Треба почекати, поки вийде указ.

— Хай йому біс! — вигукнув Сікардо. — Прошу вас, не заперечуйте. Вас нагороджує старий наполеонівський солдат.

У жовтому салоні вибухли оплески. Фелісіта мліла від захвату. Мовчазний Грану в екстазі зліз на стілець і, розмахуючи серветкою, виголосив якусь промову, що потонула в поспільному галасі. Жовтий салон тріумфував, не тямився з радості.

Але рожевий шовковий клаптик, пришпилений у П'єрову петличку, був не єдиною яскравою плямою на тріумфі Ругонів: у сусідній кімнаті під ліжком валявся черевик з закривавленим закаблуком. Свічка, що горіла над тілом пана Перота по той бік вулиці, спливала в пітьмі кров'ю, мов роз'ятрена рана. А ще далі, в глибині завулка св. Мітра, на могильній плиті застигла кривава калюжа.

1871