Стара приєдналась до мене, порушена тією цікавістю, що живе завжди навіть у найвідлюдніших душах.
— Отже, ви з Франції? — спитала вона.
— Так, мандрую собі для розваги.
— Може, ви з Парижа?
— Ні, я з Нансі.
Мені здалося, що її пойняло якесь незвичайне зворушення. Не знаю, з чого я те побачив, чи, певніше сказати, відчув. Вона повторила спроквола:
— Ви з Нансі?
Чоловік став на порозі, байдужий до всього, як звичайно глухі...
Вона промовила:
— Нічого. Він не чує.
А потім, трошки помовчавши:
— То, певно, у вас багато знайомих у Нансі?
— Так, я знаю там майже всіх.
— Знаєте родину Сент-Аллез?
— Дуже добре; то були приятелі мого батька.
— А як ваше прізвище?
Я назвав себе. Вона пильно глянула на мене, потім промовила тихим голосом, як то буває, коли на людину наринуть спогади:
— Так, так, пригадую. А що сталося з Брізмарами?
— Всі повмирали.
— А! І Сірмонів ви теж знали?
— Так. Молодший з них тепер генерал.
Тоді вона проказала, тремтячи з хвилювання, туги, не знаю вже з якого складного, могутнього й святого почуття, — того, що примушує заговорити раптом про глибоко в душі заховані почуття, про людей, чиї імена до дна зворушують серце.
— Так, Анрі де-Сірмон. Я його добре знаю. Це мій брат.
Здивований, вражений глянув я на неї. І раптом згадав. Ця історія колись наробила великого галасу серед шляхетних родин у Лотарінгії. Молоду дівчину, багату і вродливу, Сюзанду де-Сірмон, викрав гусарський унтер-офіцер з того полку, яким командував її батько.
Цей солдат, що зумів причарувати дочку свого полковника, був парубок із селянської сім'ї, та гарний, хоч малюй, у синьому доломані. Напевно, вона нагляділа його і покохала, бачивши, як проходять один за одним ескадрони. Та як вона з ним заговорила, як домудрились вони зустрітись і змовитись, як вона насмілилась дати йому зрозуміти, що любить його, — про це ніхто ніколи не дізнався.
Нікому й на думку не спадало, що має статись. Якось увечері, коли солдатові вийшов його строк, він зник разом з нею. Шукали їх, та не знайшли. Від неї не було ніяких звісток, і її мали за мертву.
І от тепер я знайшов її в цій похмурій долині.
— Пам'ятаю, добре пам'ятаю, — сказав я. — Ви панна Сюзанна?
Вона кивнула головою: так! Сльози котились їй з очей. Показуючи очима на старого, що стояв нерухомо на порозі халупи, вона сказала:
— Це він.
І я збагнув, що вона й досі любить його, і досі дивиться на нього зачарованими очима.
— Чи ж були ви принаймні щасливі? — спитав я.
І вона відказала повним щирого почуття голосом:
— О! Дуже, дуже щаслива. Він мені дав велике щастя. Я ні разу не каялась.
Я дивився на неї, сумний, здивований, вражений могутністю любові! Ця багата дівчина пішла за ним, за простим селянином. Вона сама стала селянкою. Вона звикла до його життя, позбавленого найменшої краси, розкоші, будь-якої витонченості, і пристосувалась до його простих звичок. І вона ще й тепер кохала його. Вона стала звичайнісінькою мужичкою — в чепчику, в полотняній спідниці. Сидячи коло дерев'яного стола на солом'яному стільці, їла вона з глиняної миски юшку з капусти і картоплі з салом. Спала обіч свого чоловіка на сіннику.
І не було в неї інших думок, крім думки про нього! Вона не шкодувала ні за пишними вбраннями, ні за дорогими тканинами, ні за оздобами, ні за м'якими меблями, ні за теплими у шпалерах покоями, де струмують завжди тонкі парфуми, ні за перинами, що в них так любо поринає втомлене тіло. Нічого їй не треба було, опріч нього, аби тільки він був біля неї, більш нічого вона не бажала.
Молодою дівчиною покинула вона життя, покинула те коло, в якому виховувалась, і тих людей, що зростили її й любили. Лише вдвох із ним вона прибула до цієї дикої долини. І він був для неї всім, всім, чого бажають, про що мріють, чого ждуть, на що сподіваються люди. І він до краю сповнив щастям її життя. Щасливішою вона не могла б бути.
І цілу ніч прислухаючись, як хрипко дише старий солдат, лежачи на вбогому ліжку біля тієї, котра пішла за ним так далеко, я думав про цю дивну й просту історію, про це таке повне і такими бідними засобами досягнене щастя.
На світанку я вийшов, потиснувши руки старому подружжю.
Оповідач замовк. Одна з жінок сказала:
— Ну, вона мала надто простий ідеал, надто примітивні потреби і надто невеликі вимоги. Певно, вона була просто нерозумна.
Друга на те повагом промовила:
— Дарма! Вона була щаслива.
А там, на обрії, Корсіка тонула в нічній темряві, зникала поволі в морі; велетенська тінь її зливалась з імлою, так ніби вона з'явилась лише для того, щоб розказати історію вірної та невибагливої пари, що знайшла собі притулок на її берегах.