Крізь треба пройти степи, гори, вікову тайгу, все на схід, до сонця, путь свою правити, і, коли щастя від народження тобі дароване, побачиш Біловоддя самовіч. І ця країна нікому не належить, у ній вся воля, вся правда споконвіку живе, ця країна —дивовижна".
Фольклор і література Давньої Русі дають численні свідчення, що за всіма цими фантастичними оповідями може приховуватися правда. Легенда про Біловоддя має багато спільного з легендою про підземне місто Кітеж, куди потрапляє лише праведна людина. Це місто святих людей до певного часу невидиме, каже легенда. Віруючі в Росії колись прикладалися вухом до землі, силкуючись почути, як дзвонять церкви в цьому підземному місті. Напучування, які давали старики тим, хто збирався в Кітеж, полягали в тому, що цієї обителі правди досягне той, у кого сильна воля. Хто зважиться на таке, не повинен повіряти своїх задумів ні родичам, ні друзям, тільки молитись і роздумувати, поки перед його зором не постане виразний образ священного міста. Як і міф про Біловоддя, цей переказ і собі згадує про шлях монгольських завойовників; ним треба пройти у зворотному напрямку, щоб знайти священне місто в Азії.
Це повір'я схоже на середньовічну легенду про Святий Грааль тим, що шукач мусив мати стійку душу, аби подолати безліч важких випробувань. Та якщо російський прочанин на шляху до святої землі духовно підготовлений, то стражі святого місця вийдуть йому назустріч, коли він до нього наблизиться. Така певність пронизує і міф про Біловоддя.
Протягом віків прочани не раз намагалися знайти легендарне Біловоддя десь у Центральній Азії. Багато шукачів повернулися ні з чим, якщо взагалі повернулися. Вважалося, що вони наклали життям, намагаючись перетнути Гобі чи Тібет. Однак це не зупиняло інших, і побутували чутки, що дехто таки дістався тієї загадкової країни.
Близько шістдесяти років тому в Костромі помер один старий чернець. Хоч і знали, що він побував у Індії, все ж украй дивно було бачити серед паперів цього християнського ортодокса щоденник, який засвідчував його близьке знайомство з доктриною гімалайських махатм.
До тих же народних переказів можна віднести й російську легенду про Чудь, або Країну Чудес. Вона мовить про втечу в підземне місто гурту людей, що рятувалися від утисків царату.
Щойно вони потрапили туди, як проходи, що вели в підземелля,
затулили кам'яні брили. Втікачі обіцяли повернутись і принести нові знання, коли настане час. У цьому переказі багато спільного з розповідями про Шамбалу в Монголії.
Як повідує легенда про Біловоддя, за Білоозером серед найвищих гір лежить чудова долина, обитель святих людей.
Географічні ознаки вказують на озеро Лобнор і хребет Алтин Таг, відгалуження Куньлуня. А саме там, за лаоськими джерелами —обитель Золотої Матері Заходу і її Безсмертних.
Маршрут прочан до Біловоддя неважко нанести на карту.
Найчастіше він починався від ріки Іртиш у Сибіру, після чого мандрівники перетинали гори Тянь-Шань і досягали солоних озер Гобі, біля підніжжя Тібетського плато.
Микола Реріх пише про бесіди з алтайськими старовірами біля кордону з Монголією; це свідчення досить цінне, бо в ньому наведені конкретні місця, які проминали прочани на шляху до Біловоддя: "Після виснажливої подорожі, якщо не зіб'єтеся з путі, то добудетеся солоних озер. Цей перехід украй небезпечний. Потім ви пройдете до гір Богогорж. Звідси починається ще небезпечніша дорога до Коку-ші. А тоді треба йти над самим Ергором, поки не досягнеш Країни Снігів".
Реріх пояснює, що солоні озера —це озера в Цайдамі з його небезпечними переходами. Богогорж він ототожнює з гірським масивом Бурхан Будда. Кокуші —це, безумовно, гірський хребет Кукушілі, а високе нагір'я Ергор —це засніжений Чантанг.
Один старий розповів Реріху про двох своїх дідів, що вирішили знайти Біловоддя. їх не було три роки, а коли повернулися, то розповідали сім'ям про великі дива, які бачили в обителі мудреців. Ця розповідь відомого дослідника Азії заслуговує серйозної уваги, бо показує, що дехто таки досягав Біловоддя, або Шамбали. Так що легенда про Біловоддя, як і легенда про Шамбалу, може бути народною згадкою про давню обитель досконалих людей, які від першопочатків історії вели людство стезею вдосконалення.
У цих блуканнях глибинною Азією багато прочан загинуло, та дехто все ж досяг мети й залишив описи див, бачених у незнаній землі. З цих описів видно, що прочани розповіли б куди більше про досягнення мешканців того таємного місця, якби не поклялися до смерті зберігати таємницю.
Подібна розповідь, що походить з монастирського джерела, була записана у Вишенсько-Успенській обителі біля Шацька Тамбовської губернії 1893 року. На основі давніх записів і усних розповідей, відомих лише найосвіченішим ченцям Росії, настоятель Володимир переказав цю історію юнакові, який після революції емігрував за кордон. Після другої світової війни її опублікувала російська емігрантська газета "Новая Заря" (Сан-Франціско, 24 квітня 1949 р.). Коли професор Юрій Гребенщиков з Південного коледжу (Лейкленд, Флоріда) дослідив хроніку, то дійшов висновку, що вона —переконлива версія однієї з багатьох прощ у Країну Білих Вод —можливо, навіть одна з найбільш ранніх, які знає російська історія.
Сага про Біловоддя походить з монастиря Афон у Греції, відомого своєю стародавньою бібліотекою і суворою дисципліною схильних до містицизму ченців, що живуть на відособленій горі.
Саме тут молодий слов'янський чернець Сергій провів кілька років перед поверненням з Візантії, в перші роки після введення християнства на Русі. Повернувшись у Київ, отець Сергій, якому тоді було не більше тридцяти років, розповів князеві Володимиру легенду про загадкову країну на Сході —Царство Білих Вод, де панують доброчесність і справедливість. То був час, коли руський князь споряджав послів до Візантії та Риму, прагнучи прилучити Русь до християнської цивілізації.
Володимира настільки захопила розповідь про легендарну країну, що 987 року він спорядив і послав велику експедицію на чолі з Сергієм на пошуки цієї азіатської країни. Він виходив з того, що місія може завершитися приблизно за три роки. Проте минули роки й десятиліття, а ніяких звісток від посольства не було, і її сумна доля стала очевидною.