Щоб ясніше показати, що він ще зовсім дитина, ми змушуємо Фігаро звертатися до нього на "ти". Уявіть собі, що він лише на два роки старший — який слуга в замку дозволив би собі таку вільність? Подивіться на нього у кінці п'єси: ледь одягши офіцерський мундир, він вже хапається за шпагу при першому глузуванні графа у сцені з непорозумінням із ляпасом. Згодом наш вітрогон стане зарозумілим, але поки що це лише дитина. Хіба я не бачив, що наші дами у ложах без пам'яті закохувались в мого Керу-біно? Що вони від нього хотіли? Мабуть, нічого, це була лише закоханість, але, як і у графині, чиста та наївна закоханість — закоханість... без захоплення.
Але що ж насправді є причиною душевних переживань сеньйора кожного разу, коли автор змушує його зустрічатись з пажем: лише вигляд Керубіно чи власна совість графа? Не нехтуйте цим поверховим зауваженням: воно здатне спрямувати вас на вірний шлях, воно може наштовхнути вас на думку, що ця дитина потрібна автору лише для того, щоб глядачі змогли винести з моєї п'єси ще один корисний урок: тільки-но людина, яка є повним хазяїном у своїй хаті ставить перед собою негідну мету, як її здатне довести до нестями цілком незначне створіння, яке більш за все у світі боїться зустрітися з нею віч-на-віч.
Я скою злочин лише у разі, якщо виведу на сцену пажа з його жвавим та палким характером, коли йому виповниться вісімнадцять років. Але які відчуття він може викликати тепер, коли йому лише тринадцять? Він може
4*
99
викликати лише щось солодке та ніжне, не дружбу і не любов, а щось середнє між тим та іншим.
Мені було б важко змусити повірити в невинність усіх цих відчуттів, якби ми жили у менш цнотливий час, якби ми жили в один з тих часів холодного розрахунку, коли вельможі, прагнучи, щоб усе дозрівало якомога раніше, точнісінько, як плоди в їх теплицях, одружували своїх дітей ледь їм виповнювалося дванадцять років, і тим самим приносили в жертву підлим традиціям природу, моральність та прихильність: дуже важливо було, щоб від цих створінь, які ще не встигли розвинутися, якомога швидше пішли діти, хоча вони були б ще менше здатні нормально розвиватися. Але ж про їх щастя ніхто і не думав — з ними були пов'язані лише певні комерційні розрахунки, які пов'язувалися не з ними самими, а лише з їх іменами. На щастя, ми вже далеко відійшли від цього, а тому й образ мого пажа, який немає самостійного значення, певною мірою набуває його тільки у стосунках з графом: це відзначає мораліст, проте більшість наших суддів усе ще цього не помічають.
Таким чином, кожна велика роль в моєму творі переслідує моральну мету. Тільки роль Марселіни, на перший погляд, є винятком.
Дехто вважає, що раз вона винна в одному минулому захопленні, плодом якого став Фігаро, то мала б відчувати сором тоді, коли впізнає свого сина; принаймні це було б для неї гарним покаранням за здійснене колись гріхопадіння. З цього автор міг вивести більш глибоку мораль: через таку мораль, яку він намагається виправити, у гріхопадінні дівчини винен чоловік, а не сама вона. Чому ж автор не вивів цієї моралі?
Він вивів її, розумні критики! Поміркуйте над наступною сценою, яка є пружиною третього акту, та яку актори, на моє прохання, опустили, побоюючись, що ця тяжка сцена затьмарить веселу дію.
Мольєр у "Мізантропі", досить сильно принизивши кокетку, або, точніше, просто мерзотницю, публічним читанням її листів до всіх коханців, навмисне не дає їй відійти від ударів, які він завдав їй, але він має рацію: хіба міг він вчинити по-іншому? Вдову, аморальну за своєю натурою та поведінкою, яка багато чого бачила у житті, придворну даму, вчинок якої немає жодного виправдання і яка стає бичем однієї доволі порядної людини, Мольєр публічно висміює; така вже в нього мораль. Я ж, скориставшись наївним зізнанням, яке зривається з вуст Марселіни у той момент, коли вона впізнає сина, намагався покарати і цю принижену жінку, і Бартоло, який відштовхує її, і Фігаро, їх сина, зобразити всіх їх таким чином, щоб суспільство звернуло увагу на справжніх винуватців розпусти, в яку безжалісно втягують дівчат з народу. Ось як відбувається ця сцена:
Бридуазон (маючи на увазі Фігаро, який тільки-но впізнав у Марселіні свою матір): Тепер, звісно, він з нею не одружиться.
Бартоло: Я теж.
Марселін а: Ви теж! А ваш син? Ви ж клялися мені...
Бартоло: Я був не в собі. Якби такі спогади до чогось зобов'язували, то довелося б одружитися з усіма.
Бридуазон: А якщо та-ак розмірковувати, то ні-іхто ні з ким не одружився б.
Бартоло: Звичайні грішки! Розпусна молодість!
Марселіна (все більше розпалюючись): Так, розпусна, навіть більш розпусна, ніж можна собі уявити! Я не відмовляюся від власних гріхів — сьогодні вони надто явно були викриті! Але як важко спокутувати їх після того, як тридцять років проживеш скромно! Я народилася, щоб бути чесною, та стала такою, ледве мені дозволили жити на свій розсуд. Але у час помилок, недосвідченості й нестатків, коли спокусників не спекаєшся, а убогість вимотує та вбиває, хіба може недосвідчена дівчина впоратися з таким полчищем ворогів? Мабуть, той, хто зараз нас так строго судить, сам згубив десятьох нещасних!
Фігаро: Найбільш винні — найменш великодушні, це загальне правило.
Марселіна (пожвавлено): Ви, чоловіки, більш ніж невдячні, ви вбиваєте своєю зневагою іграшки ваших пристрастей, ваші жертви! Це вас слід карати за помилки нашої молодості, вас та призначених вами суддів, які так пишаються тим, що можуть судити нас і через злочинний свій недомисел позбавляють нас всіх чесних засобів існування! Хіба не можна було залишити нещасним дівчатам бодай якусь роботу? їм належало природне право на виготовлення всілякого жіночого вбрання, але навіть для цього набрали чимало робітників чоловічої статі.
Фігаро (розлючено): Вони і солдатів змушують вишивати!
Марселіна (схвильовано): Навіть жінкам з вищого товариства ви виявляєте свою пошану з відтінком насмішкуватості. Нас оточує оманна пошана, тоді як насправді ми — ваші раби, ви зневажаєте наші добрі вчинки, а за провини караєте надто суворо! Ах, та що тут казати! Ви поводитеся з нами не по-людськи!