Усі ці дійові особи не такі вже й доброчесні; автор навіть не намагається видати їх за таких: він не стає на чийсь бік, він лише зображує їх вади. Але хіба тільки тому, що лев лютий, вовк ненажерливий і ненаситний, а лисиця хитра і лукава, байка втрачає свою повчальність? Якщо автор спрямовує її проти дурня, який захоплюється славослів'я-ми, то з дзьоба ворони сир поціляє точнісінько в лисицю, а повчальний зміст байки не викликає жодних сумнівів. Якби він спрямував її проти ницого підлесника, то закінчив би свою притчу так: "Лисиця сир схопила й проковтнула, проте отруєним був сир". Байка — це швидка комедія, а будь-яка комедія є довгою байкою: різниця між ними полягає у тому, що в байці тварини наділені розумом, в комедії ж люди часто перетворюються на тварин, та ще й на злих тварин.
Коли Мольєр, якому так дошкуляли дурні, нагороджує Скупаря марнотратним та розпусним сином, який краде в нього скриньку і кидає йому в лице образи, то звідки ж він виврдить мораль: з чесноти чи з пороку? А втім, яка йому справа до всіх цих другорядних понять? Його мета — виправити вас. Тодішні літературні пліткарі та донощики поспішали пояснити шановній публіці, наскільки все це жахливо! Всім також відомо, що проти нього повстали сановиті заздрісники, або, точніше, заздрісні сановники. Зверніть увагу, як суворий Буало у своєму посланні до великого Расіна мстить за свого покійного друга, згадуючи такі подробиці:
Неосвіченість та Пиха з презирством в очах
В каптанах оксамитових та мереживному вбранні
Сідали в перший ряд — ми всі їх бачили, —
Презирливим кивком ганьблячи кожний вірш,
Там командор бурчав, що в п'єсі нема такту,
Та вибігав маркіз посеред акту,
А якщо у п'єсі йшлося про ханжів,
То автора слід до страти присудити на вогні,
Та врешті-решт якийсь маркіз надто спритний
За жарти над двором тортурами жорстокими погрожував.
Людовік XIV був великим заступником мистецтв: якби в нього не було такого витонченого смаку, наша сцена не побачила б жодного твору Мольєра. І все ж таки у проханні на ім'я короля цей драматург-мислитель гірко скаржиться, що викриті ним лицеміри, щоб помститися, повсюди називають його розпусником, нечестивцем, безбожником, демоном у людській подобі, і все це друкувалось з ДОЗВОЛУта СХВАЛЕННЯ короля, який довгий час був його заступником, але ж відтоді нічого в цьому плані не змінилося.
Однак якщо дійові особи п'єси являють собою саме втілення пороків, чи означає це, що їх слід негайно вигнати зі сцени? Що ж тоді нам залишалось викривати у театрі? Дивацтва? Так, про це варто писати, адже вони — наче мода: позбутися їх неможливо, їх можна тільки змінити.
Пороки, зловживання — ось що не змінюються. Вони лише набувають різних форм залежно від загального тону. Зірвати з пороків їх маски, виставити у їх справжньому вигляді — ось благородна мета людини, що присвятила себе театру. Навчає він, сміючись, чи плаче, навчаючись, Ге-ракліт він чи Демокріт — це його єдиний обов'язок. Та горе йому, якщо він ухилиться і не виконає його! Виправити людей можна, тільки зобразивши їх такими, якими вони є насправді. Комедія — це не брехливе похвальне слово і не пустопорожня академічна промова.
Але ми в жодному разі не повинні змішувати загальну критику, яка є однією з благородніших цілей мистецтва, з огидною сатирою, спрямованою проти особистості: перша має ту перевагу, що вона виправляє, не ображаючи. Спробуйте змусити справедливу людину, обурену жахливими зловживаннями її чеснотами, сказати зі сцени: "Всі люди невдячні", — ніхто не образиться, хоча всі подумають приблизно про одне й те ж. Оскільки невдячна людина не може існувати без благодійника, то саме цей докір встановлює рівновагу між серцями добрими та злими: всі відчувають це, і всі цим втішаються. Якщо ж гуморист відзначить, що благодійник породжує сотню невдячних, йому справедливо заперечать, що "мабуть, немає такої невдячної людини, яка бодай кілька разів не була благодійником". І це знов-таки втішає. Таким чином, найуїдливіша критика завдяки узагальненням стає плодотворною і водночас нікого не чіпляє й не ображає, тоді як сатира, спрямована проти особистості, — не просто безплідна, але й згубна, завжди ображає, і від неї нема жодної користі. Останню я ненавиджу в будь-якому вигляді, і вважаю її настільки великим злочином, що не раз офіційно звертався до влади з проханням бути пильнішою та не дати театру перетворитися на арену для гладіаторів, де більш сильний вважає, що має право метатися за допомогою отруєного і надто замацаного пір'я, і де відверто торгують своєю підлістю.
Невже сильні цього світу не можуть з тисячі одного газетного писаки відібрати найгірших, а з цих найгірших виділити найгидкішого, який би і критикував тих, хто їх зачіпає? Таке незначне зло терплять у нас тільки тому, що воно ні для кого не несе жодних наслідків, оскільки недовговічний паразит викликає миттєву сверблячку, а потім гине, але театр — це велетень, який смертельно ранить тих, проти кого спрямовані його удари. Ці міцні удари слід приберегти для боротьби зі зловживаннями та виразками у суспільстві.
Отже, не пороки і не пов'язані з ними події породжують аморальність на сцені, а відсутність уроків та повчальності. П'єса стає двозначною, а іноді навіть із вадою тільки тоді, коли автор через свою безпорадність чи боягузтво не насмілюється отримати урок із сюжету п'єси.
Коли я поставив на сцені свою "Євгенію" (тут доводиться говорити про самого себе, бо на мене весь час нападають) г коли я поставив на сцені свою "Євгенію", всі наші присяжні захисники моралі рвали й метали, як це я насмілився вивести на сцену розпусного вельможу, який наряджає своїх слуг священиками, та який вдає, що збирається одружитися з юною особою, а юна особа виходить на сцену вагітна, хоча вона й незаміжня.
Незважаючи на їх голосіння, п'єса була визнана якщо не найкращою, то принаймні найморальнішою з драм, постійно йшла у всіх театрах, і була перекладена всіма мовами. Розумні люди зрозуміли, що повчальний зміст й цікавість цієї п'єси ґрунтуються виключно на тому, що людина могутня і розпусна зловживає своїм ім'ям і становищем для того, щоб мучити слабку, беззахисну, обдурену, чесну та покинуту дівчину. Отже, всім, що міститься в цьому творі корисного та гарного, він зобов'язаний рішучості автора, який наважився зобразити найсміливішу картину соціальної нерівності.