— Oгo! — незворушно зауважив Планшет.— Шагрень ціла й неушкоджена! Пане Шпіггальтер, мабуть, у чавуні або в великій трубі була тріщина.
— Ні, ні, я свій чавун знаю. Заберіть, пане, цю річ, у ній сидить диявол!
Німець ухопив ковальський молот, кинув шкіру на ковадло й зі страшною силою, яку вселяє в людей гнів, завдав талісманові найстрашнішого удару, який будь-коли гримів у його майстерні.
— Навіть знаку не лишилося! — вигукнув Планшет, погладжуючи непокірну шагрень.
Збіглись робітники. Підмайстер узяв шкіру й кинув у кам'яно-вугільне пекло горна. Постававши півколом круг вогню, всі нетерпляче дожидали дії величезних міхів. Рафаель, Шпіггальтер і професор стояли в центрі притихлого чорного натовпу. Дивлячись на ті білки блискучих очей, на обличчя в залізних ошурках, на чорну засмальцьовану одіж, Рафаель перенісся думкою в нічний фантастичний світ німецьких балад. Помічник майстра, потримавши шкіру в горні хвилин із десять, кліщами вийняв її.
— Дайте-но,— сказав Рафаель.
Помічник майстра жартома простяг шкіру Рафаелеві. Той незворушно зіжмакав її голими руками — вона була так само холодна й м'яка. Пролунав крик жаху, робітники розбіглися, в збезлюднілій майстерні лишились тільки Валантен та Планшет.
— Справді-таки в ній є щось диявольське! — з розпукою в голосі вигукнув Рафаель.— Невже ніяка людська сила не годна подарувати мені хоч би один зайвий день?
— Ласкавий пане, це я винен,— скрушно відказав математик,— треба було пропустити цю незвичайну шкіру крізь металургійні вальці. І як це мені спало на думку запропонувати прес?
— Я сам вас про це попросив,— нагадав Рафаель.
Учений зітхнув, мов обвинувачений, якого визнали невинним двадцятеро присяжних. Але зацікавлений дивною загадкою шагреневої шкіри, він хвилинку подумав і сказав:
— Треба подіяти на цю невідому речовину реактивами. Сходімо до Жафе — може, хімії пощастить більше, ніж механіці.
Валантен, сподіваючись застати славетного хіміка Жафе в його лабораторії, пустив коня клусом.
— Ну, старий друже,— сказав Планшет, звертаючись до Жафе, що сидів у кріслі й розглядав якийсь осад,— як справи у хімії?
— Засинає. Нічого нового. А втім, Академія визнала існування саліцину, але саліцин, аспарагін, вокелін, дигіталін — це все не відкриття...
— Неспроможні винаходити речі, ви, здається, дійшли до того, що винаходите назви,— зауважив Рафаель.
— Щира правда, юначе!
— Слухай,— сказав професор Планшет хімікові.— Спробуй-но розкласти оцю речовину. Коли добудеш із неї якийсь елемент, то я наперед називаю його "дияволіком", бо, пробуючи його стиснути, ми щойно поламали гідравлічний прес.
— Побачимо, побачимо! — радісно вигукнув хімік.— Може, вона виявиться новим простим тілом!
— Та це просто шматок ослячої шкіри,— сказав Рафаель.
— Добродію!..— обурився хімік.
— Я не жартую,— сказав маркіз і подав йому шагреневу шкіру.
Барон Жафе доторкнувся до шкіри своїм шершавим язиком, звиклим куштувати солі, луги, гази, і, кілька разів плямкнувши, сказав:
— Ніякого смаку. Ану, дамо йому трохи фтороводневої кислоти.
Шкіру змочили цією речовиною, що так швидко розкладає тваринні тканини, але в ній не відбулось ніяких змін.
— Це не шагрень! — вигукнув хімік.— Припустімо, що цей таємничий незнайомець — мінерал, і стукнімо його по носі, тобто покладімо до вогнетривкого тигля, де в мене, як навмисне, червоний поташ.
Жафе вийшов і зразу повернувся.
— Дозвольте мені взяти шматочок цієї незвичайної речовини,— сказав він Рафаелеві.— Вона така, незвичайна...
— Шматочок? — вигукнув Рафаель.— І волосинки б не дав. А втім, спробуйте,— додав він сумно й водночас насмішкувато.
Вчений зламав бритву, намагаючись надрізати шкіру, спробував розітнути її сильним електричним струмом, піддав її дії вольтового стовпа — всі блискавки науки нічого не могли вдіяти зі страшним талісманом. Була сьома година вечора. Планшет, Жафе й Рафаель, дожидаючи результатів досліду, не помічали, як летить час. Шагрень вийшла переможницею з жахливого зіткнення з чималою кількістю хлористого азоту.
— Я загинув! — вигукнув Рафаель.— Це воля самого Бога. Я помру.
Він покинув обох учених у цілковитій розгубленості. Вони довго мовчали, не наважуючись поділитися враженнями; нарешті Планшет заговорив:
— Тільки не розповідаймо про цю подію в Академії, а то колеги засміють нас.
Обидва вчені схожі були на християн, що встали з могил у день Страшного Суду, а Бога на небесах не побачили. Наука? Безсила! Кислоти? Проста вода! Червоний поташ? Зганьбився! Вольтів стовп і блискавка? Іграшки!
— Гідравлічний прес розломився, як шматок хліба,— додав Планшет.
— Я вірю в диявола,— помовчавши хвильку, заявив барон Жафе.
— А я — в Бога,— озвався Планшет.
Кожен лишався вірний собі. Для механіки всесвіт — це машина, якою повинен керувати робітник, а для хімії — витвір демона, що розкладає все, а світ — це газ, наділений здатністю рухатись.
— Ми не можемо заперечувати факт,— провадив хімік.
— Ет, щоб нас утішити, панове доктринери вигадали туманну аксіому: дурне, як факт.
— Але не забувай, що твоя аксіома — теж факт! — зауважив хімік.
Обидва засміялись і спокійнісінько сіли обідати: для таких людей чудо — тільки цікаве явище природи.
Коли Валантен повернувся додому, його охопила холодна лють; тепер він уже ні в що не вірив, думки його плутались, кружляли, розбігались, як у кожного, хто наткнеться на щось неможливе. Він ще міг припустити, що в машині Шпіггальтера був якийсь таємний дефект,— безсилля механіки й вогню не дивувало його; але гнучкість шкіри, яку він відчув, коли взяв її в руки, а водночас нездоланність, яку вона виявила, коли всі руйнівні засоби, які лишень мала в розпорядженні людина, були спрямовані проти неї,— ось що жахало його. Від цього неспростовного факту голова йшла обертом.
"Я збожеволів,— думав він.— Зранку я нічого не їв, але мені не хочеться ні їсти, ні пити, а в грудях наче вогнем пече".
Він повісив шагреневу шкіру на давнє місце і, знов обвівши контури талісмана червоним чорнилом, сів у крісло.
— Вже восьма година! — вигукнув він.— День проминув, наче сон.
Він зіперся на бильце крісла і, підперши голову рукою, довго сидів так, заглиблений у ті похмурі роздуми, в ті гнітючі міркування, таємницю яких забирають із собою засуджені на смерть.