— Нащо ти багата? — вигукнув Рафаель.— Нащо в тебе немає марнолюбства? Я нічого не можу зробити для тебе!
Він аж руки заломив від щастя, від розпачу, від кохання.
— Я тебе знаю, небесне створіння, коли ти станеш маркізою де Валантен, ні титул мій, ні багатство не будуть для тебе варті...
— Однієї твоєї волосинки! — докінчила вона.
— У мене теж мільйони, але що тепер для нас багатство. Моє життя — ось що я можу тобі подарувати, візьми його!
— О, твоє кохання, Рафаелю, для мене дорожче від цілого світу! Як, твої думки належать мені? Тоді я найщасливіша зі смертних.
— Нас можуть почути,— зауважив Рафаель.
— О, тут нікого нема! — сказала вона, грайливо стріпнувши кучерями.
— Іди ж до мене! — закричав Рафаель, простягаючи до неї руки.
Вона впала йому на коліна й охопила руками його шию.
— Обійміть мене за всі прикрощі, яких завдали мені, за всі муки, що я терпіла через ваші радощі, за всі ночі, що я просиділа, розмальовуючи віяла...
— Віяла?
— Коли вже ми багаті, золото ти моє, я можу сказати тобі все. Ох дитино! Як легко дурити розумних людей! Хіба ж могли в тебе бути двічі на тиждень білі жилети й свіжі сорочки за три франки на місяць для пралі? А молока ти випивав удвічі більше, ніж можна було купити за твої гроші! Я дурила тебе на всьому — на паливі, на оливі, навіть на грошах. О мій Рафаелю, не бери мене за дружину,— сміючись додала вона,— я дуже хитра.
— Як же тобі вдавалося це?
— Я працювала ночами до другої години й половину заробленого на віялах віддавала мамі, а половину тобі.
Якусь хвилину вони дивились одне на одного, ошалілі від радості й любові.
— О, колись ми, мабуть, заплатимо за таке щастя якимсь страшним горем! — вигукнув Рафаель.
— Ти одружений? — спитала Поліна.— Я нікому тебе не віддам.
— Я вільний, рідна моя.
— Вільний! — повторила вона.— Вільний — і мій!
Вона стала навколішки, склала руки й молитовно звела очі на Рафаеля.
— Я боюся збожеволіти. Який ти чарівний! — провадила вона, гладячи рукою біляву голову коханого.— Яка ж вона дурна, ота твоя графиня Феодора! Яку втіху відчувала я вчора, коли всі вітали мене! Її ніколи не зустрічали так! Слухай, любий, коли я торкнулася спиною твого плеча, якийсь голос шепнув мені: "Він тут!" Я обернулась — і побачила тебе. О, я втекла, щоб не почепитись тобі на шию при всіх!
— Щаслива ти, що можеш говорити! — вигукнув Рафаель.— А в мене серце стискається. Хотів би плакати й не можу. Не забирай своєї руки. Здається, отак би довіку дивився на тебе, щасливий і вдоволений.
— Скажи ці слова ще раз, коханий!
— Що для нас слова! — відповів Рафаель, і гаряча сльоза його впала Поліні на руку.— Колись я розповім про своє кохання; тепер я можу тільки відчувати його.
— О, прекрасна душа, дивний геній, серце, яке я так добре знаю,— вигукнула вона,— все це моє і я твоя?
— Назавжди, ніжна моя душе,— схвильовано промовив Рафаель.— Ти будеш моєю дружиною, моїм добрим генієм. Твоя присутність завжди розвіювала мої прикрощі й дарувала мені розраду; тепер твоя янгольська усмішка ніби очистила мене. Я ніби заново народився на світ. Жорстоке минуле, мої жалюгідні безумства — і все це здається мені лихим сном. Я очищуюсь душею коло тебе. Відчуваю подих щастя. О, лишися тут назавжди! — додав він, побожно пригортаючи її до свого розкалатаного серця.
— Хай смерть прийде коли завгодно! — в захваті крикнула Поліна.— Я жила!
Щасливий той, хто збагне їхню радість,— вона йому знайома!
— Любий Рафаелю,— сказала Поліна, коли вже цілі години минули в них у мовчанні,— я б хотіла, щоб ніхто ніколи не входив до нашої милої мансарди.
— Треба замурувати двері, вставити у вікно грати й купити цей дім,— вирішив маркіз.
— Так, правда! — погодилась вона. Хвилину помовчала й додала: — Ми наче забули шукати твої рукописи!
Обоє засміялися милим, невинним сміхом.
— Я тепер зневажаю будь-яку науку! — вигукнув Рафаель.
— А як же слава, ласкавий пане?
— Ти — моя єдина слава.
— Тобі було дуже тяжко на серці, коли ти писав оцю базгранину,— сказала вона, гортаючи папери.
— Моя Поліно...
— Атож, я твоя Поліна... То що?
— Де ти живеш?
— На вулиці Сен-Лазар. А ти?
— На вулиці Варен.
— Як далеко будемо ми одне від одного, поки...
Не доказавши, вона кокетливо й лукаво позирнула на коханого.
— Але ж ми будемо в розлуці щонайбільше два тижні,— заперечив Рафаель.
— Правда... Через два тижні ми звінчаємось.— Поліна підстрибнула, як дитя.— О, я безсерда дочка! — провадила вона.— Я не думаю ні про батька, ні про матір, ні про що на світі. Ти знаєш, любий, мій батько тяжко нездужає. Повернувся з Індії зовсім хворий. Трохи не помер у Гаврі, коли ми поїхали його зустрічати. Ох Боже! — скрикнула вона, глянувши на годинника.— Вже третя година! Я маю бути вдома: він прокидається о четвертій. Я господиня в домі, мама робить усе, що я хочу, батько на мене молиться, але я не хочу зловживати його добротою, це було б негарно! Бідолашний батько, це він послав мене вчора до Італійського театру... Ти навідаєш завтра його?
— Маркіза де Валантен виявить мені честь, пішовши зі мною під руку?
— Ключі від кімнати я заберу з собою! — оголосила вона.— Це ж палац, це наша скарбниця!
— Поліно, ще один цілунок!
— Тисячу! Боже,— сказала вона, глянувши на Рафаеля.— І так буде завжди? Мені здається — це сон.
Вони повільно спустилися сходами, потім, ідучи в ногу, разом здригаючись під тягарем того самого щастя, пригортаючись одне до одного, як двоє голуб'ят, ця дружна пара дійшла до площі Сорбонни, де стояла Полінина карета.
— Я хочу побувати в тебе,— сказала вона.— Подивитись на твою спальню, на твій кабінет, посидіти за столом, де ти працюєш. Це буде як давніше,— зашарівшись, додала вона.— Жозефе,— звернулась вона до лакея,— я заїду на вулицю Варен, а вже потім додому. Вже чверть на четверту, а я маю бути дома о четвертій. Хай Жорж їде швидше.
І за кілька хвилин закохані вже під'їздили до Валантенової оселі
— О, яка я рада, що оглянула тут усе! — вигукнула Поліна, смикаючи шовкову запону коло Рафаелевого ліжка.— Коли засинатиму, подумки буду тут. Уявлятиму собі твою милу голову на подушці. Скажи, Рафаелю, ти ні з ким не радився, коли опоряджав свій дім?