Растіньяк захопив мене. Його задум знадив мене дуже сильними спокусами, розпалив багато надій — барви цієї картини були занадто поетичні, щоб не зачарувати поета.
"А гроші?" — спитав я.
"В тебе ж є чотириста п'ятдесят франків!"
"Так, але я винен кравцеві й за помешкання".
"Ти платиш кравцеві? З тебе ніколи не вийде нічого, навіть міністра".
"Але що можна зробити з двадцятьма луїдорами?"
"Грати на них".
Я здригнувся.
"Ти що! — сказав він, побачивши мою нехіть.— Хочеш поринути в мою "систему розпусти", а боїшся зеленого сукна".
"Слухай,— відказав я,— Колись я пообіцяв батькові, що ноги моєї не буде в казино: не тільки ця обіцянка для мене священна, я ще відчуваю непереможну огиду, проходячи повз таке місце. Ось тобі сто екю, йди грай сам. Поки ти ризикуватимеш нашим капіталом, я дам лад своїм справам і прийду до тебе додому".
Оце так, друже, я й занапастив себе. Досить юнакові зустріти жінку, яка його не любить або любить його занадто сильно, й життя його поламане. Щастя поглинає наші сили, нещастя нищить чесноти. Повернувшись до свого, дому, я довго розглядав мансарду, де жив цнотливим життям ученого, життям, яке, може, принесло б мені шану й довгі літа і якого не слід було кидати ради пристрастей, що тягли мене в прірву. Поліна застала мене засмученого.
"Що з вами?" — спитала вона.
Я холодно підвівся, відрахував гроші, які був винен її матері, і додав піврічну плату за помешкання. Вона глянула на мене з якимось жахом.
"Я вибираюсь, люба Поліно".
"Я так і знала!" — вигукнула вона.
"Слухайте, дитино моя, я ще, може, й повернуся. Зоставте кімнату на півроку за мною. Якщо я не повернусь до п'ятнадцятого листопада, ви будете моєю спадкоємницею. Оце,— я показав їй пакунок,— запечатаний рукопис мого великого твору "Про волю", ви його здасте до Королівської бібліотеки. А з тим, що зостанеться тут, робіть що хочете".
Її погляд гнітив мені серце. Вона стояла переді мною, наче втілене сумління.
"То уроків більш не буде?" — спитала вона, показавши на фортепіано.
Я не відповів.
"А ви хоч писатимете мені?"
"Прощавайте, Поліно".
Я лагідно пригорнув її й по-братньому, ніби старий чоловік, поцілував у любе, чисте, як сніг, що не торкнувся землі, чоло.
Вона вибігла. Я не хотів бачити пані Годен. Поклав ключа на звичайне місце і вийшов. Повертаючи з вулиці Клюні, я почув за собою жіночу ходу.
"Я вам вишила гаманець, невже ви не візьмете?" — спитала Поліна.
При світлі ліхтаря мені здалось, наче в неї в очах блиснули сльози, і я зітхнув. Нас підганяла, видно, та сама думка, бо ми розпрощалися так поквапно, наче втікали від чуми. Безладне життя, яке я починав, явилось мені в химерній подобі — в усьому вигляді кімнати Растіньяка, де я дожидав його. На каміні висів годинник з Венерою, що сиділа на черепасі, а в обіймах держала недокурену сигару. Елегантні меблі, даровані від щирого серця, стояли як попало. Старі шкарпетки валялись на пишній м'якій канапі. Вигідне крісло на пружинах, у яке я сів, було все в шрамах, мов старий солдат, воно виставляло перед очі зранені руки та плями помади й оливи, зоставлені на спинці головами Растіньякових гостей. На ліжку, на стінах, повсюди видніло наївне сполучення розкоші й злиднів. То був ніби неаполітанський палац, де жили лаццароні80. Або кімната картяра, пройдисвіта, що має своє уявлення про розкіш, живе почуттями й не дбає про невідповідності. А втім, цій картині не бракувало поезії. Життя тут являло себе з усіма своїми блискітками й лахміттям, несподіване, недосконале, як і в дійсності, але живе, примхливе, як на біваку, куди мародер стягує все, що запопаде. Повидиравши сторінки з книжки Байрона, розпалив свій камін цей юнак, що ставив на карту тисячу франків, хоч не мав часом і поліна дров, а їздив у тільбюрі, не маючи цілої сорочки. Завтра якась графиня, артистка або карти нагородять його царською білизною. А он свічка, застромлена в зелену бляшанку від фосфорної запальнички; а он валяється жіночий портрет, видертий із золоченої рамки. Хіба ж може юнак, жадібний до відчуттів, зректися принад життя, такого багатого суперечностями, життя, що дарує йому насолоди війни в мирний час? Я аж задрімав, коли раптом Растіньяк штовхнув двері й гукнув:
"Перемога! Тепер можна вмирати по своїй уподобі!"
І показав мені капелюх, повний золота. Поставив його на стіл, і ми затанцювали навколо, як два канібали біля здобичі: тупали ногами, дриґалися, стрибали, стусали один одного так, що могли б, мабуть, повалити носорога, виспівували, дивлячись на всі втіхи світу, що їх містив для нас капелюх.
"Двадцять сім тисяч франків,— повторював Растіньяк, кладучи на золото ще кілька банкнот.— Іншим цих грошей вистачило б на життя, хіба ж нам їх не вистачить на смерть? Так, так, ми сконаємо в золотій купелі. Ура!"
І ми знов почали викаблучуватися. Наче спадкоємці, поділили все, почавши з подвійних наполеондорів, від великих монет перейшли до дрібніших, процідили всю свою радість, примовляючи: "Це тобі! Це мені!"
"Спати не будемо! — вигукнув Растіньяк.— Жозефе, пуншу! — і кинув золотого своєму вірному слузі.— Це тобі, на помин душі!" Другого дня я купив меблі в Лесажа, найняв помешкання на вулиці Тебу, де ти зі мною познайомився, й доручив найкращому шпалерникові опорядити його. Я придбав коней. Я кинувся у вир розваг, пустих і воднораз реальних. Я грав, виграючи й програючи величезні суми, але тільки на вечірках у друзів, а не в казино, перед якими й далі почував давній жах. Помалу в мене з'явилися приятелі. Їхню приязнь я завдячував чварам або тій довірливій легкості, з якою ми виказуємо свої таємниці, запобігаючи перед товариством; але, можливо, ніщо не поєднує нас так, як наші вади? Я наважився випустити кілька літературних праць, і їх схвалили. Великі люди прибуткової літератури, не вбачаючи в мені небезпечного суперника, хвалили мене, звісно, не через мої особисті чесноти, а тільки щоб допекти своїм приятелям. Я став бонвіваном, коли скористатись мальовничим виразом із лексикону оргій. Моє самолюбство було спрямоване на те, щоб швидше вбити себе, перевершуючи найвеселіших гультяїв завзяттям і витривалістю. Я завжди був свіжий і чепурний. Мене вважали дотепником. Ніщо не виказувало в мені того жахливого життя, що робить із людини лійку, машину для травлення їжі, виїзного коня. Незабаром гульня постала переді мною в усій своїй жахливій величі, і я зрозумів її! Звичайно, мудрі й статечні люди, що наліплюють етикетки на пляшки для спадкоємців, не можуть зрозуміти ні теорії такого широкого життя, ні його нормального плину; спробуйте-но прищепити провінціалам його поезію, коли для них такі джерела насолоди, як опій і чай,— це ще й досі тільки ліки? В самому Парижі, цій столиці думки, хіба не натрапляємо ми на непослідовних сибаритів? Нездатні до надміру втіх, хіба ж вони не виснажуються після першої оргії, як оті добрі буржуа, що, вислухавши нову оперу Россіні, клянуть музику? Чи не так вони зрікаються цього життя, як поміркована людина відмовляється від страсбурзького паштету, бо, скуштувавши його вперше, розладнала собі шлунок? Гультяйство — це, безперечно, теж мистецтво, як і поезія, і потребує сильних душ. Щоб збагнути його таємниці, щоб пізнати смак його красот, треба старанно вивчати його. Як усі науки, спочатку й ця буде неприємна, колюча. Безмірні перешкоди стоять між людиною і великими насолодами — не дрібними розвагами, а тими "системами", що роблять звичкою найрідкісніші почуття, об'єднують їх в одне ціле, запліднюють і творять особливий драматизм життя, змушуючи людину до нестримної, швидкої витрати сил. Війна, Влада, Мистецтво — це теж спокуси, настільки вищі за людські сили, такі бездонні, як і гульня; і все це важкодоступне. Та коли хтось узяв приступом ці великі таємниці, чи не входить він у якийсь новий світ? Полководців, державців, митців — усіх їх тою чи тою мірою тягне до розпусти потреба протиставити своєму життю, далекому від звичайного існування, такі інтенсивні розваги. І врешті війна — це кривава гульня, як політика — війна інтересів. Усі надмірності — рідні сестри. Ці соціальні потворності притягують до себе, наче безодні, як вабив Наполеона острів Святої Єлени: від них паморочиться голова, вони зачаровують, і ми прагнемо зазирнути в прірву, самі не знаючи нащо. Може, там є ідея безмежжя, може, прірва містить щось дуже почесне для нас — чи не привабимо ми тоді до себе загальної уваги? Заради контрасту з райськими годинами творчої праці, радістю зачаття нового твору втомлений митець вимагає для себе чи то відпочинку в неділю, як Бог, чи то насолод пекла, як сатана, щоб урівноважити діяльність розуму діяльністю почуттів. Для лорда Байрона не могли бути розвагою теревені за бостоном, що так ваблять рантьє; йому, поетові, була потрібна Греція, щоб зіграти з Махмудом81. Хіба на війні людина не стає янголом-нищителем, своєрідним катом, але в гігантських масштабах? Чи не потрібні надзвичайні чари, щоб змусити нас прийняти жорстокі муки, згубні для нашої тендітної плоті, ті муки, що ними, мов колючою огорожею, оточені пристрасті? Накурившись тютюну понад міру, хіба не корчиться курець, ніби в агонії! Зате ж у яких лишень краях, на яких розкішних бенкетах побував він! І хіба Європа, не встигнувши обтерти ноги, в крові по кісточки, не починала нових і нових воєн? Може, людські маси теж відчувають сп'яніння, як ото в природи бувають любовні корчі! А для окремої людини, для якогось Мірабо мирного часу, що нидіє в тиші й мріє про бурі, гульня означає все; це безперервний бій чи, краще сказати, двобій усього життя з невідомою силою, з якимсь страховищем. Спочатку те страховище жахає, його треба вхопити за роги, і це надзвичайно важке діло. Скажімо, природа вам дала надто малий або надто млявий шлунок; ви його підкоряєте, розширюєте, привчаєте засвоювати вино, ви опановуєте пияцтво, проводите ночі без сну, врешті виробляєте в себе вдачу кірасирського полковника, створюєте себе вдруге, ніби всупереч Богові! Коли людина отак переміниться, подібно до того як старий солдат уже привчить свою душу до грому гармат, а ноги до походів, коли цей неофіт ще не належить потворі й ще невідомо, хто з них пан, вони кидаються одне на одного й нагорі опиняється то одне, то друге, а все це відбувається в такій сфері, де все чудесне, де сплять душевні муки, а оживають тільки привиди ідей. Ця запекла боротьба вже стає необхідною. Відроджуючи в собі казкових героїв, які, за легендами, продали душу дияволові, щоб дістати могутність для злочинств, гультяй платить власною смертю за втіхи життя та за те, які вони багаті, які плідні! Замість повільно текти між одноманітними берегами Прилавка або Контори, життя їхнє кипить і біжить, мов гірський потік. Урешті гульня для тіла — це, безперечно, те саме, що для душі містичні втіхи. Пияцтво занурює нас у марення, повні фантасмагорій, не менш цікавих, ніж екстатичні видіння. Тоді у нас бувають години, чарівні, як примхи юної дівчини, любі розмови з друзями, слова, що змальовують усе життя, вільні й некорисливі втіхи, подорожі без утоми, цілі поеми в кількох фразах. Коли в нас натішиться та тварюка, що в ній науці нелегко було б відшукати душу, настає солодке заціпеніння, за яким зітхають люди, втомлені власним розумом. Чи не відчувають вони необхідності цілковитого спокою, і чи гульня не є своєрідним податком, що його геній виплачує злу? Глянь на всіх великих людей: вони або любострасники, або природа створила їх хирляками. Якась глузлива чи ревнива сила псує їм душу чи тіло, щоб нейтралізувати зусилля їхнього дару. В п'яні години люди й речі постають перед вами в подобі, створеній вашою уявою. Цар творіння, ти перетворюєш їх, як тобі хочеться. Під час цієї безперервної гарячки гра за твоєю згодою вливає тобі в жили розтоплений свинець. І ось одного дня ти опиняєшся у повній владі страховища, і тоді настає, як колись у мене, грізне пробудження: у тебе в голові сидить безсилля. Ти старий воїн — тебе з'їдають сухоти; ти дипломат — у тебе аневризма серця, і твоє життя висить на волосинці; може, й мені хвороба легенів скаже колись: "Ходімо!" — як уже сказала Рафаелеві з Урбіно, вбитому надмірностями в коханні. От як я жив! Я з'явився на світ чи то зарано, чи то запізно; і, напевне, сила моя була б тут небезпечна, якби я не витратив її так,— адже геркулесова чаша під кінець оргії звільнила світ від Александра!82 Зрештою тим, кого ошукала доля, потрібні рай або пекло, гульня або шпиталь. Щойно мені не стало відваги напучувати оцих двоє створінь,— він показав на Ефразію й Акіліну.— Хіба ж вони не втілення моєї історії, не образ мого життя! Я не міг звинувачувати їх, вони самі здавались мені суддями.