Цей жарт навів мене на думку, що Растіньяк хоче посміятись і полоскотати мою цікавість, тож моя імпровізована пристрасть дійшла до пароксизму, коли ми зупинились перед заквітчаним перистилем. Піднімаючись широкими сходами, застеленими килимом, я відзначав собі всі тонкощі англійського комфорту, і серце моє гучно билось; я почервонів, я забув про своє походження, почуття, гордість, я став дурним міщанином. Що ж! Я вийшов з мансарди після трьох років злиднів, ще не вміючи поставити над житейською суєтою оті надбані мною самим скарби, оті незмірні інтелектуальні капітали, які збагачують нас у мить, коли влада впаде в наші руки, не роздушивши нас, бо наука наперед підготувала нас до політичної боротьби. Я побачив жінку років двадцяти двох, середнього зросту, в білому вбранні, оточену чоловіками; вона недбало напівлежала на отоманці, тримаючи в руці віяло із пір'я. Побачивши, що входить Растіньяк, вона підвелася, рушила до нас, ласкаво усміхнулася, мелодійним голосом сказала мені слова привітання, явно приготовані наперед; наш спільний друг розповів їй про мої таланти, і його спритність, його гасконська самовпевненість забезпечили мені ласку господині. Я став об'єктом особливої уваги, яка збентежила мене, але, на щастя, Растіньяк уже повідомив про мою скромність. Я зустрів там учених, літераторів, колишніх міністрів, перів Франції. Незабаром розмова, перервана моїм приходом, поновилась і я, відчуваючи, що треба підтримати свою репутацію, набрався певності, а коли трапилась нагода, не зловживаючи увагою товариства, резюмував дискусію словами більш-менш влучними, глибокими й дотепними. Я справив певне враження. В тисячний раз у своєму житті Растіньяк виявився пророком. Коли люду зібралось досить, щоб кожен міг почувати себе вільно, мій покровитель узяв мене під руку й ми пройшлися по кімнатах.
"Не показуй, що ти зачарований господинею,— сказав він,— а то вона здогадається, для чого ти прийшов".
Вітальні були обставлені з вишуканим смаком. Я побачив там прекрасні картини. Кожна кімната, як у дуже багатих англійців, мала свій особливий стиль: шовкові шпалери, оздоблення, меблі, навіть усі дрібниці відповідали загальному задумові. В готичному будуарі, двері якого були прикриті гобеленними портьєрами, все було готичне: меблі, годинник, килим; темні різьблені балки на стелі, що утворювали кесони, тішили око красою й оригінальністю; все було узгоджене в стилі, аж до вікон-вітражів з кольоровими шибками. Особливо здивував мене вигляд невеликої вітальні в сучасному стилі. Декоратор вичерпав там усі новітні засоби оздоблення, легкого, свіжого, приємного, без блиску й надмірної позолоти. Все тут було якесь невиразне, пройняте духом закоханості, як німецька балада; справжній притулок для жаги тисяча вісімсот двадцять сьомого року, сповнений пахощами квітів на жардиньєрках. А в анфіладі кімнат за тією вітальнею я помітив роззолочений будуар з розкішними меблями, де ожили смаки часів Людовіка Чотирнадцятого, що химерно, але й приємно контрастували з сучасним живописом.
"Непогані матимеш апартаменти,— сказав мені Растіньяк з ледь іронічною усмішкою.— Хіба не спокусливе все оце?" — додав він, сідаючи.
Та враз підвівся, взяв мене за руку, повів до однієї спальні й показав ліжко, під балдахіном з білого мусліну та муару, ледь освітлене, справжнє ложе юної феї, зарученої з генієм.
"Чи це не безсоромність,— неголосно вигукнув він,— не нахабство, не безмірне кокетство — виставляти нам напоказ цей трон кохання? Не віддаватися нікому — і дозволяти всім, щоб лишали тут свою візитну картку! Якби я був вільний, то домагався б, щоб ця жінка покірно, в сльозах, стояла коло моїх дверей..."
"А ти певен, що вона така цнотлива?"
"Найсміливіші з наших джиґунів і навіть найспритніші признавалися, що в них нічого не вийшло з нею; вони й досі в неї закохані й лишаються її вірними друзями. Хіба ж ця жінка — не загадка?"
Його слова викликали в мене якесь сп'яніння, моя ревнивість уже тривожилась і за минуле Феодори. Тремтячи від радості, я заквапився до салону, де залишив графиню, й зустрів її в готичному будуарі. Вона зупинила мене усмішкою, посадила поруч себе, спитала про мою працю і неначе жваво зацікавилась, надто коли я виклав їй свою систему в жартах, а не повчальним, докторальним тоном. Їй, видно, дуже сподобалося, що людська воля — це матеріальна сила, так само, як пара, і що в духовному світі ніщо не змогло б опиратися цій силі, якби людина навчилася її зосереджувати, володіти нею в цілості й весь час спрямовувати на душі потік цієї плинної маси; що така людина, відповідно до завдань людства, могла б змінювати все, навіть непорушні закони природи. Феодорині заперечення свідчили про певну вигостреність розуму; щоб полестити їй, я мусив кілька разів визнати за нею рацію, а потім розбив усі ці жіночі заперечення одним словом, звернувши її увагу на повсякденне явище, сон, начебто якнайпростіше, але в глибині сповнене нерозв'язних проблем для вченого, і цим полоскотав її цікавість.
Графиня навіть замовкла на хвильку, коли я сказав їй, що наші ідеї — це організовані, викінчені істоти, які живуть у невидимому світі і впливають на нашу долю, й навів як доказ думки Декарта, Дідро й Наполеона, чиї ідеї владарювали та й досі владарюють над нашою добою. Мені припала честь розважити графиню: прощаючись зі мною, вона попросила мене заходити ще, а по-придворному кажучи, я був наближений до її особи. Чи то за властивою мені похвальною звичкою я побачив у шаблонних формулах ввічливості щиру правду, чи то Феодора побачила в мені майбутню знаменитість і захотіла поповнити свій звіринець ще одним ученим, але мені здалося, що я справив на неї гарне враження. Я закликав на допомогу всі свої знання з фізіології, всі свої давніші спостереження над жінками й цілий вечір вивчав цю своєрідну людину та її натуру; сховавшись у віконній ніші, я намагався розгадати її думки, відкрити їх у її поведінці й придивлявся, як вона в ролі господині ходить по кімнатах, сідає, починає розмову, підкликає когось із гостей, розпитує його і, зіпершись на одвірок, слухає; переходячи з місця на місце, вона так чарівно вигинала стан, так граційно маяла сукнею, так владно збуджувала жадання, що я серйозно засумнівався щодо її цноти. Коли Феодора тепер зневажала кохання, то давніш, певне, була вельми жагуча; досвідчена жриця кохання виявлялась навіть у її манері стояти перед співрозмовником: вона кокетливо спиралась на виступ панелі, як могла б спиратися жінка, готова піддатись, але готова й утекти, коли її злякає занадто жагучий погляд. М'яко схрестивши руки, вона неначе вдихала слова співрозмовника, прихильно слухала їх навіть очима, а сама випромінювала почуття. Її свіжі, червоні губи чітко вирізнялись на живому білому обличчі. Каштанові кучері відтінювали світло-карі очі з прожилками, наче на флорентійському мармурі, а вираз тих очей ніби надавав особливо тонкого змісту її словам. Та й стан її чарував знадливою гнучкістю. Якась суперниця, може, сказала б, що в неї надто густі брови, які зрослись над переніссям, і ледь помітний пушок на щоках, що не скрашує обличчя. А мені здавалося, що на всьому в ній є відбиток жаги. Любов'ю дихали італійські вії, прекрасні плечі, гідні Венери Мілоської, риси її обличчя, нижня губа, надто повна й надто червона. Це було щось більше, ніж просто жінка — це був цілий роман. Але ці скарби жіночності, це гармонійне сполучення ліній, пишні форми тіла, що так багато обіцяли, не узгоджувалися з постійною стриманістю, надзвичайною скромністю, що суперечили загальному виглядові. Потрібна була моя гостра спостережливість, щоб побачити в її натурі ознаки любострастя. Щоб пояснити мою думку, додам, що в Феодорі жили дві жінки: тіло весь час лишалось холодним і тільки голова дихала коханням. Перше ніж зупинитись на якомусь чоловікові, її погляд готувався до цього, ніби в ній діялося щось таємниче, і в блискучих очах щось конвульсивно мерехтіло. Одне слово, чи то мої знання були недосконалі і мені належало розкрити ще багато таємниць у її внутрішньому світі, чи то графиня мала прекрасну душу, почуття й вияви якої надавали її обличчю того чару, що підкоряє й заворожує нас, тієї глибоко духовної сили, тим могутнішої, що вона сполучалася з вогнем жадання. Я пішов додому заворожений, зваблений цією жінкою, сп'янілий від її розкоші, я відчував, що вона розворушила в моєму серці все шляхетне й порочне, все добре й лихе. Схильований, радісно збуджений, я неначе зрозумів, що приваблює сюди всіх цих митців, дипломатів, можновладців, біржовиків, окутих залізом, як їхні скрині; безперечно, вони приходили шукати в неї шаленого хвилювання, від якого й у мені забриніло все моє єство, швидше заструміла кров у найтонших жилках, напружувались найтонші нерви і все в мозку трепетало. Вона не віддавалася нікому, щоб панувати над усіма. Жінка буває кокеткою, поки не покохає.