СЦЕНА II Фігаро, граф (схований).
Фігаро (на спині гітара на перев 'язі з широкої стрічки; весело наспівує, тримаючи папір й олівець у руці).
Променисте вино Сум розвіває; Наче сонце, воно Все осяває. Хто вина не шанує, Того туга бере: Свої дні він змарнує І, як дурень, помре.
Досі це йде не погано.
І, як дурень, помре.
Вино і розвага
В моїм серці живуть.
Е, ні, вони не тільки живуть, вони мирно царюють разом...
В моїм серці... цвітуть.
Чи можна сказати "цвітуть"? Е, Боже мій! Наші автори комічних опер не звертають на це уваги. Чого не варто говорити, те тепер співають. (Співає.)
Вино і розвага
В моїм серці живуть...
Я хочу закінчити чимось прекрасним, пишним, блискучим, що справляло б враження думки. (Стає на одне коліно й пише, співаючи.)
В моїм серці живуть. Снага і відвага У ньому цвітуть.
Фе! Це надто заяложене. Це не те... Мені потрібне протиставлення, антитеза:
Минається спрага У всіх...
Е, далебі, знайшов:
У всіх, що п'ють.
Чудесно, Фігаро!.. (Пише співаючи.)
Вино й розвага
В моїм серці живуть.
Минається спрага
У всіх, що п'ють, У всіх, що п'ють, У всіх, що п'ють.
Коли до цього буде ще акомпанемент, тоді ми побачимо, панове, чи я знаю, що говорю... (Помічає графа.) Я вже десь бачив цього абата. (Підіймається.)
Граф (убік). Ця людина мені знайома.
Ф і г а р о. Та, ні, це не абат! Цей гордовитий і шляхетний вигляд...
Граф. Ця кумедна постать...
Ф і г а р о. Я не помиляюся; це граф Альмавіва.
Граф. Мені здається, що це дурисвіт Фігаро.
Фігаро. Це таки він, ваша вельможносте.
Граф. Негіднику, коли ти скажеш ще слово...
Фігаро. Так, я вас пізнаю, ось такими милостями ви мене завжди шанували.
Граф. Я тебе не впізнаю. Ти тепер такий товстий і гладкий...
Фігаро. Що поробите, ваша вельможносте, це злидні.
Граф. Бідний хлопче! Але що ти робиш у Севільї? Адже я колись тебе рекомендував на посаду.
Фігаро. Я її дістав, ваша вельможносте, і моя вдячність...
Граф. Називай мене Ліндор. Хіба ти не бачиш мого маскараду? Я хочу, щоб мене не впізнали. Фігаро. Тоді я йду.
Граф. Ні, не йди. Я тут чекаю дечого, два чоловіки, що балакають, менш підозрілі, ніж один, що гуляє. Удаймо, ніби ми балакаємо. Отже, ця посада?
Фігаро. Міністр, зважаючи на вашу рекомендацію, призначив мене зараз же на аптекарського помічника.
Г р а ф. До військового шпиталю?
Фігаро. Ні, до кінського заводу в Андалузії.
Граф (сміється). Хороший початок.
Фігаро. Посада не була погана, тому що, завідуючи перев'язками й аптекарським крамом, я часто продавав людям добрі кінські ліки.
Граф. Що вбивали підданців короля?
Ф і г а р о. О, нема універсальних ліків. Проте часом вони допомагали галісійцям, каталонцям, овернцям.
Граф. Чому ж ти її кинув?
Фігаро. Кинув? Це вона мене кинула! Мене оббрехали перед начальством.
"Заздрість з кігтистими пальцями, з лицем блідим, як у мерця..."
Граф. О, змилуйся, змилуйся, друже! Хіба ти пишеш вірші? Хоч я бачив, як ти писав щось і співав з самого ранку.
Фігаро. Оце і є причина мого нещастя, ясновельможний пане. Коли міністрові доповіли, що я пишу вірші і до того ще, можу сказати, не погані, надсилаю загадки до журналів, що мої мадригали ходять серед людей, коротко кажучи, що мої твори друкуються, він поставився до цього трагічно і звільнив мене через те, що ніби не можна поєднувати любов до літератури з працею на посаді.
Граф. Справедливе міркування! А ти йому не казав...
Фігаро. Я був дуже щасливий, що про мене забуто. Я вірю, що коли вельможа не робить нам лиха, то й це вже добре.
Г р а ф. Ти мені не все сказав. Я пригадую, що коли ти служив у мене, з тебе був великий негідник.
Фігаро. Е, Боже мій, ваша вельможносте! Завжди хочуть, щоб бідний не мав вад...
Граф. Ледар, нероба...
Фігаро. Щодо чеснот, яких вимагають від слуги, то чи ясновельможний знає багато панів, гідних бути лакеями?
Граф (сміється). Сказано непогано. Отже, ти приїхав до цього міста?
Фігаро. Ні, не зараз же.
Граф (зупиняє його). Хвилину... Мені здалося, що це була вона... Кажи, я слухаю тебе.
Фігаро. Вернувшись до Мадриду, я хотів знов випробувати мій літературний хист, і мені здалось, що театр...
Г р а ф. А, змилуйся!
Фігаро. (Під час цієї репліки граф уважно дивиться на жалюзі.) Справді, не знаю, чому я не мав великого успіху. Я наповнив партер найкращими працівниками — руки, як прачі; я заборонив рукавички, ціпки, усе, що дає глухі оплески; слово честі, перед виставою мені здавалось, що всі присутні в кав'ярні чудово ставляться до мене. Але інтриги...
Г р а ф. А, інтриги! Пан автор провалився.
Фігаро. Так, як і багато інших: чому ні? Мене обсвистали. Але якби я міг колись їх знову зібрати...
Граф. Нудьга помстилася б за тебе?
Ф і г а р о. А, чорт візьми! Який я злий на них!
Граф. Ти лаєшся? Знаєш, у суді можна двадцять чотири години лаяти своїх суддів і все-таки нічого не зробити.
Ф і гаро. А в театрі маєш на це двадцять чотири роки. Життя занадто коротке, щоб вилити таку злість.
Граф. Твій кумедний гнів мене смішить. Але ти не кажеш, що примусило тебе кинути Мадрид?
Фігаро. Мій добрий ангел, ясновельможний пане, тому що мені пощастило знайти свого колишнього хазяїна... Я побачив у Мадриді, що літературний світ — це світ вовків, завжди налаштованих один проти одного, і що, заслуживши зневагу через своє смішне озвіріння, усі ці комахи, москіти, комарі, критики, заздрісники, газетярі, книгарі, цензори і всі, хто в'їдається в шкуру нещасних літераторів, врешті-решт, розносять їх на клапті і висмоктують з них усі соки. Я кинув писати, набриднувши сам собі, відчуваючи відразу до інших, обтяжений боргами і не маючи зовсім грошей. Нарешті, я переконався, що прибуток від бритви кращий за марні почесті від пера, і зважився виїхати з Мадрида. Забравши все своє майно з собою, я блукав як філософ по двох Кастиліях, Ла-Манші, Естра-мадурі, Сьєрра-Морені, Андалузії. В одному місті мене приймали добре, в іншому ув'язнювали, але ніщо не впливало на мене. Тут мене хвалили, там ганьбили; коли мені було добре, я допомагав іншим, коли погано, я це зносив терпеливо; я глузував з дурнів і ганьбив лихих; але увесь час сміявся з власних злиднів і голив усіх, кого треба було; врешті-решт ви бачите, що я в Севільї, готовий знову служити вам, ваша вельможносте, і виконувати всі ваші накази.