Турки потягли Петра за рукав на бічну облуплену вуличку, що полого сиротіла униз, як іти до казарми. На цій заспаній вуличці, як безводні бархани, один біля одного лежали невідо-
мо від чого зморені віслючки. Вони, як завжди, дрімали. Петро, переступаючи через їхні залежані боки, співав вісточкам натщесерце: "Та не день, не два, не одну нічку!.." Висловухі під тінями його чобіт схиляли голови нижче. Петро наступав їм на вуха. Кози, побачивши, як він толочить віслюкам вуха, заходилися від радощів на дахах підскакувати. Сипахи дивувалися: чому цей козак ще не впав? Хоча б уже й через те, що обидві його шаблі заплітали непевні ноги до помрячіння в очах! Та пропускавши вуличкою до її половини і помітивши, як з віконця корчми гойднулося ряденце, сипахи запишалися своїм козаком, що той не падав!.. Куріпочка вгинав від сорому голову, та йшов, бо як не йти? Собаки не гавкали. Зачувши голос Петра, вони порозбігалися.
—Дюкан! Дюкан! — загородили Жбурові дорогу сипахи і показали йому на зашмигану ліплянку, що кособочилася за потрісканою гарбою. З дірки-прилавка, як борсук із нори, витираючи ганчіркою носа, визирав лавочник. Він був з одним носом. Чому з одним? Бо після того, як Петро допався до маку, всі турки стали здаватися йому на два, а то і на три носи. Від того й Хабіджа над Очаковом дриґала ніжкою не одна, а дві. Так само, як двоє тюпачило і Куріпочок! А от лавочник — з носом одним, бо в нього поміж щоками зависав такий темно-фіолетовий баклажан, що в Петрових очах навіть після макового куріння подвоїтися не міг!
— Та де ж? — оглянувся Петро.
— Дюкан! — затицяли пальцями турки на баклажановий ніс, що завмер у дірці-прилавку над усміхненими від появи гостей губами.
І тут Петро згадав про Куріпочку. Між охлялими стінами мазанок Куріпочка переминався з копита на копито і ніби пасся. Та що він міг собі знайти? Під його мордою пеклася глина і пил і шастали ящірки. Винуватий вигляд Куріпочки трішки протверезив Петра. "Дюко! — сказав він лавочнику. — Ти що продаєш? Дині й вино? Дині й вино. Винось усі дині, які в тебе є, на вулицю, бо їх любить мій кінь! А вино нехай п'ють мої хлопці! А тобі за це — ось!" — Жбур дістав з гаманця тумана й поклав його лавочнику під носа. Дюканщик як угледів перед собою золотого тумана, то втягнув його в рота і мало не проковтнув: він почав його гризти, і так і сяк роздивлятися, і знову пробувати на зуба, й коли пересвідчився, що туман насправді золотий, затремтів і сховався в норі. Десь він там шарудів і копирсався, та через хвилину-друту, згорблений вдвоє, мішок за мішком став виносити і висипати Петрові під чоботи дині. Дині розкочувалися, котилися біля Куріпочки вниз до казарми, сипахи їх доганяли, ловили і під козяче вевекання повертались до Жбура. Петро вже стояв у динях по гаманець. Одноносий викотив бочку вина. Сипахи вибили з неї чопа, заходилися наливати вино у фески та здоровити Жбура, як рідного! Петро сів перед своїм баштаном на ослінчика, що підклав йому під кунтуша Одноносий, курнув іще із кальяна, витягнув шаблю та зайнявся краянням динь на скибки. Про Куріпочку він забув. Куріпочка бачив, що господар про нього забув, бо до того, облизуючись, потягнулися і кози, і віслючки. Петро частував їх з руки. Коли ж яка козяча душа намагалася поцупити диняну скибочку непомітно, Петро давав козі шаблею по рогах. Через те і кози, і віслючки, і сипахи вишикувалися до Петра в одну сіро-буру чергу...
Куріпочка динь не любив. Ні їх, ні їхнього запаху. Він ліг на пил, притулився до мазанки гривою і став роздивлятися на стіні тріщинки...
Коли капуджі забирав Якова Шийку до хана на дах, він сказав Конашевичу через Якова, що Наливайко ожив. Петро Конашевич став у куток на коліна і довго молився. Він просив Бога за Наливайка, щоб Господь його не лишив, щоб Він його не покинув. Бо у Стамбулі, куди, здогадувавсь Конашевич, турки повезуть їх з Очакова, там, у Стамбулі, султан Наливайка стратить. І султан гаятися не буде, бо він вже, певне, відчув, що в Наливайкові сипить ще один Вишневецький-Байда, з яким його батько султан Селім мав дев'ять років мороки. Те, що Наливайко підняв шаблю на Польщу, для Отаманської Порти-Туреч-чини було хоча й несподівано, та приємно. Для неї це було вигідно. Але за одне лише те, що Наливайко шарпонув кримського хана Газі-Гірея, не пропустив того на Дунай у підмогу йому, султанові, Наливайка в Стамбулі чекала паля... Петро Конашевич молився і за Наливайкове військо, що зосталося тепер без гетьмана в Брацлаві. Він молив Бога, аби наливайківці дали собі раду, коли раптом на них нападе до зими Жолкевський. А ще молився Конашевич за Запорізьку Січ. Щоб і її Бог не забув та заодно розсудив запорожців і Наливайка. І не так, як це зробили самі запорожці, що Наливайко поплив Дніпром у домовині. При згадці про Січ, про запорожців серце у Конашеви-ча підходило жаром, і він шепотів у кутку на колінах у турецькій кімнатці: "Боже, якщо я лишуся живим, не давай нічого мені, а дай мені лише змогу прийти коли-небудь на Січ і там зостатися..." Петро Конашевич говорив з Богом і відчував, що душа його не в Академії в Острозі і навіть не серед наливайківців, а саме на Запоріжжі, з запорізькими козаками. Чому вона саме там — Конашевич пояснити не міг, і він просив Бога, аби той йому підказав, чому саме він, Петро Конашевич, хоче саме туди, до запорожців. Що його так грізно тягне до них — вітрило молодості чи доля? Чи, може, й те, що з Запорізької Січі, як знівідкуди, видно далеко на всю Україну... А поки що його, Жбура і ЦЬгйку турки в Стамбулі посадять — а це ще буде везіння і щастя! — за весла на галери... А Наливайка?! "Та хай там що, — роздумував Конашевич, — а треба готуватися до Туреччини..."
До кімнатки, сіпаючи роздвоєною заячою губою, зазирнув язиджі — прудкенький на ноги та веселий на очі ханський писар. Побачивши на колінах у кутку козака, він чемно у дверях затих, поки козак помолиться, і коли той підвівся, язиджі підскочив до нього й, показуючи на свою шию, став розтягувати її, як гуму в повітрі, а заразом тикати пальцем на пояс та каламар. Петро Конашевич збагнув, що писар шукав Якова Шийку, хотів від нього щось записати. І Конашевич, не знаючи, як це сталося, відповів язиджі по-грецьки. Заяча писарева губа від здивування підстрибнула. Говорити чужими мовами ханського писаря зобов'язувала посада, а тут козак говорить по-грецьки!.. Вони розбалакалися, і все кінчилося тим, що Конашевич і язиджі вийшли з кімнатки, обминули салердар-аги — зброєносців хана, що ввесь час зазирали в вікна, перейшли засипаний білим піском верхній двір, крадькома зайшли за мечеть і полізли у дерезу. Домовилися вони так: Петро зняв і віддав язиджі свого червоного, підбитого червоним атласом кунтуша, а той узявся вчити за це його турецької мови. Писар відразу ж поверх свого халата нацупив Петрового кунтуша, дістав із сумки кілька аркушів з ханськими вензелями паперу і перо. Через грецьку вони переходили на турецьку і навпаки, а вже тоді Конашевич вимовляв та записував турецькі слова по-українському. Так вони в дерезі прочигііли аж до вечора. Після вечірнього намазу язиджі збігав на ханську кухню, приніс у кошику підвечірок і, вже при зорях попиваючи червоне хіось-ке вино і заїдаючи пиріжками з айвою, пробубоніли до ранку. Після вранішнього намазу язиджі придрімав, а коли Конашевич ґречно збудив його, щоб не гаяти часу і вчитися знову, той, глянувши на Петрові зі срібними острогами чоботи, зажадав від Петра за науку й чобіт. Конашевич роззувся. Тепер він світив у дерезі навпроти мечеті п'ятами, а пан язиджі хорошився у його кунтуші й острогах. Та, голий і босий, Конашевич не переймався: турецька заяча губа стрибала, навчаючи, далі. Конашевич готувався до Туреччини, на галери...