— Усе, панове, про що говорив Северин Наливайко, все воно так має бути, бо ми ніякі не вороги!
— Не вороги! — прогриміло над кладовищем, і в цю хвилину за головами січового юрмовища Наливайко з полковником помітили згірклі, зупинені лиця Микошинського та його чорноморців.
Полковник Кремпський відразу ж відчув, як повітря між ними і Наливайком затерпло. Повітрю між ними зробилося тісно, так само, як стає тісно вкладеній у піхви шаблі. Торкнувши оком вмить згострілого Наливайка, високим, ніби підстьобнутим голосом полковник продовжував:
— Не вороги, бо ми однієї крові і віри!
— І крові, і віри! — спурхнуло з вусів у запорожців і в наливайківців та піднялося в небо до яструба.
"І віри..." — дихнула з дверей завісою церква, а ластівки, що літали навколо неї, тонкими крильцями перехрестили її. І її саму, і її золотого хреста.
— А за подарунок, гетьмане, тобі і твоєму війську від низового товариства спасибі, — Кремпський глянув через місток, звідти з тернового кряжу попирхувало могутнє гуртище коней. Присадкуваті татарські бахмати принюхувалися до нового пристанища, до Запорізької Січі, й намагались вгадати, що їх чекає тут. Збоку, де окремо від них стригли вухами не-розсідлані коні Жбурової сотні, на глиняному щовбі, ставши іще ногатішим, розкішнішим та пишнішим, височів Наливайків Месія. Його, як бухарські дині, горби золотіли з щовба над водою. Верблюд не спускав з Наливайка своїх піщаних очей, і коні, а надто такі, як Куріпочка, були йому по коліна...
Запорожці і наливайківці обнімались... Хто би міг подумати, що вони, ці помережані шрамами і рубцями, биті й не биті, підсмалені вогнищами та просвічені зорями хлопці та чоловіки, могли так ніжно чоломкатись?.. Тонкосльозі діди-козар-люги, витираючи оселедцями мокрі щоки, підкочуючи на ходу холоші, рвонули до зарічка, де сушилися на таволзі їхні волоки. Діди поспішали, аби наловити Наливайкові та його козакам на вечерю свіжої риби. На згадку і злагоду низовики мінялися з наливайківцями сорочками: берегом Базавлуку на плечах запорожців засіріла одежина голоти, а на голоті спалахнули червоні, білі та фіалкові шовкові сорочки запорожців.
У Микошинського та чорноморців заграли на вилицях жовна. Саник стояв поруч набухлого люттю кошового, дивився то на нього, то на свого двоюрідного брата Северина Наливайка й не знав, як бути: чи бігти до брата і привітати його, чи залишатися біля кошового. Та по виразу Микошинського Саник здогадувався, що треба лишатися на місці, бо зараз щось мало скоїтись.
— Прошу лише одного: простити мені, коли зможете, П'ятку... —дивлячись на Микошинського і чорноморців, ледь чутно вимовив Наливайко. — Прошу лише цього одного. А коли ні, то ось вам моя голова...
Кошовий Богдан Микошинський важко глипнув на своїх козаків, що знали минулу зиму, криваву П'ятку та польську шаблю цього відступника Наливайка. З закипілими враз очима, прогорнувши грудьми запорізьке збіговисько, вони з кошовим вийшли до Наливайка. Шаблі в їхніх руках бриніли. Наливайко перестав говорити. Борлак на горлі завмер. Лише темно-горіхові очі дивилися на Микошинського і запорожців спокійно і рівно.
Полковник Кремпський і ввесь січовий люд, як тільки глянули на кошового і на приплилих з моря своїх товаришів, то зрозуміли, що з ними в поході трапилася біда, бо їхні обличчя були такі, що краще до них не підходь! А тут їм до всього іще додавсь Наливайко! Наливайко для запорожців — то рана, яка болить і знизу, і зверху. Така рана завжди найболючіша, і горить вона довго. Відступників не прощають ніде, а Наливайко хоче, щоби його простили: прийшов на Запоріжжя і хоче миритися! Ніби козацьку кров, якою заюшив сніги під П'яткою, можна зітерти кіньми, що він зараз привів з повинною!
Наливайко ступив до Микошинського та чорноморців, став на коліна і нахилив голову. Синя квітка Петрового батога опинилась йому під вусом, а поза квіткою, заросла пирієм і тими ж стеблами Петрового батога, перед очима лежала дубова домови-
17 4,23 на. Чи січові трунарі про неї забули, чи, може, щось інше трапилося, та хай там що, а домовина в траві перед Наливайком лежала. На її дубовому дні зеленіла запліснявіла дощова вода, і два водяних жуки билися на ній лапками, бо не могли ту гнилу воду ніяк поділити.
— Не прощаємо, — видихнув Микошинський, і йому не вистачило повітря.
— Геть! — сказали низовики-запорожці, ті, які щойно прийшли з Очакова.
Наливайко здригнувся, ніби упав із коня на камінь. На його спині, на білому кунтуші, як плями темної крові, виступили плями поту. Шийка, Оливка, Жбур і Жбурова сотня, що вся мерехтіла у веселих з козацьких плечей сорочках, вперше побачивши свого гетьмана на коліні та почувши про нього, а, отже, й про себе, такі від запорожців слова, згорбилися й погасли.
Побілілими пальцями полковник Кремпський почав розстібати жупан. А потім його застібати.
— Геть, — повторив Микошинський.
Наливайко піднявся з коліна, заплющив очі, так трохи постояв і, як був із заплющеними очима, переступив чоботом квітку, ступив у домовину і в неї ліг.
Не встиг запорізький люд, Жбурова сотня та й сам кошовий отямитись, як із десятеро козаків-чорноморців вихопилися з-поза його спини, підняли Наливайка разом із домовиною на прямі руки і з розгону кинули в Базавлук. Домовина пролетіла над головами наливайківців і, як вибух, ударилася об воду. Наливайка у ній підкинуло, ніби він хотів з домовини вискочити, та, вже непритомний, знову у неї впав. Труна притопилася, притрималася, зачерпнула краєм води, вирівнялася, і головою в Дніпро, а ногами до Запорізької Січі, Наливайко понісся по бистрині...
Жбур висмикнув обидві свої шаблі. За ним Шийка, Оливка і Конашевич. Вишурхнула лезами з піхов Жбурова сотня. Микошинському та чорноморцям добувати шабель не знадобилось — вони вже напеклися в їхніх руках! Семен Оливка скочив на Микошинського. Саник бахнув з пістоля Оливці в груди, і той, чи поранений, чи убитий, звалився під хреста на могилу. Чорноморці пішли на відступників.
А з берега, витягнувши над Базавлуком шию, і на запорожців, і на наливайківців плював Месія. Коні навколо нього низько іржали. Месія плюнув іще раз і на Саника і стрибнув у Базав-лук за домовиною, за Наливайком. Та неборака не знав, що ріка — не пісок, не пустеля, бо він лише брембнув губами, і над його поглиненими горбами завалувала вода.